Розкол християнства. Нехристиянські джерела. Вселенське православ’я

План

1. Нехристиянські джерела

2. Розкол християнства

3. Вселенське православ'я

4. Література

Нехристиянські джерела

Автори ї ст. не згадують про християнство До нас дійшло багато творів іудейських письменників Иосифа Флавія і Філона Александрійського. Вони розробляли питання історії Палестини та іудаїзму і не могли б промовчати про нову релігію, якби в євангельському оповіданні про Ісуса Христа та в розповідях про його чудеса була хоча б крихітка історичної істини. Правда, в "чудейських древностях" Флавія говориться про Ісуса Христа як про Бога, про його чудеса, смерть і воскресіння. Але місце, як установлено наукою, є вставкою якогось благочестивого християнського переписувача. Воно не могло належати самому Флавію, бо він був правовірним іудеєм і не міг говорити про Ісуса як про Бога. До того ж увесь уривок аж ніяк не Пов'язаний ані з попереднім, ані з наступним оповіданням і є чисто механічною вставкою. Проте твори цих письменників мають велике значення для передісторії християнства. Автори новозавітних євангелій брали у Й. Флавія майже всі дані про історію Палестини в І ст. Докладно описана Флавієм чудейська війна 66-73 рр. проти римлян яка багато в чому визначила антиримську спрямованість автора "Одкровення Іоанна". Твори Філона використовувались авторами інших новозавітних писань. Так само стоїть справа і з римським філософом Сенекою, який помер у 65 р. І він жодним словом не згадує християн, але розвинуті ним філософські ідеї широко запозичалися отцями -церкви.

Таким чином, хоча письменники І ст. і не повідомляють нічого про нову релігію, проте дані, що містяться в їхніх творах, свідчать, як створювався фунт для виникнення і поширення християнства.

Зате греко-римські автори наступного століття (Пліній Молодший, Таціт, Светоній, Лукіан і, головним чином, Цельс) повідомляють чимало важливих, хоча й уривчастих, відомостей про християн і християнство. Місце в рукопису "Анналів" Таціта на відміну від вставки у творі Флавія не можна без застереження вважати вставкою, тому що тон щодо християн відзначається ворожістю, чого і слід чекати від представника староримської традиції. Тут йдеться про гоніння на християн в 64 р. в Римі і про Христа, страченого за Понтія Піла-та. Це місце, проте, сповнене суперечностей і не доводить історичності Ісуса. Відомості про Христа Таціт, мабуть, одержав від християн у Кільки, де він на початку II ст. був намісником.

Більш повні відомості про християн відображені в листуванні Плінія Молодшого з імператором Траяном (початок II ст.). Вони стосуються християнських общин у Віфінії (північно-західне узбережжя Малої Азії). Траян рекомендує Плінію карати осіб, викритих в тому, що вони християни, якщо вони не відмовляться від своєї віри.

Значно більше відомостей про християн у творах Лукіана і Цельса, датованих другою половиною II ст. Перший з них скептично ставився до всіх видів релігійних забобонів, як язичеських, так і християнських. У творі "Про кончину Перегріна" він описує життя одного пройдисвіта, котрий у своєму бурхливому житті був "і пророком, і главою громади, і керівником зібрань" у християн. Перегрій, за словами Лукіана, не тільки тлумачив "святі" книги християн, але й складав багато з них. Знущаючись над легковір'ям християн, Лукіан висловлює співчуття простакам, обдуреним Перегріном. Книга Цельса "Правдиве слово" присвячена критиці християнства. Цельс, як Пліній і Лукіан, вважав християнство марновірством, не гідним освіченої людини. Він зазначав, що упорядники Євангелія "три, чотири і багато разів переробляють перший запис Євангелія, щоб мати можливість заперечити викриття". Його обурює та обставина, що християни "не хочуть ні давати, ні прийняти пояснення про те, у що вірують. Вони відбуваються фразами: "не випробовуй, а віруй", "віра твоя спасе тебе". Працю Цельса було знищено церковниками, однак численні виписки з його книги збереглися у християнського автора III ст. Орігена, який написав твір "Проти Цельса".

