Релігія античного світу. Стародавня Греція

План

1. Міфологія Стародавньої Греції.

2. Релігійний культ стародавніх греків. 

3. Релігія античної Греції

4. Релігія в епоху еллінізму. 

5. Література

Міфологія Стародавньої Греції.

Стародавньогрецька міфологія була одним з найяскравіших явищ, що відбивались на всій світовій цивілізації. Вона з'явилася уже в первісному світогляді стародавньогрецьких племен ще в період матріархату. Міфологія відразу увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення.

Міфологічному обгрунтуванню були піддані культ предків і тотемізм, який теж не минули стародавні греки. Одним словом, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вираз в міфології, своєї довершеності досягла в олімпійській міфології.

Олімпійська міфологія — це вже загальногрецька міфологія періоду патріархату. Дослідники зазначали цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Олімпійський пантеон очолює "отець всіх богів і людей" Зевс. Він живе на горі Олімп, всі боги цілком підлеглі йому. Всі олімпійські боги антропоморфні, не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях: вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і негативні, які інший раз ганьблять цих богів. Вони їдять і п'ють, сваряться і милуються, народжуються і вмирають.

Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиська, що шкодять людям. Антропоморфізм стародавньогрецької міфології був свідченням усвідомлення свого місця в світі, зростання їх влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

Згодом антропоморфні грецькі боги все більше і більше набирають значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.

В еліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія, крім релігійного, набирає також літературного і мистецького значення, вона дає матеріал митцеві для аллегорій і метафор, створює сталі образи типів і характерів.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієут-ворююча функціональність — вона стає основою для формування уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньогрецької релігії.

Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонією і відчуттям реального життя, стає підвалиною реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, але і пізніше, в епоху Відродження, аж до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм стародавні греки ретельно ставилися до виконання культових положень. Великого значення в них набрав культ бога сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було присвячене святилище в Дельтах. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині родючості і землеробства, а також законодавства, оскільки землеробство вимагало осілості і стабільності в житті. їй було присвячено святилище в Елевсіні, поблизу Афін. В цьому святилищі традиційно, сотнями років відбувалися містерії, — таємничі обряди з участю лише посвячених, Першим ступенем посвячення були пісні і танці вночі в свято Великих Елевсіній. На другому ступені збиралися у самому святилищі, де виконувалася драматична вистава про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри — Персефони (Кори). Персефона стала жінкою Аїда. Але щовесни вона поверталася до матері, а потім знов до підземного царства. Це була символізація вимираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту плодючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри набирали права на вічне життя після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних і суспільних обов'язків. Згодом Великі Елевсінії були визнані загальнодержавним святом.

В архаїчну епоху відбувалася істотна зміна з культом Діоніса, він став богом рослинності, виноградарства і виробництва, його поставили нарівні з Аполлоном, він став уособлювати ідеї безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно - філософська течія орфікій, яку начебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дружини Еврідіки, яку укусив змій. Бажаючи повернути кохану жінку до життя, Орфей спустився у підземне царство. Грою на кіфрі і співом він зачарував стража підземного царства Кербера, а також Персефену, жінку Аїда. Орфею було дозволено забрати жінку з собою. Але він, ведучи її наверх, мусив не оглядатися назад. Та цікавість перемогла його, він таки оглянувся (чи не на красуню Персофену?) і втратив Еврідіку. Але Орфей надбав знання про душу. Він розповів людям, що душа — це початок добра, частина божества, а тіло — це таємниця душі. Після визволення душі із смертного тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею навіть приписують вчення про метемпсихоз — переселення душі з одного тіла в інше.

Вчення орфіків в наступному було сприйняте філософами (піфа-горейцями та неоплатоніками) і християнськими богословами.

Характеризуючи міфологію архаїчної епохи, ми мусимо звернути увагу на її зв'язок з філософією, як тільки що виявилося при розгляді стародавньогрецького вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно художньооздоблена стародавньогрецька релігія не встигла набрати застиглих догматичних форм так, як це було, наприклад, в іудаїзмі. Вона не встигла різко відокремитися від філософії та від науки в цілому. Жречество не утворило соціальної групи, не стало кастовим. Раціональне мислення, яке стало істотною ознакою культури того періоду, не минуло релігійної думки і було присутнє в міфології. Внаслідок цього відбулось, скажемо, оригінальне поєднання космогонічних і теогоніч-них уявлень. Народження космосу і богів ототожнювалось. Творцем всього був бог Хронос, він з хаосу і ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же — Ерос. Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породили Океан, Фетіду (одну з нереїд — морських німф), Крона і Рея. Син Крона — Зевс — домігся влади над усіма богами і людьми, заглинув Діоніса, увібравши в себе його силу. Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вина і радості, теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого і з розвитком Космосу розвивається, переплітається, ускладнюється божественний пантеон. Безумовно, тут багато несхожостей, суперечностей. Адже цей міф, приписуваний Орфею, творився в різних місцях, в різний час, доповнювався і уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Але він відбив істотну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ, як такий, що розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Вони шукали вихідні основи існуючого світу. І це потім виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (бл. 625 — 547 рр. до н. е.), Анаксіманура (бл. 610 — 546 рр. до н. е.), Анаксімена (бл. 585 — 525 рр. до н. е.), а потім Герак-літа з Ефесу (бл. 570 — бл. 475 рр. до н. е.) і Піфагора (бл. 570 — 500 рр. до н. е.). Так філософське, наукове і релігійне мислення йшли поруч. Інший раз заважали один одному, інший раз доповнювали один одного. Це був єдиний потік духовного розвитку, який кристалізувався в багатій духовній культурі стародавніх греків.

Релігійний культ стародавніх греків.

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче викликало відповідне ставлення до них — в їх очах боги були зрозумілі і близькі людиноподібні істоти і бажали те ж, що бажають люди. Жертву богу грек приносив сам і сам висловлював, що бажає одержати: конкретну допомогу чи що реальніше, пораду чи якусь гарантію на майбутнє. Жерці були більше адміністраторами, ніж священиками.

Вони доглядали за храмом, організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Дуже важливою була їх роль у розшифровці передбачень, наслідків ворожіння. Як вже сказано, спадкового стану жерців не було. Жерцями були окремі державні особи (архонт тощо), а також особи за вибором, на певний строк.

Дуже важливим елементом давньогрецького релігійного культу були храми. Найбільш стародавні храми у греків були побудовані ще в XII ст. до н. е.

Для стародавніх греків храм був житлом богів, які були уособлені в скульптурах. Своє походження грецький храм бере від мегарона — жилого будинку. Спочатку для богів виділяли звичайні житлові будинки. Вони були скромними і невибагливими. Потім спеціально будувалися у місцях традиційного поклоніння богам на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Оскільки храм розглядався як житло богів, то він споряджався усім потрібним для цієї мети з певними змінами: домашнє вогнище набрало вигляд олтаря, для зберігання храмового начиння і посуду відводилося невелике приміщення позаду — опістодом ("задня кімната"), в передній частині виділялися сіни — пронаос, центральна частина храму звалася наос чи целла, її великий розмір викликав застосування колон, з'явилися згодом колони на фасаді, утворився тип храму з колонами біля входу, так званий тип "простіль", храм з колонами і на задній стороні звався амфіпростилем, а з колонами на обох боках периптером ("з усіх боків обкрилений"), а якщо було два