У Мемфісі ще в архаїчний період з'являється родинна тріада богів: Пта - творець усього існуючого, владика богів, водночас покровитель ковалів та скульпторів, його дружина Сахмет і син Нефертум. Згодом майже всі релігії повторювали таку тріаду, що відбивала значення родинних зв'язків у суспільстві.

Обожнюванню були піддані різні дерева і рослини, каміння та інші предмети природи. Це був справжній розгалужений культ природи з численними фетишами.

Були поширені культи кішки, яструба, крокодила. Цих священних тварин тримали у храмах, поклонялися їм. Деякі боги мали ознаки тварин: богиня жнив Рененут мала вигляд жінки з головою кобри, бог Хнум мав голову барана, бог Ані-бус - голову собаки.

У Мемфісі (Меннефері) , в храмі бога Пта тримали чорного з білою плямою на лобі бика Апіса. Він вважався "служником бога Птаха" і був для віруючих символом плодючості. Смерть цього бика відзначалася жалобою, його бальзамували й урочисто ховали. Після цього відбувалися пошуки його наступника серед новонароджених телят. Це теля повинно було мати строго регламентовані ознаки: трикутну білу пляму на лобі, наріст у вигляді священного жука скарабея під язиком, на хребті - пляму у вигляді орла, хвіст мав бути двокольоровим. Таких ознак налічувалось до тридцяти. Уявіть собі, як важко було знайти таке теля! Відсутність у храмі бика Апіса у зв'язку з його смертю була часом національної жалоби, життя держави майже завмирало. А коли знаходили достойну заміну, це було великим державним святом. Нового Апіса врочисто заводили до хліва у храмі, де його чекав коров'ячий гарем і де він щасливо доживав свого природного віку.

Міф про Осіріса

Чільне місце у давньоєгипетській релігії посідали міфи насамперед пов'язані із землеробством, що пояснюється провідною роллю землеробства у виробництві того часу. Саме в Єгипті склався культ вмираючого і воскресаючого бога рослинності. Ним був Осіріс, бог землеробства, якого нібито вбив його брат Сет, бог скотарства, і воскресив син, бог Гор.

Драму Осіріса видатний єгиптолог В.О.Тураєв (1868 -1929) назвав "центральною драмою єгипетської релігії". Відбилася вона і в інших релігіях стародавнього світу. На ґрунті цього міфу створено ряд літературних творів. Він ліг в основу класичного сюжету смерті і воскресіння бога, був успадкований багатьма релігіями, в тому числі і християнством.

Археологічні пам'ятки Стародавнього Єгипту розповідають про багату міфологію того періоду. Ця міфологія мала глибокий смисл, що виходив далеко за межі практичних завдань, які вирішувала релігія. Мова йде про космогонічну міфологію, що намагалась розповісти про те, як створено світ.

У єгиптян був такий міф: спочатку існував предвічний водяний хаос Нуп, який не мав ні початку, ні кінця. Всесвіт започаткував бога Ра, який з'явився в бутоні лотоса, що піднявся з глибин Нун. З уст Ра з'явилися перші боги. Потім у Євангеліях ми прочитаємо: "Спочатку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово". А із слів утворилися люди. У іншому міфі стверджується, що землю і людей створив бог-гончар Птах, чи Хиум.

Ці міфи, а також міфи про створення Місяця, про небо і зорі, про знищення людей, що задумали недобрі справи проти бога Ра, про спокусника-змія та чимало інших містять багатий міфологічний матеріал, успадкований наступними релігіями.

Космічний культ також представлений богом землі Глебом, богинею неба Нут, яку підняв і підтримує бог повітря Шу. Богом Сонця вважався Ра. Згодом міф про Ра набрав не стільки космічного, скільки земного значення, оскільки пов'язувався з особою фараона. Але і його космічний зміст впливав на серця і уми стародавніх єгиптян.

Душа. Поховальний культ

Анімістичні уявлення давніх єгиптян були висловлені не тільки у вченні про богів, а й у першій в історії релігії оригінальній концепції про душу людини.

Згідно з цією концепцією у людини було кілька душ: душа Ба у вигляді птаха з людською головою - це чистий дух, нематеріальна основа людини, що могла вільно відокремитись від тіла; душа Ка - точний двійник людини, "геній-охоронець", духовна суть людини, її особистість і характер; душа Ах - уособлювала духовні сили, що керують її тілом, фізіологічними процесами. І до всього цього духовною частиною людини вважали її власне ім'я - рен, згадування його вголос зв'язує з цією людиною, хоч би де вона була, турбує її хоч і на тому світі. При смерті людини душі відокремлюються від тіла. Але лише тимчасово, бо в потойбічному світі вони знову з'єднуються. Тому слід зберегти тіло померлого, щоб було з чим душам з'єднатися.

