Згодом, коли на більшій частині території України влада перейшла до Центральної ради, здавалося, що прискориться процес становлення самостійної Української православної церкви. Але Рада, боячись конфронтації з Руською православною церквою, за якою стояли досить впливові сили, не квапилася брати на себе ініціативу проголошення церковної незалежності. Вона обмежувалася заявами про свої симпатії до ідеї автокефалії, намагаючись таким чином вплинути на делегатів Всеукраїнського церковного собору, що готувався. Тоді ж прибічникам автокефалії вдалося зробити ше один крок до досягнення своєї мети — створити "Братство воскресіння Христа", яке об'єднало прихильників національного церковного будівництва. Серед його засновників були В.Липківський, О.Маричев, В.Хоменко, Н.Ша-раївський та ін. Очолив "Братство" єдиний на той час серед автокефалістів ієрарх, колишній архієпископ Владимирський Алексій Дородніцин, який після виходу у відставку переїхав ло Києва та оселився в Києво-Печерській лаврі.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної ради, у листопаді 1917 р. створюють організаційний комітет по скликанню Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі, без узгодження з єпископатом, проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) і, не чекаючи скликання Всеукраїнського собору, заявив, що він є найвищим органом церковного управління на Україні. Рада готувала заклики до віруючих про скликання Всеукраїнського церковного собору та розсилала по всіх єпархіях відповідні листи щодо умов представництва на соборі. Боячись поглиблення церковного розколу і будучи впевненим у тому, що більшість єпископів РПЦ на Україні стоїть на позиціях її єдності і виступає проти сепаратизму українців, патріарх Тихон підтримав ініціативу церковного собору на Україні. Для організації представництва до Києва було направлено голову Всеросійського Помісного собору митрополита Платона. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня )918 р., прихильники патріарха Тихона розраховували дати відсіч ідеї створення автокефальної церкви на Україні. Слід сказати, що ці розрахунки в основному виправдалися, оскільки за патріархом стояла більшість делегатів. На соборі назрівало зіткнення між прихильниками та противниками автокефалії. Прагнучи не допустити цього і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня соборна рада оголосила перерву в роботі.

При гетьманському урядові автокефалісти опинилися в менш зручному становищі, ніж за Центральної ради. Приготування до другої сесії Всеукраїнського церковного собору та сама сесія, що відкрилася 20 червня 1918 р., продемонстрували зацікавленість існуючої цивільної влади в тому, щоб церковне питання було вирішене шляхом компромісу Представникові гетьманського уряду, який був присутній на соборі, треба було заручитися підтримкою єпископів Руської православної церкви, тому, вітаючи собор від імені уряду, він заявив, що питання про автокефалію не вважається головним, важливо якомога швидше створити орган вищого церковного керівництва існуючою церквою на Україні. Тому він не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви, яку було проголошено на другій сесії Всеукраїнського собору. Крім того, представник гетьманського уряду виступив проти відокремлення церкви від держави.

В рішеннях собору було записано, що "богослужбовою мовою в православній церкві на Україні залишити, як і раніше, церковнослов'янську". Українською ж мовою було дозволено користуватися лише після богослужіння, в проповіді, якщо цього побажають парафіяни. Значна частина членів другої сесії Всеукраїнського церковного собору опротестувала його рішення, заявивши, що вони не відповідають національно-демократичним соборним основам церковного будівництва, і створила своєрідний організаційний центр подальшої боротьби за автокефалію — "Кирило-Мефодієвське братство", яке у вересні 1918 р. влилося до складу опозиційного об'єднання — Українського національного союзу. Створена комісія у церковних справах, на чолі якої був поставлений священик Ю.Жевченко — один із майбутніх єпископів Української автокефальної православної церкви, опублікувала резолюцію, в якій вимагала "звільнення української церкви від зовнішньої інодержавної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії)".

Та лише після краху гетьманщини П.Скоропадського з'явилися ширші можливості для досягнення автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії, який був утворений 14 листопада 1918 р. на чолі з С.Петлюрою та В.Винниченком, на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися віл радянської Росії, зумовили його .підтримку курсу на утворення незалежної православної церкви на Україні. Директорія прагнула використати українську церкву, той вплив, який вона мала в масах, у своїх політичних цілях. Тому не випадково, що прибічники автокефалії одержали доступ до політичної влади; так, В.М.Чехівський, переконаний прихильник ідеї створення української православної церкви, став прем'єр-міністром, а на пост міністра віросповідань був призначений І.Л.Липа.

