Релігія як суспільне явище. Релігія і світогляд

Слово "релігія" у нашій повсякденній мові зустрічається досить часто, але найчастіше у значенні, що в нього вкладається богослов'ям і суспільною свідомістю взагалі. Це і сукупність світоглядів, що базуються на вірі в Бога; і конгломерат уявлень про світ самої людини — творця знання, які треба брати на віру, у зв'язку з чим релігію називають ще й вірою; це й сума вірувань і дій, що становлять культи, за допомогою яких релігійна людина виявляє своє ставлення до Бога і "вступає" з ним у зв'язок в процесі молитви або під час жертвоприношення; це й сукупність норм і правил поведінки як вимог самого Бога, що їх людина повинна дотримуватись; це, врешті-решт, і об'єднання віруючих у різноманітні церкви, секти, чернечі ордени, особливі групи професійних служителів культу.

Людська думка з давніх часів намагається у процесі пояснення феномену релігії перейти від описування її ознак і поверхових уявлень про неї до розуміння її сутності, природи, причин виникнення й існування, соціального значення. Найбільш плідним у цьому сенсі виявилось релігієзнавство. У ньому релігійні вірування розглядаються як інтелектуальний компонент релігії, а релігійний світогляд — як один з історичних типів світорозуміння, що передує сучасному філософському світогляду.

Релігія і світогляд

Релігія (від лат. — благочестя, набожність, святиня, предмет культу) — світогляд і специфічна діяльність людей, які вірують в одного або кількох богів як творців і правителів світу, що реально існують, але недоступні розуму людини.

Релігії з уявленням і вченням про єдиного Бога, єдинобожжя, називаютьсямонотеїстичними (монотеїзм від гр. — бог єдиний, один бог). Такими, наприклад, є іудаїзм, християнство, іслам. Послідовники політеїстичних (політеїзм від гр. — багато і бог, багатобожжя) релігій, таких як, наприклад, буддизм, індуїзм, даосизм, зороастризм, на відміну від монотеїстичних, вшановують водночас не одного, а кількох богів.

Центральною світоглядною позицією, психологічною настановою і головною ознакою будь-якої релігії є релігійна віра. У філософії і науці категорія "віри" передбачає специфічне, у певному духовному стані, ставлення людини до існуючих або уявних об'єктів, за умови, що достовірність та істинність їх існування сприймаються цією людиною без теоретичних і практичних доказів. Терміном "віра" також часто позначають побудовану на знанні переконаність людини в істинності наукових, філософських, політичних, правових та інших ідей і теорій. Проте релігійна віра має певні особливості. По-перше, вона характеризується прийняттям людиною релігійних догматів за істинні, і рішучим, всупереч усім сумнівам, дотриманням їх. По-друге, вона в виявленням особистої довіри до Бога як упорядника життя віруючого, його наставника, помічника і спасителя в усіляких конкретних ситуаціях, судді і творця його добробуту. По-третє, вона є особистою формою відданості Богові, "служінню" якому віруючий присвячує своє життя.

Релігійна віра постійно піддається раціоналістичній критиці. Теологія відповідає на неї трьома своїми позиціями: або догмати релігійної віри пропонуються розуму як аксіоми, що не підлягають ані доказам, ані критиці ("вірую, щоб розуміти", — стверджував, наприклад, один із так званих "отців християнської церкви" Августин); або ці догмати намагаються умоглядно обґрунтовувати, раціоналістично переосмислювати за допомогою філософських конструкцій ("розумію, щоб вірувати" — позиція філософа П'єра Абеляра); або декларується повна несумісність релігійної віри з "немічним" людським розумом ("вірую, тому що абсурдно" — вислів, що приписується видатному мислителю Середньовіччя Тертулліану). Очевидно, що друга позиція веде до поглинання теології ідеалістичною філософією, а третя — до розриву між теологією і філософією, і тому ортодоксальна теологія поділяє, як правило, першу позицію.

На відміну від теології та ідеалістичної філософи, релігієзнавство прагне вивчати й оцінювати релігійну віру й релігію об'єктивно, всебічно і конкретно, спираючись на те, що критерієм істини є практика. У своїх дослідженнях воно виходить із того загальновідомого факту, що релігія в соціальних системах належить до складових їхнього духовного середовища, що релігійні вірування становлять їх світоглядний, інтелектуальний компонент і що наукове розуміння релігії, її історії та соціальної функції можливе лише на підставі глибокого осмислення сутності і змісту духовності особистості і суспільства.

У теології "духовність", "дух", "душа" — поняття про особливу нематеріальну субстанцію, неповторне безсмертне начало, створене богом і незалежне від тіла людини. У науковому релігієзнавстві ці поняття характеризують свідомість людей, але у всьому її обсязі й у всіх формах її прояву — в їхній самосвідомості, ціннісних орієнтаціях і соціальних настановах. Такого висновку релігієзнавство дійшло після поглибленого, неупередженого й об'єктивного вивчення феномену духовності і світогляду як її ядра.

