Серед типів релігійних об'єднань виокремлюють три: церкву, секту, деномінацію.

Церква (від гр. — божий дім) — тип релігійної організації, конструктивними елементами якої є спільне віровчення, культова і позакультова діяльність, система управління життям, діяльністю, поведінкою віруючих. У багатьох церквах їхні суб'єкти поділяються на духовенство і мирян. Стосунки між ними упорядковані за ієрархічними й авторитарними принципами.

Секта (від лат. — зразок думок, вчення) — тип релігійного об'єднання, що виникає як опозиційна течія стосовно тих або інших релігійних напрямів. Для секти характерні: претензії на винятковість своєї ролі, доктрини, догматики ідейних принципів, цінностей, настанов; настрої "вибраності"; тенденції до ізоляціонізму і релігійного фанатизму; відмова від інституту священства. Лідерство у релігійній секті вважається харизматичним, право на нього визнається за особою, яка отримала нібито як милість божу надзвичайну здатність бути керівником. У секті особливо підкреслюється рівність усіх її членів і проголошується принцип добровільності їх об'єднання. Історичні долі релігійних сект різні. Деякі з них невдовзі після заснування припиняють свою діяльність, інші перетворюються на церкви або деномінації.

Деномінація (від лат. — надання спеціального імені) — тип релігійного об'єднання, що перебуває на стадії становлення, організаційного оформлення. Проте для деномінації характерні: чітка організація як по горизонталі, так і по вертикалі; принцип постійного і суворо регламентованого членства; ідея "вибраності" і духовного відродження віруючих. Ізоляція від "світу" і замкненість всередині релігійної групи не вважаються обов'язковими ознаками "істинної" релігійності. Тому деномінації закликають віруючих до активної участі у житті суспільства.

Релігієзнавство досліджує релігію на підставі низки принципів. Перший з них має назву принципу пізнаваності. Релігія — явище суспільне і, як будь-яке таке явище, вона пізнаванна, тобто у процесі її дослідження немає місця ні агностицизму, ні ірраціоналізму, ні будь-яким іншим проявам окультизму. Сутність і природа пізнання мають соціальний характер, тому релігія не може бути зрозумілою в ізоляції від практично-предметної діяльності людей. Суб'єкт пізнання — похідний від суб'єкта практики; він не ізольований від інших людей індивід ("гносеологічний Робінзон"), а людина, яка включена у соціальне життя, тому змушена використовувати для його пізнання суспільно вироблені форми пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, інструменти, прилади), так і ідеальні (мова, поняття, судження, умовиводи).

Вихідні дані про релігію даються людині вже у чуттєвому пізнанні — відчуттях, сприйняттях, уявленнях, у відображенні ними стихійних природних і соціальних сил. Водночас наукове релігієзнавство протистоїть хибному витлумаченню теологією сенсуалізму; воно підкреслює неможливість зведення раціонального пізнання (мислення) до простого арифметичного складання або механічного перетворювання даних органів чуття. Результати розумової діяльності не тільки дають нові знання, що безпосередньо не виводяться з даних органів чуття, а й активно впливають на структуру і зміст чуттєвого пізнання. Тому ті емпіричні дані про релігію, з якими релігієзнавство має справу, утворюються в результаті використання теоретичних настанов для описання змісту чуттєвого досвіду і передбачають низку теоретичних ідеалізацій. Разом з тим чуттєвий досвід, що є вихідною першоосновою, підґрунтям пізнавального процесу, є моментом активної практичної чуттєво-предметної діяльності людини, а не виконує функцію пасивного фіксування впливу предметів зовнішнього світу на її органи чуття. Саме тому наукове релігієзнавство, аргументовано й цілком відповідно до об'єктивної реальності, рішуче відкидає можливість існування ікон, що "плачуть", "нетлінних" мощей, життя після смерті та інших подібних "чудес", що їх пропагують теологи.

Другим важливим принципом, що на його основі релігієзнавство вивчає свій предмет, є принцип об'єктивності. Жодні абстрактні стереотипи щодо релігії (тільки схвалення або тільки засудження) релігієзнавство не сприймає. Воно розглядає лише підтверджені факти з наміром якомога точніше відтворити історію і функції релігії без штучних виключень і "білих плям".

У релігієзнавстві зміст і історія релігії подаються принципово мовою толерантності, терпимості, діалогу релігійного і нерелігійного світогляду щодо людини, суспільства, світу. І хоч їхні вихідні базисні позиції відмінні між собою, проте економічні, соціально-політичні, екологічні, моральні, естетичні та інші ідеї та цінності можуть збігатися, а загальнолюдські — взагалі збігаються.