Оскільки становлення української автокефальної православної церкви в той час було ускладнене опозицією з боку ієрархів

Руської православної церкви, то 1 січня 1919 р. декретом Директорії українську церкву було проголошено автокефальною, тобто такою, яка "в будь-якій підлеглості" від російського патріархату не перебуває. Цей декрет мав назву "Закон про Українську автокефальну православну церкву" і в ньому, зокрема, сказано: "Церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарбниці відповідно штатам, установленим для цього додатково.

Українська автокефальна церква з її синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського патріархату не стоїть".

Таким чином, прибічники незалежної церкви, не зумівши домогтися її самостійності на Всеукраїнському соборі, одержали автокефалію з рук Директорії; з іншого боку, прийнятим Законом відверто проголошувався союз автокефалістів з буржуазною владою, яка брала їх на своє утримання. В той же час прихильники автокефалії православної церкви розгорнули активну діяльність на території, де була поширена радянська влада. Умови для неї склалися сприятливі у зв'язку з прийняттям 22 січня 1919 р. урядом радянської України декрету "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", що надавав рівні можливості для існування різних релігійних напрямів, в тому числі й таких, які висували ідею автокефальної православної церкви.

Проте частина священнослужителів не прийняла основні положення нової влади стосовно релігії і це неприйняття часом призводило до відкритого протистояння органам робітничо-селянської держави. Але це не дає права на твердження, що прагнення до національно-церковних реформ завжди було пов'язане з діяльністю контрреволюційних, антирадянських сил. Дуже часто прихильники автокефалії керувалися природним бажанням оновити церковне життя на національному фунті, позбутися нарешті великодержавного гніту церковної верхівки Руської православної церкви. Використовуючи досить сприятливу ситуацію, вони вжили заходів до переведення богослужіння на українську мову, перекладу з церковнослов'янської мови богослужбових книг, організації українських православних парафій. Такі релігійні громади виникають спочатку в Києві — у березні 1919 р., в Миколаєві, Одесі, Полтаві та інших містах — на початку 1920 р. Громади, що знаходилися у Києві, незабаром об'єдналися у Всеукраїнську спілку православних парафій. Для керівництва нею 17 квітня 1919 р. було створено спеціальний орган — Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), до складу якої ввійшли протоієрей В.Липківський, протоієрей Н.Шараївський, священик П.Тарнавський та ін.; очолив її колишній член Ценфальної ради М.Мороз. Ця організація успадкувала не тільки назву, а й основну мету об'єднання прихильників автокефалії 1917р.: відокремлення православної церкви на Україні від Руської православної церкви шляхом скликання Всеукраїнського собору.

Проте нова церковна організація, спрямована на досягнення автокефалії української православної церкви, зазнала переслідувань та репресій з боку денікінців, які протягом літа 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалістів в церковній сфері очолив митрополит Агапіт, ше в 1918 р. затверджений патріархом Тихоном на митрополита Київського і Всеукраїнського. З його поверненням до Києва разом з денікінцями по єпархіях було розіслано вказівку здійснити переведення українських богослужінь, церковного листування на російську мову та поминати на всіх службах "Богохраниму Державу Російську, її Верховного вождя з градоправителями і христолюбиве воїнство". Засновані автокефалістами парафії ліквідовувалися, відбиралися храми, в тому числі і храм с в Софії у Києві.

Поразка денікінщини й падіння авторитету ієрархів православної церкви автокефалісти використали для відновлення своїх позицій на Правобережній Україні, яка в травні 1920 р. була окупована поляками. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від влади ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління на Україні, хоча, слід зазначити, що ця "Рада" складалася з представників лише чотирьох парафій м. Києва. На її засіданні було вирішено: "Ніяких розпоряджень єпископів, представників московської духовної влади не виконувати, звертатися тільки до ВПЦР"; підкреслювалося, що декрет Директорії про автокефалію православної церкви на Україні залишається в силі. Всіх єпископів, що не підкорилися автокефалістам, рада оголосила такими, які відкололися від української церкви.

Проте прихильники автокефалії добре усвідомлювали, що їх церква законною в церковному відношенні бути не може. Тому вони почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної ради вони зверталися з проханням до патріархів фузинського та константинопольського, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відловів. А 4 березня 1920