У січні 1918 р. було ліквідовано відомство придворного духовенства, управління духовного відомства в армії, припинене державне фінансування церков і духовенства. Нарешті, декретом

РНК від 23 січня 1918 р. "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", а також Конституцією СРСР1936 р. було завершено законодавчу діяльність радянської влади у перший період її функціонування у сфері релігії і релігійних відносин. Цей декрет проголосив право кожного громадянина сповідувати будь-яку релігію або взагалі не сповідувати жодної; декларував однакове становище всіх релігій у країні; визнав релігію справою совісті кожного громадянина; зобов'язав державу не підтримувати жодне з віросповідань, не пов'язувати з належністю до них жодних особливих прав і привілеїв, не підтримувати їх матеріально і морально; закріпив відмову від релігійного виховання дітей у державній школі, право віруючих самостійно вивчати релігійні канони.

Тривалий час усі ці законодавчі акти залишалися тільки деклараціями. Насправді право свободи совісті всіляко обмежувалось, у тому числі самою Конституцією СРСР 1936 р. У статті 124 констатувалося: "З метою забезпечення громадянам свободи совісті церква в СРСР відокремлена від держави і школа від церкви. Свобода відправлення релігійних культів і свобода антирелігійної пропаганди визнаються за всіма громадянами". Як видно, Конституція оголосила свободу антирелігійної пропаганди, але права віруючих обмежила лише "відправленням релігійних культів". Церква не могла займатися благодійництвом, не мала доступу до засобів масової інформації, священнослужителям заборонялось усе, що виходило за межі "задоволення релігійних потреб віруючих", релігія розглядалась як пережиток минулого, який потрібно, по можливості, якнайшвидше викорінити.

Держава втручалась у внутрішні справи церкви, прагнула витіснити церкву і віруючих громадян на периферію суспільного життя. Віруючі люди не могли бути, наприклад, головними інженерами заводів або директорами шкіл, викладачами, дипломатами, командирами, керівниками і т. ін.

Проте принцип свободи совісті вимагає рівності громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії у всьому, що стосується набуття інформації і поширення своїх поглядів, вимагає, щоб громадяни мали рівні можливості у суспільному житті. Це означає, що демократична держава, насправді реалізуючи принцип свободи совісті, не може бути "тільки атеїстичною". Несумісна зі свободою совісті і будь-яка державна релігія. Демократична держава не пропагує ні релігію, ні атеїзм; права громадян не залежать від їхнього ставлення до релігії, вибору між релігійною вірою і атеїстичними переконаннями. Нетерпимість до церкви і віруючих викликає відповідну реакцію, породжує релігійний фанатизм, ворожнечу і ненависть між людьми у зв'язку з їхнім ставленням до тієї чи іншої релігії. Ступінь реалізації свободи совісті є мірою досягнутої суспільством свободи.

Демократизація нашого суспільства ознаменувалась суттєвими змінами у відносинах між державою і церквою, суспільством і віруючими. Правові аспекти цих змін визначені законодавством України. Виступи релігійних діячів, релігійні сюжети зараз звичайна річ на телебаченні і радіо, у періодичній пресі. Релігійні організації України видають багато друкованої продукції, доступними є Біблія, Коран та інша релігійна література. Зійшла нанівець колишня атеїстична пропаганда. Але, на жаль, виникла інша нетерпимість, нетерпимість до атеїстів і людей інших віросповідань. Свобода совісті — це свобода від духовного насилля, з якого б боку не виходила його загроза.

Принцип відокремлення церкви від держави означає рівність всіх релігій перед законом. Закон один для всіх — і віруючих, і невіруючих. При цьому держава не покладає на церкву виконання будь-яких державних функцій і сама не втручається у діяльність релігійних організацій, якщо ця діяльність не порушує вимоги законів України.

Свобода совісті означає і те, що релігійні організації не повинні брати участь у роботі політичних партій і фінансувати їх, на відміну від служителів цих організацій, за якими політичні права зберігаються, як і за всіма іншими громадянами.

На сьогодні в Україні стало можливим проводити богослужіння і релігійні обряди у лікарнях, у будинках для інвалідів і людей похилого віку, в місцях позбавлення волі. Брати участь у богослужіннях і релігійних обрядах можуть військовослужбовці у вільний від служби час. Обряди можуть здійснюватись у будинках і квартирах громадян.

