Українська автокефальна православна церква

У переломні моменти розвитку суспільства, зокрема в нашій країні, стрімко зростає інтерес до минулого, до осмислення історичного досвіду народу. Цей період пов'язаний з глибокими якісними змінами, зі звільненням суспільної свідомості від стереотипів та догматичних оцінок, які заважали розумінню реальних суперечностей історичного розвитку. Заважають і досі, і серед них — наш традиційний, часом упереджений погляд на Українську автокефальну православну церкву. Адже до недавнього часу в радянській історіографії були поширені оцінки, запозичені з історичної науки 20—30-х рр., яка розглядала цю церкву як суто націоналістичну, антирадянську організацію, не вдаючись до аналізу дійсних соціально-економічних коренів автокефального руху та його історичної обумовленості на Україні.

Своєрідність суспільно-політичного розвитку нашої країни в дожовтневий період і, зокрема, нерозв'язаність національного питання значною мірою позначилась на сфері державно-церковних відносин, створивши фунт для національного руху всередині самої церкви. По суті, це була складова частина українського національного руху, в якому, як відомо, брали участь усі верстви українського суспільства, в тому числі й духовенство. Після Жовтневої революції та прийняття декрету Раднаркому "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви" цей рух став набувати більш чітких організаційних форм. Яскравим свідченням цього є історія Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка організаційно виникла на території України в 1921 р. й проіснувала до 1930 р.

Нагадаємо, що автокефалія (грецьк. "авто" — сам, "кефалі" — голова) — це самоуправління, адміністративна незалежність православних церков. Перші автокефальні церкви: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська — виникають ще в IV ст. в процесі відособлення патріархій і митрополій, що було викликано намаганням стати незалежними від імператорської і церковної влади, зосередженої в руках константинопольського патріарха.

Після офіційного введення християнства на Русі в 988 р. православна церква східного візантійського обряду підкорилася константинопольському патріархові, який призначав їй митрополитів. Київський митрополит був офіційним главою Київської митрополії і всіх православних церков на Русі. В 1051 р., за правління Ярослава Мудрого, собор єпископів у Києві обрав на митрополичу кафедру киянина Іларіона. Добиваючись розширення прав Київської митрополії і поступового звільнення її з-під опіки константинопольського патріарха, Ярослав добивається канонізації своїх братів — Бориса і Гліба (1072 р.). Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії провадилась при великому князі Ізяславі Мстиславичу в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Климентові Смолятичу. Але всі спроби добитися автокефалії були невдалими.

Після монголо-татарської навали кафедра митрополитів київських формально продовжувала залишатися у розгромленому загарбниками Києві, але фактично місцеперебуванням їх став спочатку Владимир (з 1299 р.), а потім — Москва (з 1325 р.). На початку XIV ст. була створена Литовська митрополія. У 1354 р. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Алексія —з титулом "митрополит Київський і всієї Русі" (центр митрополії — у Москві) і Романа — на митрополита Литовського, до юрисдикції якого входили землі Білорусії та України.

У 1458 р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього поділу у 1448 р. на київську митрополію було обрано, без згоди Константинополя, Іону. То був останній з ієрархів, які удостоювалися титулу "митрополита Київського і всієї Русі". Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. У 1589 р. на Русі було започатковано патріаршество.

Тяжкі часи для православної церкви настають у 1596 р., коли в результаті укладення унії українська церква й українське суспільство взагалі було розколоте на два ворожі табори, коли значна частина ієрархів православної церкви в Білорусії і на Україні переходить в уніатство. Польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських землях фактично ставить поза законом. Ось що говорить про результати укладення унії, колишній міністр віросповідань Української народної республіки Іван Огієнко (пізніше — митрополит Іларіон): "Брестська унія була смертельним засобом винародовлення українців і обернення їх на поляків... Український народ був поділений, "русин" був кинений на "русина". Страшним було й те, що через унію український народ утратив майже всю свою інтелігенцію, велику і дрібну — вона змушена була переходити на римо-католицтво і цуратися свого українського народу, стати польською. Число таких зрадників з українського панства було надзвичайно велике".

