У VI ст. до н.е., як вважає індійський історик Н.К. Сінха, джайнізм вів конкурентну боротьбу з буддизмом і, маючи перевагу над ним, поширився навіть на Південну Індію. Засновник першої відомої династії Мар'я Чандагупта певний час сповідував джайнізм. Деякі дослідники вважають, що Будда і Махавіра - одна особа, а буддизм і джайнізм - різні гілки одного вчення.

Засновником джайнізму був Вардхаман Махавіра (599 -527 рр. до н.е.). Більшість дослідників вважають Махавіру ("великий герой") цілком достовірною особою. Він належав до варни кшатріїв. У тридцять років став пустельником і впродовж дванадцяти років жив без одягу і без їжі, після чого став відомий як переможець пристрастей - нігрантх ("вільний від світу"). Його послідовники стали називатися нігрантхами, джайнами, звідки й походить назва нової релігії. Джайни вважають Махавіру двадцять четвертим тіртханкаром (засновником віри); першого звали Рімбаха, він жив у ранньому первісному суспільстві. У нього було одинадцять безпосередніх учнів - ганадхарів, яких джайни вважають святими.

Общину джайнів створив нібито двадцять третій тіртханкар Паршва, який проповідував чотири істини: не вбивай нічого живого (звідси - вегетаріанство джайнів), не кради, ігноруй мирські справи, будь правдивим. Характерним для джайнів був аскетизм.

Община джайнів складалася з монахів і мирян. Монастирів у джайнів не було. Монахи жили поблизу міст у лісах і печерах, так щоб миряни бачили їх аскетичне життя. Миряни, у свою чергу, змушені були дотримуватись шлюбної вірності, обмежувати свої потреби, раз на місяць жити як монахи.

Ще за життя Махавіри джайнізм набув значного поширення, яке не припинялося і після його смерті. У подальшому в ньому виникали все нові і нові течії. У III ст. до н.е. в джайнізмі сформувалися два напрями: светамбари ("одягнені в біле") і дігамбари ("одягнені повітрям"), які ходили оголеними, як колись ходив Махавіра. Дігамбари своїх святих зображували без одягу і без прикрас, светомбари - навпаки. Перші заперечували канон, затверджений у III ст. до н.е. в місті Паталіпутрі, другі - визнавали. Перші вважали, що Махавіра не був одружений і завжди був цнотливий, другі - що був одружений, а став цнотливим аскетом у 30 років. Ці та інші розбіжності привели до утворення величезної кількості сект, груп і підгруп джайністів, які існують і досі. Вони активно спілкуються і підтримують один одного в складному вирі релігійних ворогів. Джайнізм поширений головним чином серед міського населення, тієї її частини, яка займалася лихварством і торгівлею (джайни давно відмовилися від землеробства, щоб при обробці фунту не шкодити живому), тому релігійна згуртованість джайнів має і суто практичне застосування.

Общини джайнів очолюють ачар'ї - глави общин. У середині общин існує поділ на групи, підгрупи тощо. Багато з них мають окремі храми, каплиці, релігійні школи. Кожна група має своїх аскетів. Демократичність груп проявляється в тому, що за порушення релігійних правил, винного, навіть якщо це аскет чи ачар'я, виключають з общини. Вступ до групи вільний, без кастових обмежень.

У джайністів є ряд спільних з буддизмом віроповчальних положень. Це - віра в переродження душі, вчення про карму, те, що добрі справи врятують людину від подальших породжень і віра в обов'язковість періодичних появ пророків і богів, які будуть зміцнювати релігію і підсилювати її вплив.

Основою джайнізму є вчення про джіви (живі істоти), для яких є буття недовершене і буття довершене. Недовершене буття джіви - це поєднання душі з тілом, яке, оповиваючи душу, прирікає її на страждання. Різні ступені поєднання духовного з тілесним утворюють усю ієрархію живих істот, на вершині якої - люди і боги. Ще вище богів - джіви, вільні від тіла, від матеріального. Перехід від нижчих ланок ієрархії до вищих відбувається відповідно з аскетичними заслугами об'єднаних душі і тіла, коли знищується тілесний елемент. Можна і проминути якусь ланку, але через тіло людини перехід обов'язковий. Тут виявляється стан джіви в особі тіртханкари, їх було в історії Всесвіту лише 24, засновник теперішнього вчення джайнізму джайнізмуарахіра - останній з них.

Джайни заперечують авторитет Вед, жертвоприношення тварин, концепцію створення світу богами. Вони вважали, що весь світ одухотворений, все має свою душу і тому потребує дбайливого ставлення до себе. Важливим положенням соціального характеру у джайнів є заперечення варн - усі люди рівні, потрібно берегти людське життя.

