Східні християнські церкви. Білоруська Автокефальна Православна Церква. Македонська Православна Церква. Старостильні Православні Церкви

План

1. Білоруська Автокефальна Православна Церква

2. Македонська Православна Церква

3. Старостильні Православні Церкви

4. Література

Білоруська Автокефальна Православна Церква

Протягом сторіч Білорусія була частиною Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Все це час більшість її православних віруючих входило в Російську Православну Церкву. Коли влада Москви ослабнула в часи хаосу після революції 1917 року, були початі (в 1922 й 1927 роках) безуспішні спроби заснувати автокефальну Білоруську Православну Церкву. Під час нацистської окупації німці підтримували відродження релігійного життя й відкриття православних церков, для того щоб послабити зв'язок місцевого населення з Москвою. У цій ситуації в 1942 році група білоруських єпископів проголосила Білоруську Православну Церкву автокефальної. До 1944 року в Церкві було 10 ієрархів в 9 єпархіях - митрополит, 2 архієпископа, 7 правлячих єпископів і один вікарний єпископ. Коли радянські війська зайняли Білорусію, автокефальний статус Церкви був відмінен. Єпископи емігрували на Захід, і більшість із них примкнуло до Російської Православної Церкви Закордоном, однак в 1949 році група білоруських єпископів-емігрантів оголосила свою автокефалію. Ця група існує тільки в діаспорі й не визнана ні однією православною Церквою.

В 1991 році, після знаходження Білорусією незалежності, Автокефальна Церква тут так і не виникла. Наприкінці 1970-х років після смерті архієпископа Андрія Криту в Білоруській автокефальній Церкві, що має зараз 12 приходів, відбувся розкол. Одну групу очолює архієпископ Михайло Мацюкевич (один прихід у Канаді, один в Австралії і 5 у США), іншу - митрополит Изяслав Бруцький (2 приходи в Австралії й 3 в Англії). Загальна чисельність Білоруської Православної Церкви оцінюється в 140 000. Є ще 4 приходи Білоруської Православної Церкви в США й один у Канаді під юрисдикцією Всесвітнього Патріархату.

Македонська Православна Церква

Віддавна Македонія є важливим геополітичним центром на Балканах, за який вели боротьбу Туреччина, Сербія, Болгарія й Греція. У часи перебування Македонії під керуванням Османської імперії Православна Церква в Македонії була частиною Константинопольського Патріархату. Після закінчення Балканських війн (1912-1913) турецькому правлінню був покладений кінець, і південна Македонія стала частиною Греції. При цьому північна Македонія, населена слов'янами, які по імені країни називають себе македонцями, увійшла в новостворене Югославське королівство. За згодою із Всесвітнім Патріархатом православні віруючої північної Македонії об'єдналися в Сербський патріархат й утворили в ньому три єпархії. Коли після закінчення Другої світової війни до влади в Югославії прийшли комуністи, вони вирішили реорганізувати Югославію на федеративній основі й сприяли появі в її складі Македонської республіки. Комуністи підтримали сподівання македонців, які хотіли затвердити свою національну самобутність, для того щоб ті підтримали новий уряд. Тоді ж уряд схвалив зусилля македонців, що мріяли створити окрему Македонську Православну Церкву.

У жовтні 1958 року в Охриді відбувся Церковний і Національний собор, що зібрав 220 священиків і мирян, на якому було вирішено відновити древню архієпископську кафедру в Охриді і автономію Македонської Православної Церкви. На Соборі були обрані 3 нових єпископа для трьох нових єпархій Церкви. Це обрання було розцінено як неканонічне, оскільки на ньому був присутній усього один єпископ. Проте нова Церква заявила, що перебуває в канонічній єдності із Сербською Православною Церквою в особі Сербського патріарха. У червні 1959 року Сербський Священний Синод визнав здійснений факт, і в наступному місяці обрані єпископи були хиротонисовані сербськими православними єпископами. Восени 1966 року Македонська Православна Церква офіційно звернулася до Сербського Патріархату із проханням надати їй автокефальний статус, але в травні 1967 року собор єпископів Сербської Церкви відкинув це прохання. Македонці наполягали на своєму й 17-19 липня 1967 року скликали собор в Охриді. 19 липня, ґрунтуючись на резолюції собору, Священний Синод Македонської Церкви проголосив автокефалію Православної Церкви Республіки Македонія. Митрополит одержав новий титул "архієпископ Охридський і Македонський". Все це відкрито підтримувалося урядом Македонії, члени якого були присутні на поставленні архієпископа і віддали йому належну честь.

У вересні 1967 року Синод Сербської Церкви оголосив Македонську Православну Церкву раскольничиєю релігійною організацією і порвав з її ієрархією всі литургичні й канонічні відносини, хоча й зберіг їх із простими віруючими. Це рішення було підтримано іншими Православними Церквами: жодна з них не визнала канонічності Македонської Церкви.

Розпад Югославії в 1991 році привів до проголошення незалежної Македонської Республіки, але назва цієї республіки заперечується Грецією, і вона не одержала визнання більшості країн миру. У грудні 1991 року архієпископ Гаврило покинув свій пост предстоятеля Церкви, як думають, через розбіжності серед ієрархії щодо канонічного статусу Церкви, однак його впросили відмовитися від відставки після того, як Священний Синод заявив про солідарність із ним.