У 1620 р. православна ієрархія на Україні була відновлена єрусалимським патріархом з допомогою братств і запорізького козацтва. Поступово вона набирає рис національної української церкви, особливо за часів митрополита Петра Могили. У народно-визвольній війні вона вже була однією з найбільш впливових сил у боротьбі українського народу проти іноземних поневолювачів. Розвиток Української православної церкви тривав ще майже двісті років, аж до 1685 р., коли в Москві луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. У 1686 р. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха — з цього часу Українська православна церква поступово втрачає самостійність і незалежність. З цього ж часу бере початок рух за автокефалію православної церкви на Україні. Тут неабияку роль відігравало те, чим відрізнялась Українська церква XVI—XVII ст. від московської. Так, наприклад, влада єпископа на Україні регламентувалася колегіальним управлінням. Службовою мовою була українська. У церковному будівництві був свій особливий архітектурний стиль.

Після того, як Петро 1 у 1721 р. відмінив патріаршество, а Катерина II в 1764 р. здійснила секуляризацію, будь-якій політичній незалежності Руської православної церкви в цілому настав кінець. Вона стала слухняним знаряддям самодержавства, складовою частиною державного бюрократичного апарату. Відтоді Руська церква стала будуватися на принципах жорсткої централізації, суворої внутрішньої регламентації, стала, зокрема, знаряддям русифікаторської політики самодержавства. В тих умовах український єпископат фактично формувався в державних сферах, хоча здебільшого із українського панства і, виконуючи настанови "зверху", прагнув нівелювати специфічні національні риси православ'я на Україні.

Справді, в середовищі нижчого українського православного духовенства та прогресивної української інтелігенції така політика церковної ієрархії зустрічала опір. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання про автокефалію православної церкви на Україні. Сюди насамперед слід віднести діячів Кирило-Мефодіївського братства, у програмі якого було "знесення папської церкви — "домовини України"... й утворення нової творчої живої братської церкви" (Людина і світ. — 1990, №5, С.20).

Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905—1907 рр., коли Руська православна церква вже відчувала стан внутрішньої кризи. На сторінках тогочасних українських ліберальних газет систематично друкувалися матеріали про злиденний стан українських "батюшок", про байдужість до них з боку керівництва церкви, про переслідування тих, хто співчував українському національному рухові, містилися заклики до національного оновлення, демократизації церковного життя. Проте національний рух в середовищі православної церкви на Україні так і не здобув широкого розвитку і підтримки аж до періоду Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих у цей час користуються підтримкою лозунги демократизації й національного оновлення церковного життя.

Після Лютневої революції, особливо після прийняття декрету 1918 р. "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", руське православ'я мусило саме визначити свій майбутній шлях. Ієрархія почала шукати вихід з кризового стану, в якому опинилася ця релігійна організація. То була складна справа в умовах економічної і соціальної розрухи, громадянської війни й іноземної інтервенції. В церкві виникали розколи, кожен з яких являв собою той чи інший варіант виходу з церковної кризи.

На пастирських зібраннях у березні 1917 р. створюється ініціативний орган по відокремленню українських єпархій від РПЦ — "Виконавчий комітет духовенства і мирян", члени якого заявили про свою лояльність до Тимчасового уряду і підтримали Центральну раду. До Ради з правом вирішального голосу були делеговані протоієрей Н.Шараївський, священики А.Ходзицький, Г.Чернявський; а у квітні представника духовенства, що виступало за автокефалію православної церкви на Україні, П.Ф.По-горілка було введено до складу виконкому Центральної ради.

Слід сказати, що не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріархальних з'їздах, що відбувалися на Україні, починаючи з березня 1917 р., більшість становили світські прибічники перетворень — парафіяльний актив, тобто миряни. З рішучими закликами за відокремлення української церкви виступили також Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін. У ряді парафій віруючі вимагали замінити священиків-росіян українцями, надати Україні церковної автономії, але ці окремі виступи за українську національну церкву не набули масовості. Трудящі не надавали гаслам церковних перетворень вирішального значення і висували їх, як правило, лише у зв'язку з іншими загальнодемократичними вимогами. До того ж, селяни, які складали більшість віруючих, ще не розібралися в політичній ситуації, в суперечливих закликах різноманітних партій та угруповань.

Для здійснення будь-яких церковних перетворень, пов'язаних з автокефалією православної церкви на Україні, потрібна була підтримка вищого духовенства, єпископату.