Людині джайни приділяли особливу увагу. Вона є вмістилищем божественного. Бог є єдиним, найвищим, найблагороднішим і найповнішим виразом сил, які є в душі людини. Душа може бути врятована за допомогою трьох цінностей: вірної віри, вірного знання і вірної поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його проявах, він усіляко заохочує пустельництво.

Поважання людської особи знайшло вираз у гуманному ставленні до жінки. Джайністи допускають жінок до чернецтва, дозволяють їм читати священні книги і брати участь у молитовних зборах.

У джайнів, на відміну від брахманізму, набагато простіший культ. На молитовних зборах вони читають священні тексти, нескладні ритуали проводять оголеними. Предметами обожнення є статуї тіртханкарів. У дігамбарів - це зображення голих чоловіків, у светамбарів - статуї, вкриті тканинами, оздобленими коштовним камінням. Віруючі приносять їм у жертву квіти, плоди, солодощі, рис. Щодня жрець обливає статую молоком чи особливою ароматичною водою.

Джайнізм не вийшов за межі Індії, хоч він і програв змагання буддизмові. В Індії налічується кілька мільйонів джайнів. Єдиної джайністської церкви немає через численні культові розбіжності, але внутрішньоджайністські зв'язки досить ефективні. На основі джайнізму виросла своєрідна культура із специфічним джайністським мистецтвом, літературою та архітектурою.

Сикхізм

Сикхізм виник наприкінці XV - початку XVI ст. на північному заході Індії в районі П'ятиріччя ("панджаб" - "п'ять річок" - п'ять великих приток Інду). Сикхізм склався на ґрунті індуїзму, об'єднавши міські торговельно-ремісничі верстви: він синтезував, у собі ряд як індуїстських, так і мусульманських (особливо властивих суфізму) положень. Фундатором сикхізму вважається гуру Нанак (1469-1539), послідовники якого стали називати себе сикхами - учнями. Після смерті Нанака його вчення проповідували ще дев'ять гуру, останнім з яких був Говінд (1675-1708). Усі вони вважаються десятьма втіленнями одного й того ж гуру, який проповідував єдине вчення.

Сикхізм - монотеїстична релігія. Індуїстські боги Брахма, Вішну, Шива та мусульманський Аллах - усі вони зливаються в єдиному Божестві, у якого немає власного імені. Нанак звертається до нього, використовуючи як індуїстські, так і мусульманські імена: Харі (цей вішнуїтський термін зустрічається найчастіше ), Гопал, Рам, Парамешвар, Аллах, Сахіб і т.д.

Бог визначається поняттями "ніргун" (позбавлений якостей) і "сагун" (наділений якостями). Головний його стан - наргун: це абсолютна суть, позбавлена будь-яких атрибутів. Але для того, щоб людина могла пізнати його, він перетворюється в сагуна (що ніяк не пов'язано з набуттям антропоморфного вигляду, він завжди невидимий і виявляється через свої діяння) - ту свою іпостась, до якої звертається людина у спілкуванні з Усевишнім у стані медитації, в співі гімнів.

У вченні сикхізму Бог втілює в собі Творця, Охоронця і Руйнівника (якості, властиві Брахмі, Вішну та Шиві), він всемогутній і все знає; створений ним світ мінливий і не вічний, а Бог вічний, він існує в минулому, теперішньому та майбутньому сам по собі; він не має початку, існує поза часом, "ненароджений", "безсмертний". Він поза метою перероджень, поза смертю, і тому у нього немає видимих (мінливих і недовговічних) перетворень - аватар (подібних аватарам богів індуїстського пантеону), він не має видимої форми, його неможливо описати, він перевершує можливості інтелекту, непізнаваний. Водночас він - Сат (Реальність, Істина, Правда).

Збагнути Бога та з'єднатися з ним можливо для кожної людини, що прямує шляхом любові, віри, відданості йому і розмірковує про його діяння. Служіння Богу ніяким чином не вказує на відхід від мирських справ, відлюдництво чи аскетизм, а навпаки, передбачає активне життя, сповнене працею, виконання дхарми (обов'язків) господаря. Неухильне дотримання цих принципів повинне привести, зрештою, до переривання ланцюга перевтілень і до злиття з божеством. Кожен може спілкуватися з Богом прямо, без посередників.

Викликом індуїзму виступає стрижнева ідея сикхізму про рівність усіх людей перед Богом, заперечення каст та кастової системи. За Нанака та наступників гуру було введено особливу форму богослужіння - сангат, яка передбачала спільну присутність сикхів, незалежно від касти, на проповіді гуру і спільне виконання ними гімнів. Дещо пізніше з'явилася практика проведення спільних трапез, де були присутні й передавали з рук у руки чашу з водою всі члени общини - також незалежно від касти та соціального статусу.

Еволюція сикхізму

За п'ятого гуру - Арджуне (1581-1606) була написана священна книга сикхів Адігрантх ("Початкова Книга"; вона також має назву Гурурантх - "Книга Гуру" і Грантхсахиб