відносини, в межах яких вона є приниженою, закріпа-ченою, немічною, жалюгідною істотою; коли будуть створені такі умови життя людей, за яких кожен отримає можливість вільно розвивати свою людську природу, жити зі своїми ближніми у мирі і злагоді. Лише тоді принципи гуманізму будуть визначати всі сфери суспільних відносин, ідеологію, мораль, спосіб життя людей. Саме за таких умов релігія і релігійні забобони, міфічні очікування і розчарування залишаться у минулому, а людське безсмертя означатимуть справи і вчинки соціальних суб'єктів, які забезпечили суспільству прогресивний рух до майбутнього. Прикладом можуть бути безсмертні імена Платона і Арістотеля, Дж. Бруно і Леонардо да Вінчі, І. Канта і Г. Гегеля, І. Ньютона і М. Ломоносова, К. Маркса й Ф. Енгельса, А. Ейнштейна і С. Ко-рольова, О. Пушкіна, Т. Шевченка і ще дуже багатьох геніальних і талановитих титанів думки і дії.
Не завжди течії релігійного вільнодумства були результативними. Однак визнання ними релігії як продукту творення самої людини і суспільства завжди відкривало можливість для філософського і наукового проникнення у глибини їхнього внутрішнього світу, для становлення вільнодумства як суспільної цінності, для розвитку духовної культури. Гуманістична спрямованість вільнодумства сприяла духовному розкріпаченню людини, зростанню її творчої активності, критичному осмисленню дійсності, подоланню нею авторитаризму і догматизму, моральному самовдосконаленню.
XX ст. для релігійного вільнодумства ознаменувалося формуванням нових течій. Більшість із них входять до різних місцевих і міжнародних союзів. У США — це Американська гуманістична асоціація (видає журнал "Гуманіст"), у Великобританії — спілка "Вільнодумець" (видає журнал під такою ж назвою), в Італії — Національна асоціація ім. Дж. Бруно (видає журнал "Раджоне"), в Індії — Індійська раціоналістична асоціація (видає журнал "Вільнодумець"). Всі вони — члени двох міжнародних організацій: Всесвітнього союзу вільнодумців (ств. 1888) і Міжнародного гуманістичного і етичного союзу (ств. 1952). У їх роботі беруть участь вчені-природознавці, філософи, викладачі. Серед них є представники неопозитивістської, фрейдистської, неофрейдистської, натуралістичної, нігілістичної течій і шкіл, а також еволюційного гуманізму, атеїстичного екзистенціалізму і секулярного гуманізму.
Основоположником неопозитивістської течії вважається англійський вчений, логік, математик, представник філософії логічного позитивізму Б. Рассел (1872—1970). У творах "Історія західної філософії" і "Чому я не християнин" він стверджував, що положення релігії не верифікуються, тобто у чуттєвому досвіді не перевіряються, отже, всі докази існування Бога безпідставні. Вчений заперечував особисте безсмертя і дуалізм душі і тіла, доводив, що свідомість не може існувати після повного руйнування мозкових структур і що християнство — це втіха для тих, хто втратив суспільну й особисту свободу. За свободу, стверджував Б. Рассел, варто боротися шляхом реформ у сфері освіти, просвітництва, виховання.
Фрейдистська і неофрейдистська течії у сучасному релігійному вільнодумстві пов'язані з працями і діяльністю австрійського психолога, психотерапевта, філософа-ірраціоналістаЗігмунда Фрейда (1856—1939) і його прибічників. Фрейд розробив особливий метод лікування неврозів на засадах усвідомлення пацієнтами давно забутих ними фактів, що викликали у них невротичний стан. Цей метод отримав назву "психоаналіз". Його Фрейд намагався застосувати для пояснення культури і релігії. Він вважав релігію ворогом просвітництва і прогресу, витвором індивідуальної психіки — незадоволенням бажань і прагнень, загальнолюдським неврозом нав'язливості, породженням тотемізму за допомогою "комплексу Едіпа" (Едіп — міфологічний цар Фів, який, волею долі, вбив свого батька і одружився з матір'ю, а дізнавшись про це — осліпив себе). Фрейд вважав, що в основі тотемізму є факт повстання синів проти батька, якого вони ревнували до матері. Убивши батька, вони відчували свою провину і розкаювалися. Полегшити цей психологічний конфлікт сини могли, переадресувавши свої почуття від батька на тотемну тварину. У подальшому, за Фрейдом, відбулася еволюція об'єкта шанування, тотем перетворився на Бога. Отже, Бог іудаїзму і християнства — це психологічна ідеалізація образу батька.
Очевидно, що концепція Фрейда не мала історичної бази і тому була критично сприйнята більшістю етнологів і релігієзнавців, але вона набула продовження у неофрейдистів. їх лідер — німецько-американський психолог, соціолог і філософ Еріх Фромм (1900— 1980)виступив проти релігійного виховання, вважаючи, що воно перешкоджає розвиткові індивідів. Авторитарній релігії, згідно з Фроммом — релігії відчуженої людини, він протиставив гуманістичну релігію, оскільки вона концентрує зусилля на самій людині як вищій цінності. Основу цієї релігії Фромм вбачав у вірі в можливості та сили розуму, за допомогою яких людина здобуває справжню свободу і сама відповідає за свою долю.
