Важке становище в імперії вільного бідного населення і рабів, розуміння неможливості його покращання у земному житті, породжувало в них сподівання на релігійні утопії про загробне життя душі та справедливий потойбічний суд, що покарає зло, а праведникам забезпечить вічне блаженство. Результатом таких сподівань були міфи про богів-спасителів, які перемогли смерть і знайшли спосіб забезпечити віруючим безсмертя у потойбічному світі. Поширеними також були культи богів-страждальників — богів, які вмирали і воскресали. Так, фригійський (Фригія — давня країна у північно-західній частині Малої Азії) бог природи Аттіс, який, згідно з міфом, за життя був пастухом і улюбленцем Кібели — матері богів і богині родючості, під час полювання був смертельно поранений вепром, після смерті перетворився на сосну і воскрес у Римі. З 200 р. до н. е. щорічно у Римі відзначали смерть і воскресіння Аттіса.

Відповідно до міфів, боги помирали і воскресали не тільки у Стародавньому Римі і Стародавній Греції, а й у всіх інших країнах давнини. У Сирії, наприклад, помер і воскрес бог рослинництва Адоніс, у Єгипті — бог природи Осіріс і т. ін. Багато елементів таких культів пізніше перейняло християнство, а на сході Римської імперії у Ш—І ст. до н. е. значної пошани набув культ бога Яхве, з якого розпочалась історія однієї з національних релігій — іудаїзму. ЗII ст. до н. е. у римському суспільстві почали набували значного поширення погляди грецьких філософів на релігію і богів. Латинською мовою було перекладено твори письменника і філософа Евгемера (кінець IV ст. — початок III ст. до н. е.), зокрема "Священну грамоту". У ній Евгемер писав про те, що боги і герої — це обожнення великих людей минулого, і що міфи — фантастичний переказ реальних подій минулих часів. Його думка була наївною і стихійною, але водночас стала однією з перших спроб раціоналістичного витлумачення існування богів і героїв, змісту міфів, намаганням дати природне пояснення надприродним явищам.

Під впливом грецької філософії вища римська аристократія почала скептично ставитись до релігійних вірувань, хоча продовжувала сприймати релігію як ефективний важіль управління народом. Цей скептицизм, разом із поширенням у масах містичних східних культів, ослаблював вплив на них римської релігії, а події, що супроводили безперервні громадянські війни і постійну конфіскацію майна, привели до зміни традиційних уявлень. Як своєрідний протест проти невлаштованості і мук у реальному житті в імперії поширились думки про потойбічний світ і загробне блаженство. Набув розвитку культ сліпої долі — фортуни, що приносить людям щастя і горе випадково і несправедливо; посилились мрії щодо появи месії, спасителя, який прийде на землю і подарує блаженство всім, хто прагне кращого життя, а гнобителів покарає. Давньоримська релігія, таким чином, досягає кризової межі.

Література

1. Данильян О.Л, Тараненко В.М. Релігієзнавство: Підручник. — X.: Прапор, 2006.

2. Декларация о ликвидации всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или убеждений. Резолюция 36/55 ГА ООН, 25.11.1981 г. // СССР и международное сотрудничество в области прав человека: Документы и материалы. — М., 1989.

3. Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин. Резолюція ГА ООН, 1992 p. // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. — К., 1996. — С. 1—3.

4. ДокашВЛ., ЛешанВЛО. Загальне релігієзнавство: Навч. посіб.

5. Чернівці: Книги — XXI, 2005.

6. Еремеев Д.Е. Іслам: образ жизни и стиль мышления. —М., 1990. Ерышев АЛ. Религиоведение: Учеб. пособие. — 3-е изд. — К.: МАУП, 2003.

7. Ерышев АЛ.) Лукашевич НЛ. Социология религии: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 1999.

8. Загальна декларація прав людини. ГА ООН, 10.12.1948 р. // Хартія прав людини. — К., 1993. — Ст. 18, 29.

9. Закон України Про свободу совісті та релігійні організації // Закони України. — К., 1996. — Т. 1.

10. ЗаткінВ.3. З історії католицьких ідей у Східній Україні // Укр. світ. — 1996. — № 4—6.

11. Іванченко МТ. Дивосвіт прадавніх слов'ян: Наук.-попул. нарис. — К., 1991.

12. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Історико-релігійна монографія. — К., 1991.