Саме це й мали зробити поховальні культи: вони повинні зберегти тіло й душу для подальшого існування. З виникненням майнової нерівності поховальні культи своєрідно її відобразили: багатий і на тому світі залишається багатим, він матиме і тіло, і душу. Тому, ховаючи багатих, їх споряджували для достойного потойбічного життя, трупи муміфікували, споруджували грандіозні гробниці. А бідних, якщо вони були потрібні, ховали з багатими у вигляді зображень. А їхні тіла заривали в пісок. Мабуть, їх душі в потойбічному житті вже обходились без тіла.

Виправдання соціальної нерівності в стародавній релігії єгиптян підсилювалось ідеєю потойбічної відплати. У XXI-XVIII ст. до н. е. Виникає ідея суду над душами померлих і е зв'язку з цим - індивідуальної морально-релігійної відповідальності людини за свої вчинки, поведінку, за все життя. Вважалося, що душі померлих судитиме бог Осіріс, він здійснить психостасію - зважування серця покійного у чаші на спеціальних терезах. Якщо гріхів буде дуже багато і серце, обтяжене гріхами, переважить символи істини і добра, що лежать в іншій чаші, то такі душі будуть поглинуті чудовиськом Амамат. Душі ж праведників зберігали право на існування в загробному світі, в раю.

У такій трактовці ідея потойбічної відплати набирала вагоме етичне значення. Незважаючи на наявність різних підходів і критеріїв у розумінні добра і зла, великої ваги набирали загальнолюдські моральні встановлення. Релігія, таким чином, ставала чинником моралі, сприяла зміцненню моральності. Це був значний внесок у розвиток стародавньої цивілізації.

Але повернемося до поховального культу.

У стародавніх єгиптян особлива увага приділялася похованню обожнюваного фараона. Адже і в потойбічному світі він залишався фараоном і тому при похованні мав бути забезпечений всім необхідним для царського потойбічного життя.

Поховання фараонів здійснювалось у грандіозних спорудах - пірамідах.

Перша піраміда була споруджена першим фараоном III династії Джосером. Збудував її математик, архітектор і медик Імхотеп. Вона має 6.0 м заввишки. При розкопках біля піраміди виявилося ціле місто мертвих - гробниці царської родини і наближених фараона, а також спеціальний храм для поховальних церемоній.

Найбільша із давньоєгипетських пірамід - піраміда фараона Хеопса (Хуфу). Збудована зодчим Хеміуном на початку XXVII ст. до н. е. Вона має висоту 146,6 м, кожна із сторін при основі - 233 м. До кінця XIX ст. це була найвища споруда на нашій планеті. Підраховано, що вона складена з 2,3 млн брил вапняку, кожна вагою понад 2 т, а були й по 18 т. І все це робилося вручну, залізних знарядь тоді ще не було. Для муміфікації трупа його бальзамували. Після розміщення трупа в камері піраміди всі ходи замуровували. І тим не менше всі піраміди були пограбовані.

Храми і жрецтво

Ось тут настав час розповісти ще про один внесок давніх єгиптян в історію релігії: вони винайшли специфічну форму релігійної організації, церкви - храмову.

Релігія як цілком сформоване соціальне явище набирає свого повного значення в суспільстві лише тоді, коли утворюється духовенство і церква. Цей процес відбувався і в розвитку релігії в Стародавньому Єгипті.

В архаїчний період, та і в часи Стародавнього і Середнього царства, жрецтво ще не було мінною корпорацією, функції жерця виконували світські володарі, правителі номів. Але жрецтво храмів головних богів столиць номів уже мали певну політичну вагу, а ці храми - свою власність.

Під час завоювання Єгипту гіксосами (1700-1570 рр. до н. е.) послаблення, а іноді тимчасове зникнення влади фараонів, підсилювало вплив духовенства. З часів XVIII династії (XVI-XVШ ст. до п. е.) привілеї і посади жерців стають спадковими, корпоративність жрецтва посилюється, жерці набирають ваги в політичній ієрархії.

У період Нового царства влада жрецтва під час володарювання XIX і XX династій (сер. XIV- сер. XI ст. до н.е.) настільки зросла, що вони вже конкурують зі світською аристократією, храми нагромаджують колосальні багатства, їм належить майже 15% орної землі, десятки тисяч рабів.

Фараони XX династії в усьому підкорялися жерцям. Жрець Харіхор близько 1050 р. до н. е. у Фівах став главою світської влади, фіванська ієрархія проіснувала до часів