Таким чином, із свідчень нехристиянських письменників випливає, що нова релігія почала поширюватися не раніше початку II ст., і лише в другій половині цього століття вона почала привертати увагу язичеських письменників. Мовчання про християнство у творах авторів І ст. не було випадковим. Християнські секти того часу були такі незначні, що письменники не знали про їх існування. Звідси випливає, що євангельське оповідання про чудеса, що їх робили і Ісус, і апостоли, було лише благочестивою вигадкою християнських письменників. Археологічні розкопки, що здійснювалися у всіх місцях, де можна було передбачити існування ранньохристиянських общин, від Риму до Палестини, не дали у І ст. ніяких слідів таких общин. У римських катакомбах найдавніші дані про християн належать до другої чверті II ст. Тим самим часом датуються найбільш ранні знахідки християнських папірусів у Єгипті.

Розкол християнства

Головною причиною розколу були особливості соціально-економічного та соціально-політичного становища церкви на заході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивалися досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політично самостійними і незалежними. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існувала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політично несамостійними, залежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольського патріарха за владу над усією християнською церквою.

Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим.

Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувалася гостра богословська полеміка між західним та східним духівництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським папою і константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучили один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької "вселенський, всеохоплюючий"), а константинопольська та олександрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальним и.

Вселенське православ'я

Православ'я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного церковного центру, що об'єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утворення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визначилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення взаємозалежності між вказаними територіями, а згодом кожний церковний центр перетворився на самостійну в християнському світі одиницю. З часом православні церкви стали утворюватися і в інших регіонах планети, поступово одержуючи цілковиту самостійність у вирішенні всього кола проблем релігійно-церковного життя.

У сучасному світі існує п'ятнадцять автокефальних і кілька автономних православних церков. У відповідності з їх традиційним переліком — диптихом вони займають точно визначене місце у структурі вселенського православ'я. Окрім них існують й інші православні церковні утворення, що з певних причин не занесені до цього переліку. Нижче наводяться відомості про автокефальні православні церкви відповідно до їх місця в диптиху.

Константинопольській православній церкві традиційно відводиться перше місце у структурі вселенського православ'я. Згідно з рішенням другого Вселенського собору (381 р.) Константинопольський єпископ посів друге місце по "честі" серед християнських єпископів, безпосередньо після Римського. Відповідно у православному світі він вважається "першим серед рівних".

Константинопольська кафедра виникла після заснування імператором Константином І нової столиці Римської імперії на місці малоазіатського містечка Візантії у другій чверті IV ст. Поступа-ючись авторитетністю іншим християнським центрам, заснування яких приписується апостолам, Константинопольська кафедра зміцнила свої позиції за рахунок столичного статусу. На час проведення четвертого Вселенського собору (451 р.) єпископ Константинополя вже володів патріаршим достоїнством. Позиції Константинополя особливо зміцніли після занепаду Александ-рійської, Антіохійської та Єрусалимської церков у VII ст., коли території їх розповсюдження були завойовані арабами. Завдяки зусиллям місіонерів візантійський варіант християнства, а отже, і вплив Константинополя поширився на Східну та Південно-Східну Європу.

Однак з кінця XI ст. вплив Константинопольської церкви у православному світі починає падати. Спочатку це відбувається внаслідок тиску з боку західних християн, коли у 1240 р. Константинополем оволоділи хрестоносці. Згодом Візантія була завойована турками-османами. Починаючи з 1453 р., церква діяла в мусульманському оточенні і змушена була передусім дбати про своє самозбереження. Лише в 1923 р. після підписання договору про греко-турецьку дружбу вона дістала можливість нормально функціонувати.

За різними світськими джерелами нині Константинопольська церква об'єднує від 15 до 65 тис. віруючих. На території Туреччини вона має лише 6 єпархій. У країнах Західної Європи, Азії, Північної і Південної Америки та Австралії її віруючі об'єднані в 23 єпархії. Церква має також 10 чоловічих та 2 жіночих монастирі. Кадри духовенства, церковних