У середині 1992 року Сербський патріарх Павло прийняв делегацію єпископів Македонської Православної Церкви й обговорив з нею канонічний статус Церкви, але переговори так і не привели до відновлення литургичного спілкування. І якщо нинішній уряд колишньої Югославської Республіки Македонія рішуче виступає за церковну автокефалію, то Константинопольський патріарх Варфоломій заявляє, що цей статус не може бути визнаний, оскільки мотиви його вимоги чисто політичні. Вчасно оголошення в 1967 році про автокефалії Македонська Православна Церква нараховувала 334 священика, що служили в 400 приходах. Чернецтво перебувало в найсильнішим занепаді: в 1992 році в Церкві було всього-на-всього 10 черниць, які жили при громадах Бітоли й Прилепа, тоді ж виникла громада ченців у стародавньому монастирі Св. Наума на озері Охрид. Біля двох третин населення Македонії - православні.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: КОЛИШНЯ ЮГОСЛАВСЬКА РЕСПУБЛІКА МАКЕДОНІЯ.

ДІАСПОРА В ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ Й АВСТРАЛІЇ

ГЛАВА: АРХІЄПИСКОП МИХАЙЛО (НАРОДИВСЯ В 1912 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1993 РОКУ)

ТИТУЛ: АРХІЄПИСКОП ОХРИДСЬКИЙ І МАКЕДОНСЬКИЙ

РЕЗИДЕНЦІЯ: СКОПЛЕ (КОЛИШНЯ ЮГОСЛАВСЬКА РЕСПУБЛІКА МАКЕДОНІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 200 000

Старостильні Православні Церкви

Після Першої світовий воїни деякі Православні Церкви, починаючи з Константинопольського Патріархату, по різних причинах стали переходити з юліанського календаря на григоріанський (названий на Сході "новим стилем"), що випереджає перший на 13 днів. У цей час більшість Православних Церков (за винятком Єрусалима, Росії, Сербії й Гори Афона) використовують "новий стиль" для неперехідних свят, а юліанський календар - для Великодня й пов'язаних з нею перехідних свят. Подібні розбіжності є й серед католиків східного обряду: наприклад, українські греко-католики у США використають юліанський календар.

Коли в 1924 році Священний Синод за підтримкою уряду проводив реформу календаря в Грецькій Церкві, вона викликала серед простих кліриків і мирян найсильніший опір. Вони затверджували, що такого роду реформу можна проводити тільки після скликання Всесвітнього Собору. Хоча розбіжності виникли із приводу календаря, опозиція доглянула в прийнятті "нового стилю" один з наслідків впливу що народився екуменізму й неправославних Церков, що, з її точки зору, порушувало чистоту православної віри.

У травні 1935 року 3 єпископи Грецької Церкви повернулися до старого календаря й очолили виниклий рух. Незабаром вони присвятили ще 4 єпископів, але потім один з ініціаторів і двоє знову присвячених повернулися в Грецьку Церкву. Священний Синод негайно змістив 4 інших "старостильних" єпископів, позбавив їхнього єпископського сану й на п'ять років заслав у віддалений монастир. Крім того, Священний Синод призвав уряд або вжити суворих заходів проти опозиції, або погодитися на повернення до юліанського календаря. Влада, однак, відмовилася від рішучих мір - почасти тому, що ті, хто перебував в опозиції реформам, підтримували монархію, що була тоді слабкою.

Через кілька місяців чотири зміщених єпископи повернулися в Афіни.

Супротивники нового календаря відомі як "старостильники", або Істинно Православна Церква Греції. Спочатку їх очолював митрополит Флоринський Хрізостом. Незабаром у цій групі почалися розколи через суперечки про дійсність таїнств у Грецькій Православній Церкві: меншість наполягала на тому, що таїнства офіційної Церкви безблагодатні. Після смерті Хрізостома в 1955 році старостильники залишилися без ієрархів, поки в 1960 році єпископи Російської Православної Церкви Закордоном не присвятили для них декількох нових єпископів. В 1970 році виник новий розкол, що призвів до того, що в 1979 році утворилися два суперничих Синоди: очолюваний архієпископом Гардікским Оксентієм і митрополитом Корінфским Каллістом справжньому. В 1983 році Калліст пішов на спочинок, і його перемінив митрополит Мегарський Антоній.

В 1984 році від Авксентиєвського Синоду відпала група, очолювана митрополитом Пірейським Геронтиєм. У тому ж році Синод митрополита Антонія саморозпустився й примкнув до Синоду митрополита Геронтія, тобто до тих, хто заперечує благодатність таїнств Грецької Церкви. Главою Синоду був обраний архієпископ Хрізостом II. До цього часу з єпископів-старостильників таїнства Грецької Церкви визнавали тільки митрополит Оропосський і Філейський Купріян і митрополит Сардінський Іоанн. В 1985 році вони хиротонисовали нових єпископів і знайшли підтримку в старостильників Румунії й Болгарії. В 1994 році архієпископ Оксентій вмер, і до середини 1998 року новий глава