р. Радянському Союзі становище євреїв, порівняно зі становищем у царській Росії, стало набагато кращим. Але здійснення проголошеної політики національної рівноправності було вкрай непослідовним. Під приводом боротьби із сіонізмом (для цього теж не було ніяких розумних підстав) надавали підтримку розвитку єврейської культури лише на ідиші, спрямовували її розвиток лише в секуляризованому дусі, нав'язували їй комуністичний ідеологічний зміст, витравляючи зміст національний.
Біробіджанський проект, який передбачав переміщення євреїв у сферу землеробської праці, зазнав невдачі.
При кількості єврейського населення в Радянському Союзі близько 3 млн чоловік, причому переважна більшість їх жила в Україні, кількість релігійних іудейських громад не перебільшувала 100 на всю колосальну країну. Налічувалось також близько 60 мли релігійних груп, які не могли домогтися статусу релігійних громад.
Друга світова війна привела до знищення значної частини єврейського населення і в Радянському Союзі, і Східній Європі в цілому. У гітлерівських таборах смерті знищили мільйони євреїв. І, незважаючи на це, як у воєнні, так і післявоєнні роки відбувались антисемітичні акції.
У кінці XIX ст. формується єврейський національний рух, який ставив своєю метою повернення на землю предків.
У Росії знаменними були вихід у 1882 р. брошури "Автоемансіпація" одеського лікаря Л. Пінскера (1821-1891) і утворення руху Ховевей Ціон ("Ті, хто любить Сіон").
У Європі вийшла брошура Т. Герцля (1860-1904) під назвою "Європейська держава - досвід сучасного вирішення європейського питання" (1896). У 1897 р. в Базелі зібрався Перший сіоністський конгрес. Сіонізм не був і не є релігійним рухом. Це чисто політична організація, яка ставить метою утворення і розвиток єврейської національної держави в Палестині, Але її основоположні принципи беруть свій початок у Торі.
Уся перша половина XX ст. була тяжким випробуванням для єврейського народу. Періодичні сплески антисемітизму в Європі, єврейські погроми, всілякі обмеження і утиски, геноцид, який чинили німецькі фашисти, - усе це тільки підсилювало бажання євреїв знову мати свою історичну батьківщину. Складний перебіг історичних подій завершився утворенням у 1948 р. держави Ізраїль.
XX ст. не принесло особливих змін у догматичних побудовах іудаїзму, хоч розвиток дійсності, прогрес цивілізації не могли не впливати як на будь-яку релігію, зокрема і на іудаїзм.
У 30-х роках XX ст. виник модерністський напрям - реконструкціонізм, ідеологом якого виступив М. Каплан. Він проголосив, що іудаїзм - не релігія, а специфічна цивілізація, яка століттями прокладає собі шлях у майбутнє. Історія, культура, побут, релігія євреїв - елементи цієї цивілізації. Ця нова форма іудаїзму покликана увібрати модернізм реформованого, фундаменталізм ортодоксального і двоїстість консервативного іудаїзму. Теологічні з'явлення повинні бути реконструйовані так, щоб вони стали внутрішнім моральним переконанням євреїв. Обряди визнаються в ортодоксальній формі: це зв'язок з традицією, віровченням у будь-якій іудейській формі - зв'язок з головною ідеєю іудаїзму. Належність до іудаїзму визначається не обрядами і догмами, а практичною участю в діяльності іудаїстських організацій, поняття "єврей", "іудаїст", "сіоніст" проголошуються тотожними.
У 70-х роках у США виник релігійний рух "Євреї за Ісуса", філіали якого діють тепер в багатьох країнах. Цей рух ставить за мету довести, ідо Ісус якраз і є той Месія, що був передбачений єврейськими пророками. На цій основі має бути поєднано іудаїзм з християнством.
Але у християн на першому місці - віра, а в іудеїв - справи. Різне у них і розуміння Бога. Богословські розбіжності настільки глибокі, що подолання їх найближчим часом навряд чи можливе.
Можна вважати, що весь цей час іудейська релігія в принципі лишалася незмінною.
Іудейські релігійні общини існують по всьому світу там, де проживають євреї. Функціонування ортодоксальних, реформованих, консервативних і хасидських общин давало можливість віруючим євреям задовольняти свої релігійні потреби згідно зі своїми уявленнями і релігійними переконаннями. Ніякої боротьби між цими течіями немає, вони співіснують взаємно поважаючи розуміння віровчення і культу один одного.
Організаційного духовного центру іудеїв, як в окремих країнах, так і в світовому масштабі, немає. Але синагоги столичних міст відіграють роль певного авторитету. Таким самим авторитетом користуються духовні школи і навчальні центри як в окремих країнах, так і в Ізраїлі.
Література
1. Еврейские праздники. - М.: Корона, 1990.
2. Пфейфер Д., Телушкин Д. Восемь вопросов об иудаизме. - СПб: Марина, 1988.
3. Ранович А. Очерки истории древнееврейской религии. -М.: ОГИЗ, 1937.
4. Самюэлс Р. По тропам еврейской истории. - Тель-Авив: Библиотека Алия, 1991.
5. Штрайнзальц А. Роза о тринадцати лепестках. - М.: Терра, 1990.