Загальновизнано, що світогляд — система уявлень про світ і місце в ньому людини, про ставлення людини до навколишньої дійсності і до самої себе, а також обумовлені цими уявленнями основні життєві позиції і настанови людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації. Світогляд — спосіб духовно-практичного освоєння світу людиною у єдності її теоретичного і практичного ставлення до дійсності.

У загальному плані світогляд представлений сукупністю поглядів, уявлень, переконань та ідеалів людей: природознавчих, економічних, політичних, правових, моральних, естетичних, релігійних, філософських — у їхній єдності, взаємодії і взаємозалежності. Рівень їх розвитку і ступінь зрілості у різних людей, соціальних груп і прошарків населення різноманітні, бо вони об'єктивно не можуть бути однаковими. Тому світогляд людей, отже, і їхня духовність, можуть бути науковими або ненауковими; діалектичними або метафізичними, еклектичними і софістичними; творчими або консервативними і догматичними; демократичними або деспотичними, тоталітарними й авторитарними; релігійними або атеїстичними тощо. Але у будь-якому світогляді релігійність, релігійні погляди, уявлення, переконання й ідеали — лише його компонент, що перебуває у діалектичній єдності з усіма іншими елементами світоглядної системи. Це означає, що у людини зі сформованим науковим світоглядом погляди на релігію так само науково обґрунтовані, як і її політичні, економічні і будь-які інші уявлення та ідеали. Ставлення такої людини до релігії може бути позитивним або негативним, позитивним до одних її аспектів і негативним до інших. Вона може, наприклад, захоплюватись релігійною культурою, тобто цінностями релігії, і водночас активно протистояти чаклунам, шаманам, відьмам, екстрасенсам, магам, а також авантюристам, які видають себе за пророків або посланців самого бога. Індивід, у світогляді якого переважають релігійні мотиви, тобто віруючий індивід, навпаки, всі процеси життя прагне оцінювати з позиції своєї релігії. Проте ці оцінки можуть бути лише відносними, неостаточними. Як не буває абсолютного атеїзму, так немає і не може бути абсолютної релігійності. Оскільки духовність і світогляд, що є її ядром, представлені комплексом поглядів, переконань та ідеалів, остільки релігійна людина не може формувати своє ставлення до економічної, політичної, правової та інших складових суспільного життя на засадах лише релігії. В цьому процесі також активно задіяні наука, результати експерименту, життєвий досвід.

Все це свідчить про повну безпідставність усіх спроб теологи ототожнювати співвідношення між духовністю і релігійністю особистості і суспільства. Вони не є тотожними навіть за формально-логічними ознаками: обсяг поняття "духовність" значно ширший порівняно з обсягом поняття "релігійність". Діалектична логіка цю явну нетотожність доказує об'єктивно і всебічно, спираючись на практику як критерій істини. Тим самим вона формує теоретичні і методологічні основи для прийняття і реалізації державних законодавчих актів про свободу совісті, тобто про свободу громадянина сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної.

Світогляд, як правило, функціонує на двох взаємопов'язаних рівнях: емоційно-психологічному, або світовідчутті, з такими його проявами, як допитливість, здивування, тремтіння, захоплення, тривога, страх, відчай, невпевненість, розгубленість, самотність, горе, радість тощо; і логіко-понятійному, або світорозумінні, — системі загальних понять, суджень й умовиводів про світ у цілому і місце людини в ньому. Ступінь розвиненості, зрілості і зміст обох світоглядних рівнів у різних людей і в різні історичні епохи — неоднакові. Вони можуть бути буденними, пов'язаними з повсякденною життєдіяльністю, коли їхнім підґрунтям є простий чуттєвий досвід, традиції, віра; і теоретичними, якщо спираються на знання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства і свідомості людей, на наукові принципи, концепції, теорії.

Буденні світорозуміння і світовідчуття частіше за все виявляються помилковими, мішаниною причин і наслідків, причин і приводів, дійсності й уявності, необхідності і випадковості, свободи й анархії, співвідношення залежного і незалежного. Практичним їх проявом стає так званий здоровий глузд — еклектична сукупність розрізнених уявлень, переконань, ідеалів і поглядів людей на світ і себе; принципів оцінки явищ і дій; правил поведінки у ситуаціях, що формуються під впливом щоденного досвіду, стихійно. "Здоровий глузд", отже, не піднімається у своїй пізнавальній, практичній і діяльній спрямованості до рівня наукового і філософського осмислення дійсності; він зовсім не є синонімом істини, за яку себе видає, а рішення, що приймаються на його підставі, найчастіше неправильні та несправедливі. Тільки теоретичне світорозуміння є доказовим й істинним, тільки воно містить у собі реальні переконання й ідеали, тільки його люди мають опановувати впродовж усього свого свідомого