Глибокий знавець японського духовного життя О.О. Розенберг вважав, що синтоїзм як примітивна народна релігія яка по суті не має системи, була безсила у відношенні до буддизму, який виступав у філософській всеозброєності. Незавершеність синтоїзму як релігії робила його певною мірою "відкритою системою" для інших релігій. І це було на користь буддизмові.

Утвердження в 1192 р. влади сегунів і перетворення імператорської влади на формальність підвищило соціальне значення буддизму, оскільки буддійська церква з її економічно-могутніми храмами і монастирями сама була великим феодалом.

Коли в XVI ст. імператорська влада знову посилилась, буддійська церква зазнала утисків. Прихід до влади клану Токугава в 1603 р. знову підніс буддизм як соціальний чинник. Зміцнення авторитету буддизму мало бути досягнуте не усуненням синтоїзму, історичні корені якого не можна було зруйнувати, а шляхом синкретизму двох релігій при підтримці і наданні переваги буддизмові. Токугави ввели практику будуванню, храмів подвійного значення: храм був одночасно буддійським і синтоїстським.

Незважаючи на причетність до тієї чи іншої буддійської школи, не кажучи вже про їхні відтінки, все населення було приписане до буддійських парафій з установленням обов'язкового відвідування їх. Парафіяльне духовенство мало певні адміністративні права щодо віруючих, що межувало з відвертим втручанням у їхнє приватне життя..

Процес синкретизму синтоїзму з конфуціанством, яке йшло до Японії поряд з буддизмом, відбувався непросто, оскільки конфуціанство, було більше домашнім, ніж храмовим культом. Але активна підтримка конфуціанством імператорської чи феодальної влади привертали до нього симпатії правлячих кіл, і конфуціанство формально посіло статус державної релігії.

Так і йшло релігійне життя феодальної Японії: синтоїзм разом з буддизмом задовольняв релігійні потреби японців, конфуціанство - морально-політичні.

Процес синкретизму для вищого духовенства і правлячої верхівки країни був одним із засобів створити єдину японську релігію. Це завдання виникло перед ними ще в раннє середньовіччя, коли розвиток синтоїзму загальмувався і він, на відміну від буддизму, перестав бути претендентом на загальнонаціональну релігію.

У XIX ст. внаслідок розвитку буржуазних суспільних відносин феодальні порядки в Японії почали покидати історичну сцену. Вже тоді опозиційні сили намагалися протиставити буддизму і конфуціанству "справжній синтоїзм", головним теоретиком якого був Ацутане Хірата (1776-1843), що значно підживив інтерес до синтоїзму.

Після революції Мейозі (1867-1868) синтоїзм став державною релігією. Його головні ідеї: проголошення "загальної родини" японців як особливої нації, твердження про божественне походження японців; обожнювання імператора як "сина Сонця" цілком відповідали інтересам буржуазної Японії.

Буддизм був трохи ущемлений, але все ж зберіг своє значення як паралельна релігія. Конституція Японії 1889 р. проголосила свободу совісті і релігійну рівність. Це створило умови для подальшого релігійного синкретизму. З 1946 р. синтоїзм втратив значення державної релігії.

У сучасній Японії буддійські школи мають таку кількість храмів: Сін - 19 тис., Содо - 14 тис., Сінгон - 12 тис., Дзедо -18 тис., Рідзай - 6 тис., Нітірен - 4900, Тендай - 450. Отже, необуддійським школам належить більшість храмів.