Така непослідовна критика релігії фрейдизмом і неофрейдизмом використовується сучасними теологами для обґрунтування деяких своїх доктрин, зокрема догмату про "первородний гріх людини". Вони це роблять, широко посилаючись на відому фрейдистську тезу, що людина — сліпе знаряддя природних потягів та інстинктів. Подібна аргументація всерйоз видається за наукову.
Позиція атеїстичного екзистенціалізму найбільш повно простежується у працях французького філософа, письменника, драматурга Ж.-П. Сартра (1905—1980) "Буття і ніщо" (1943), "Критика діалектичного розуму"(1960), "Екзистенціалізм — це гуманізм" (1972). У них він обґрунтував суперечливість самого поняття "Бог", неможливість доведення його існування, виключення одне одним божественного провидіння і людської свободи. Головне для людини, згідно із вченням Сартра, самій бути Богом. Свобода для людини — її фундаментальна і невід'ємна мета, досягнення якої несумісне з активністю Бога. -
Сучасна нігілістична течія у релігійному вільнодумстві бере початок від праць німецького філолога, поета і філософа Фрідріха Ніцше (1844—1900). За його вченням, всі попередні цілі і цінності, ідеали і вірування перестали відповідати вимогам майбутнього дня, тому для прориву в майбутнє необхідні "свобода волі і творча інтуїція". Оскільки "Бог помер", стверджував Ніцше, то потрібна переоцінка всіх цінностей, у тому числі християнських. Він розрізняв два типи нігілізму — пасивний і активний. Пасивний нігілізм він характеризував як знамення слабкості, регресу волі і духу; активний — як знак підвищеної могутності людської волі і розуму. Одним із проявів пасивного нігілізму у нього е християнство. Воно, на думку Ніцше, робить людину слабкою і безвільного. Він протиставив йому "нову релігію релігій", свою філософію з її ідеєю вічного повернення як чинника формування "надлюдини". Вона — єдина мета всього людства. Основна цінність "надлюдини" — воля до влади. Панувати, закликав Ніцше, і не бути більше рабом, бо так і тільки за допомогою такого засобу можна облагородити людину. Загалом, на думку Ніцше, міф про "надлюдину", культ сильної особистості, яка, без сумніву, індивідуально долає уже сформований світовий устрій поза будь-якими моральними нормами і з крайньою жорстокістю, поєднується з романтичною ідеєю "людини майбутнього". Така людина, підкреслював Ніцше, залишає позаду сучасність з її вадами і брехнею.
Серед сучасного вільнодумства популярний також секулярний гуманізм,представлений у творах американського філософа П. Куртца (нар. 1925) "Трансцендентальна спокуса", "Критика релігій і паранормальне" і "Повнота життя". На думку представників цієї течії, зменшення впливу релігії на свідомість людей полягає у зміні її статусу в суспільстві, звуженні кола функцій, що виконуються нею, передбачає відчуження церковної власності на користь держави, звільнення від релігійного санкціонування державно-правових відносин, вилучення освіти з-під впливу церкви, розвиток світського мистецтва, моралі і т. ін. Залежно від форм прояву розрізняють атеїстичну, нігілістичну, пантеїстичну, богоборчу секуляризацію тощо. Представники секулярного гуманізму підкреслюють зв'язок релігії з містикою, шукають причини віри людей у Бога в їхніх звичаях і традиціях, у схильності до магічного мислення і готовності сприйняти його. Вони вважають релігійні системи творчим продуктом ідеалізованої уяви, в яку люди занурюють свої мрії і сльози.
Основні позиції еволюційного гуманізму сформулював англійський філософ і біологДж. Хакслі (1887—1975). У праці "Релігія без одкровення" він намагався з'ясувати психологічні механізми релігійного досвіду через порівняльний аналіз релігій різних народів на різних етапах їхнього розвитку. Вчений дійшов висновку, що між людською єдністю і єдністю релігійних систем є подібність, тому потрібно створювати "нову релігію" на підставі загальнолюдських цінностей. На думку Хакслі, у такій релігії не повинно бути нічого надприродного. їй необхідно мати тільки зв'язок із силою інтелекту і логікою. Саме цю релігію він назвав "еволюційним гуманізмом", маючи на увазі, що у ній поєднаються ідеї гуманістичної етики і теорії еволюції.
Нарешті, формування концепції натуралістичного гуманізму як виду сучасного вільнодумства належить американському філософу К. Ламонту (нар. 1902). Він доводить, що природничо-науковий і натуралістичний підходи до вивчення релігії виключають із неї надприродні чинники і роблять її світоглядно безпідставною; що усунення соціальних коренів релігії — умова досягнення людьми духовної свободи. Ламонт виступає за повну секуляризацію суспільства і забезпечення свободи совісті. У працях "Ілюзія безсмертя. Філософія гуманізму" і "Свобода позитивного вибору" він пояснював, що людина є продуктом природної і соціальної еволюції, що особистого безсмертя не існує, що потойбічний світ є не що інше, як земне життя, перенесене уявою людини на небо, а безсмертя душі — тривале життя у пам'яті людей.
Отже, сучасне вільнодумство продовжує антиклерикальні традиції минулого. Своє завдання воно вбачає у тому, щоб надати людині нетеїстичну віру, боротися за відокремлення церкви від держави і школи від церкви.
Література
1. Основы религиоведения: Учебник / Ю.Ф. Борунков, И.Н. Яб-локов и др.—