Секулярні вчення релігійного характеру. Фаталізм. Соціалізм

План

1. Фаталізм

2. Соціалізм

3. Література

Фаталізм

Це одне із найдавніших життєвих уявлень, елементи якого присутні в різних релігійних системах. В широкому розумінні фаталізм - це відмова від вільної активності, спрямованої на керування своїм життям і творче перетворення наявних обставин, пасивне покладання на зовнішній плин подій. Так, у ряді напрямів юдаїзму, християнства й ісламу стверджується, що людина має відмовитися від спеціальних зусиль для власного порятунку, цілком поклавшись на безроздільну владу Бога. Водночас фаталізм може виступати як самостійне вчення, засноване на вірі в непереборну силу безособової долі, тобто незалежно від людини, природного плину речей. Таке розуміння було розвинуте давньоримськими мислителями, що розробляли уявлення про фатум. Узагальнення цих уявлень можна знайти в трактаті Марка Тулія Цицерона ( 106-43 рр. до Р.Х.) "Про дивинації", побудованому у формі бесіди між братом автора Квінтою, який захищає можливість різними метолами дізнатися про волю богів, і самим Цицероном, котрий хоча й сам був авгуром, тобто жерцем, що знається на процедурі такого дізнавання - дивинації, відхиляє і висміює всі її види. Є підстави припускати, що античний фаталізм був тільки одним із етапів у тривалій історії фаталізму, що сягає своїми джерелами давніших часів і має послідовників у наші дні серед багатьох людей, які не в змозі систематизовано викласти свою життєву позицію, як це робили філософи.

Фаталізм ґрунтується на безпосередньому і повсякденному спостереженій, доступному для будь-якої людини: світ є сильнішим за людину, тому людина підпорядковується панівним у світі силам. Інше найпростіше узагальнення повсякденного досвіду показує, що існує два види таких сил - сила невідворотності причинно-наслідкових зв'язків і сила природних стихій. Велике число світових стихій може бути витлумачене людиною по-різному, внаслідок чого виникає трансформація порядку стихій - від безладної, гри через протиборство доброчинних і шкідливих стихій до панування однієї верховної стихії. Стихійність, як і чиста причинність, визначається на противагу справедливості (етичній причинності): відповідно до останньої ті самі людські зусилля завжди спричиняються до тих самих наслідків для людини, що їх зі лініювали; відповідно до першого такий зв'язок необов'язковий, оскільки наслідки людських зусиль можуть коригуватися іншими причинами, незалежними від самої людний. Чиста причинність - це порядок взаємодії світових сил, що характеризується універсальність, суворістю і невідворотністю. Людина не обирає .свою долю, що цілком визначається фатальним порядком причинності або хаосом стихій. Ця обставина не залишає місця для свободи розпорядження життям. У розпорядженні людини немає таких сил, щоб вона була спроможною змінювати щось у незалежному від неї природному ході взаємодії світових сил. Отже, її життя цілком визначається зовнішніми силами, і тому людина не в змозі самостійно ні змінити, ні припинити своє життя. Людина, таким чином, виявляє свою життєву активність якраз настільки, наскільки вона змушена це робити під тиском обставин, і не більше того. Відтак віровчення фаталізму зводиться до формули: людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій.

Соціалізм

Соціалізм - це не тільки політичний напрям, що домагається встановлення якомога більш повної соціальної справедливості, але широкий комплекс секулярних віросповідань, що включає в себе низку напрямів (реформізм, комунізм, анархізм тощо). Загальним для всіх цих напрямів є визнання бездушності, нелюдськості наявного світового порядку, заснованого на владі природних стихій або закону байдужої до людини причинності, а також пов'язана з цим визнанням вимога переробити світ - зробити його більш людяним і справедливим. Першим, хто спробував надати соціалізму чіткого релігійного забарвлення, став французький мислитель Клод Анрі Сен-Симон (1760-1825), який пов'язував історичні етапи з пануванням певних форм релігії і вважав основними етапами прогресу перехід від первісно* го ідолопоклонства до політеїзму і заснованого на ньому рабства, а потім зміну політеїзму монотеїзмом християнської релігії, що призвело до встановлення феодального ладу. З XV ст., згідно з Сен-Симоном, настала нова, критична епоха, обумовлена науковим мисленням і його носіями - світськими вченими і підприємцями-індустріалами. В останньому творі Сен-Симона "Нове християнство" йдеться про те, що завдяки новій релігії, основне гасло якої - "усі люди - брати", до матеріальних стимулів "промислової системи" додаються моральні, що виходять із самої панівної над людьми сили - релігійного веління. Короткочасне відродження суто релігійного обрамлення соціалістичної ідеї відбулося на початку XX ст. у формі богобудівництва (А. Луначарський, В. Базаров, М. Горький), що розвивалось у середовищі російської соціал-демократії, найбільш радикальна частина якої одержала можливість реалізувати свої задуми засобами державної влади. Відповідно до загальних для всіх соціалістичних вчень положень, у цьому житті людині доводиться більше витрачати сил, ніж відпочивати, більше страждати, ніж насолоджуватися. Приємного людина одержує набагато менше, аніж неприємного, оскільки, щоб досягти його, мало одного прагнення - потрібна ще витрата багатьох сил, але і витрати сил недостатньо, якщо не поталанить. Прагнення людини до приємного безмежне, можливості ж його досягнення обмежені. Тому приємного людині завжди не вистачає через відносну рідкісність цього предмета загальних устремлінь і ненаситності природи. І не має значення, чи гідна людина володіти приємним і скільки витрачає вона заради цього своїх сил, вона все одно залишається обділеною приємним. Отже, людина має прагнути так змінити стан речей, щоб, по-перше, кожному діставалася якась частка наявного у світі приємного, а по-друге, щоб приємне розподілялося кожному відповідно до його гідності. Таким чином, людина має прагнути встановити у світі справедливу винагороду за кожне людське зусилля. Таким чином, у соціалістичному вченні місія людини протиставляється його долі. Соціалістичні погляди сягають найглибшої давнини. Різноманітні варіанти соціалістичних напрямів і вчень, очевидно, відомі майже всім регіонам землі.