Свобода совісті означає також світський характер державної освіти в країні. Згідно з принципом відокремлення школи від церкви, можливість здобуття освіти в Україні однакова для всіх — віруючих і атеїстів; у школах, вищих навчальних закладах не дозволяється релігійна пропаганда, що не виключає занять а історії релігії, вивчення її змісту і функцій в житті людини і суспільства. Водночас релігійні організації можуть створювати свої навчальні заклади, групи дорослих і дітей, використовувати інші форми релігійного навчання. При цьому в навчальних програмах світських і релігійних навчальних закладів мають відображатись взаємна терпимість і повага між віруючими і невіруючими, послідовниками різних релігій. Релігійні переконання — особин та внутрішня справа кожної людини, справа її власного вибору, її совісті, на яку не мають права здійснювати тиск ні держава, ні суспільство, ні інші індивіди.

Згідно з міжнародними зобов'язаннями України щодо виконання вимог декларації Генеральної Асамблеї ООН 1982 р. "Про ліквідацію форм непримиренності і дискримінації на підставі релігії або переконань", у нашій державі дискримінація людей на підставі релігійної належності або їх переконань розглядається як приниження гідності особистості та заперечення принципів Статуту ООН, засуджується як порушення прав людини, її основних свобод, проголошених Загальною декларацією прав людини 1948 р.

Політичною базою реалізації права на свободу совісті є демократична держава, багатопартійність і світоглядний плюралізм, толерантність у суспільстві. Толерантність(від лат. — терпимість до чужих думок, вірувань, поведінки) — категорія не тільки політична і правова, а й моральна. Людина може обирати для себе етичні критерії, ґрунтуючи їх на божественному авторитеті або самостійно надаючи їм пріоритети, оскільки моральні цінності є загальнолюдськими й історично вони вироблялися різними формами суспільної свідомості, включаючи релігійну. Межа між моральністю і аморальністю не збігається з межею між релігійною і нерелігійною свідомістю. Переконання, що тільки віруюча в Бога людина може бути моральною, або, навпаки, що тільки атеїст є морально повноцінною особистістю, однаково безпідставні. Вони — наслідок ідеологічної упередженості та нетерпимості. Формування моральної особистості має ґрунтуватися на загальнолюдських і національних моральних цінностях, на принципах толерантності.

Отже, духовне здоров'я суспільства залежить не від ліквідації в ньому релігії й утвердження атеїзму чи навпаки. Воно істотною мірою визначається подоланням фанатизму і нетерпимості в будь-яких формах їх прояву (як у релігійній, так і в атеїстичній). Совість людини має бути вільною. Право вільного вибору переконань має зберігатися за кожним і є особистою справою індивіда. Це означає, що релігія і атеїзм мають бути представлені у вищій школі не у вигляді ідеології, а як складова наукового знання про людину і суспільство внаслідок їх іманентної культурної цінності. Це означає також те, що вища школа не тільки не може відсторонятися від морального виховання і світоглядного становлення студентів, а навпаки, повинна повною мірою вирішувати свої завдання на підставі державних і громадянських настанов.

Література

1. Основы религиоведения: Учебник / Ю.Ф. Борунков, И.Н. Яб-локов и др.— М.: Высш. шк., 1994.

2. Основы религиоведения: Учебник / Ю.Ф. Борунков, И.Н. Яб-локов, К.И. Никонов и др.; Под ред. И.Н. Яблокова. — 4-е изд., перераб. идол. —М.: Высш. шк., 2004.

3. Полный энциклопедический справочник. — М.: Рус. энцик-лоп.т-во, 2003.

4. Права людини: міжнародні договори України, декларації, документи. — К., 1992.

5. Присухін СІ. Релігієзнавство: Навч. посіб. / Київ. нац. екон. ун-т. — К.: КНЕУ, 2005.

6. Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології. —Л.: Свічадо, 2001.

7. Рамна Т. и др. Третий глаз: О религии, культуре и быте тибетцев. —Л., 1991.

8. Релігієзнавство: Навч. посіб. / За ред. С.А. Бублика. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

9. Релігієзнавство: Навч. посіб. / А,Г. Баканурський та ін. -К.: ВД "Професіонал", 2004.

10. Релігієзнавство: Навч. посіб. / A.M. Колодний, В.М. Скиртач, Л.І. Мозговий та ін.; Слов'янський держ. пед. ун-т. — К.: Центр навч. літ., 2006.

11. Релігієзнавчий словник. — К., 1996.

12. Религии и секуляризм на Востоке. — М., 1993.