Ще одним суттєвим принципом релігієзнавства є культурологічний, завдяки якому воно вивчає релігію як феномен культури. Релігійна культура є особливою системою духовної діяльності людей, специфіка якої визначається її спрямованістю на надприродне, тобто на ілюзорне. Трактуючи його, вона репродукує, копіює те, що існує в природі або вже досягнуто людством. Тому релігія претендує на абсолютну істину, декларує довічність і незмінність своїх догматів. У певних історичних умовах вона навіть стає домінантною у сфері духовної культури (коли всі форми суспільної свідомості отримують свої дані з релігійних джерел, а в системі цінностей культури релігійні цінності посідають високе привілейоване місце). Проте духовна культура не зводиться лише до релігійної. Навіть у Середні віки поряд з релігійною існувала народна культура. Добре відомо, що монастирі в Європі були хранителями духовної культури, а мистецтво століттями розвивалось під покровительством і наглядом церкви. Однак у цьому виявлялися нерелігійні функції релігійних інститутів, а не віра у надприродне. Отже, подібні факти не можуть бути підставою для висновків про тотожність релігійної і духовної культури, як не можуть бути тотожними частина і ціле. Не можна забувати і про те, що релігійна віра спрямовує думки і прагнення людей у бік ілюзорного потойбічного світу, виправдовує і висвітлює все існуюче як "установлення боже" і тим самим перешкоджає пошукам нового в життєдіяльності і культурі, гальмує суспільний прогрес.

Релігійна культура не є однаковою у різних релігіях. Вона представлена культурою родоплемінних релігій, індуїстською, іудаїстською, конфуціанською, синтоїстською, буддистською, християнською, ісламською та іншими культурами. Очевидні у ній два компоненти: сакральні тексти, теологія, елементи культу і філософія, мораль, мистецтво, що історично вплетені у релігійно-духовну і культову діяльність, у церковне життя. Очевидно і те, що релігійна культура певною мірою суттєво впливає на світську культуру в цілому та на окремі її складові.

Для вивчення свого предмета релігієзнавство використовує значну кількість методів пізнання: філософських, загальнонаукових і конкретно-наукових, теоретичних і емпіричних. Різноманітні методи застосовують також окремі його розділи: соціологія релігії — методи встановлення соціальних чинників (вивчення документів, інтерв'ю-анкетування, опитування по телефону), методи початкової обробки отриманих даних (групування, ранжування, складання статистичних таблиць); психологія релігії — аналіз біографій, проективні тести, індивідуальні опитування, методи дослідження переконань і диспозицій особистості, соціометрію тощо. Серед методологічних підходів у релігієзнавстві актуальними й ефективними є: каузальний аналіз (з'ясування причинно-наслідкових зв'язків виникнення й еволюції різноманітних явищ релігії); історико-логічний підхід, що використовується як інструмент пізнання логіки історії релігії для розуміння сучасного її стану; генетичний підхід, коли наступні етапи історії релігії виводяться з початкової її фази; порівняльно-історичне дослідження, коли зіставляються різні етапи еволюції однієї й тієї ж релігії у різні часи або порівнюються різні релігії, що існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку; типологічний підхід, що має своїм змістом сукупність процедур групування релігій за певними ознаками; феноменологічний підхід, коли використовується сукупність прийомів з'ясування значень і сенсів у духовній взаємодії людей; структурно-функціональний аналіз та ін.

Зміст дисципліни "Релігієзнавство" не суперечить положенням про свободу совісті, думок і переконань та вимогам міжнародних правових документів: Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 18 грудня 1966 р., Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р., Паризької хартії для нової Європи від 21 листопада 1990 р., а також Конституції і законів України. Вивчення курсу "Релігієзнавство", по-перше, має допомогти студентам у визначенні їхніх світоглядних позицій, духовних орієнтирів і цінностей через підвищення рівня власної гуманітарної освіти, оволодіння знаннями про світову й вітчизняну релігійні культури; по-друге, воно сприятиме набуттю студентами знань, умінь і навичок світоглядного діалогу, формуванню здатності розуміти людей, які мислять інакше; уникненню в мисленні і в діяльності догматизму, авторитаризму, релятивізму і нігілізму; по-третє, забезпечить свідому реалізацію студентами свого конституційного права на свободу совісті.

Усім своїм змістом дисципліна "Релігієзнавство" утверджує гуманістичні цінності, громадянську злагоду, гармонію людських взаємовідносин; закликає до благодійницької діяльності і милосердя, до протистояння вседозволеності, жорстокості і насильству, до спільних дій, спрямованих на соціальне і моральне оздоровлення суспільства й особистості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамович С.Д., Тілло М., Чікарьова М. Релігієзнавство: Підручник. — К.: Да Кар, 2004.

2. Абу Аля аль-Маудуді. Принципи ісламу. — Л., 1995.

3. Апокрифы древних христиан. — М., 1989.

4. Біблія, або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. —' Українське Біблійне Товариство, 1993.

5. Буддизм и государство на Дальнем Востоке. — М., 1987.

6. Булашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. Космологічні українські народні погляди та вірування. — К., 1992.

7. Буряк Г.В., Євсєєв СЛ., Петпуніна О.О. Релігієзнавство: Лекції. Контрольні завдання. Тексти: Навч.-метод, посів. /