Сфера кінцевої соціалістичної надії обмежується безпосереднім і повсякденним досвідом. У зв'язку з цим уявлення про потойбічне вважаються цілком закономірним перекручуванням світосприймання, що веде людей від їхніх інтересів на користь таких самих інтересів інших людей. Отже, людина може прагнути тільки того, що доступно її власному досвідові або досвідові, що заслуговує на довіру його та інших людей. Міра активності, що визначається соціалізмом - одна з найбільших в історії вчень про сенс життя: важко собі уявити те, на що потрібно буде витратити більше зусиль, ніж на зміну світу Ідеал соціалізму - Дон Кіхот, що віддає усі свої зусилля на те, щоб відновлювати справедливість скрізь, де він бачить протилежне. Неможливість однієї людини установити світову справедливість є умовою вимоги, щоб зусилля соціалістів були поєднані й організовані.

Держава - найбільш ефективний апарат концентрації людських зусиль. Питання тільки в тому, на що будуть спрямовані ці зусилля. Соціалізм вимагає, щоб сила несправедливої держави була цілком переборена або спрямована на встановлення справедливості. Щоб завжди точно здійснювати справедливу винагороду, соціалістична держава має знати про своїх громадян все. Тому каральні й слідчі органи, необхідні кожній державі, у соціалістичній державі мають стати знаряддям установлення справедливості.

Кожна держава потребує тісних взаємин з тією або іншою організацією релігійного характеру. Це пов'язано передусім з тим, що підтримка державного життя вимагає від людей величезних зусиль і жертв, тимчасом як його цілі широким масам населення зрозумілі далеко не завжди.

Отже, держава не може існувати без "своєї релігії", а відповідні конфесіональні об'єднання, у свою чергу, ніколи не відмовляться від підтримки держави. Таким чином, стосунки будь-якої держави з громадами послідовників різноманітних віровчень, що складають підвладне їй населення, завжди ґрунтуються на обранні одного з цих віровчень як державного, у результаті чого всі інші мають відійти на другий план. Якщо ж останні внаслідок якихось причин чинять опір або не бажають розлучатися зі своєю головною роллю, держава під тиском нової головної ідеології змушена вживати найжорсткіших заходів, спрямованих проти опірних віросповідань.

Ця схема була реалізована і в нашій історії XX ст. До початку того століття православ'я, що уже 900 років було державною релігією, через ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників не могло досить ефективно виконувати роль ідеології, що мобілізує сили народу для цілей державного розвитку. У зв'язку з цим великій імперській державі необхідна була нова релігія, яка б надихнула величезні маси населення на небувалий сплеск зусиль, санкціонувала би прорив у індустріальний розвиток і глобальне піднесення влади на світовій арені. І такою релігією став комунізм. Держава, створена більшовиками, у цьому відношенні була "релігійною" державою, де багато традицій і ритуалів, ідеалів і досягнень були освячені комунізмом, обраним державою своїм ідеологічним підґрунтям. І треба зазначити, що саме завдяки Радянській державі була збережена багатонаціональна імперія, що відстала в технологічному плані Росія ціною величезних жертв зробила небачений в історії індустріальний стрибок, що країна, яка пережила величезні потрясіння, протягом XX ст. відігравала роль одного з двох співвладарів світу.

На підставі цього зовсім