В фудні 1920 р. представники ВПЦР звертаються з листом до єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановсько-го), в якому просять його прибути до Києва. "Ваша згода завітати до Киева, - говорилося в листі, — і тут з ВПЦР працювати на користь української церкви не тільки виведе нашу церкву з тяжкої небезпеки відносно єпископату, бо вдвох з архієпископом Парфенієм ви складете правомочний орган для висвячення українських єпископів, але й високо піднесете нашу церкву, бо на чолі її в особі Вас і архієпископа Парфенія стануть найдос-тойніші архієпископи".

Антонін у листі-відповіді написав: "...ті документи, які Церковна рада мусила надіслати, не дуже цікаві для великого діла. Мені відомо, що головою церковної ради був архієпископ Алексій Дородніиин. Теж на своїм стільці не всидів... Чи має Рада у себе сили застерегти від долі Алексія і Агапіта?.. І на чисму боці більше людей — на боці ВПЦР чи на боці київського епископа?"

Рада на це відповіла, що діяльність єпископів Алексія та Агапіта "проводилася в порозумінні з тодішньою українською цивільною владою (Центральна рада, гетьманщина, Директорія). 1 самі вони потерпіли, коли влада зникла. ВПЦР сучасного складу заснована в 1919 р. і не є спадкоємицею попередньої церковної влади (хоча це і не відповідало дійсності), стоїть вона на фунті відокремлення церкви від держави і спирається не на ту або іншу владу, а лише на віруючий народ... Влада ж цивільна, з огляду на декрет про відокремлення церкви від держави в наші справи не втручається".

Зустрівшись з патріархом Тихоном, єпископ Антонін дізнався, що ВПЦР у м.Києві має лише чотири парафії і тому він заявив раді: "Краше вам забути про автокефалію, погодитися на автономію". Безуспішним виявилося і листування ВПЦР з полтавським архієпископом Парфенієм. Він послався на своє слабке здоров'я і від запропонованої йому честі відмовився. Хоча погодився взяти під свою опіку кілька парафій на Полтавщині, які були під впливом Всеукраїнської православної церковної ради, про що повідомив патріарха Тихона.

Оскільки єпископи Руської православної церкви, навіть ті, котрі симпатизували автокефалістам, відмовлялися висвятити на єпископів прихильників незалежної української церкви, а висвятити власних активістів без згоди та сприяння ієрархії автокефалісти також не могли, то канонічне оформлення автокефальної церкви на Україні опинилося під загрозою.

У травні 1921 р. ними був скликаний Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етапів у плані підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися, "шоб парафії були українізовані, а старорежимний церковний устрій було якомога швидше остаточно ліквідовано". За рішенням єпархіального собору вводилася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий не тільки особам з білого духовенства, а й мирянам. Відхід від канонів православної церкви пояснювався автокефалістам и необхідністю відродити національні традиції. Шляхом цього, безперечно, досягалася певна демократизація церкви, що сприяло зростанню популярності прихильників незалежної церкви в народних масах. Але, з другого боку, цим був створений прецедент для того, щоб зробити Українську автокефальну православну церкву канонічною... в обхід церковних канонів. Для зміцнення своїх позицій автокефалісти намагалися переконати релігійну громадськість України в тому, що на відміну від "старої московської церкви" яка, мовляв, "служила не богу, а царю", створювана ними церква "дійсно народна", "бідняцька". Внаслідок цього окремі сільські Ради підтримували автокефалістів, сприяли проведенню виборів на церковний собор, а делегатам видавалися посвідчення від вол комнезам і в.

На Київському єпархіальному соборі було прийнято рішення призначити скликання Всеукраїнського собору на 14 жовтня 1921 р. Ще раніше активістами автокефалії був одержаний дозвіл на проведення собору з боку радянських державних органів. Але реалізація прийнятого рішення була для автокефалістів нелегкою. Головні труднощі для них полягали в тому, що вони не мали парафій у багатьох містах і губерніях України. А без цього приймати рішення від імені усіх православних віруючих було неможливо. Який же вихід знайшла ВПЦР з такого скрутного становища? Вона розіслала на місця своїх уповноважених з такими посвідченнями (наводимо один з оригіналів, датований 9 серпня 1921 р.):

"ВПЦР посвідчує, що предъявитель священик Семен Лисян-ський є уповноваженим по Катеринославській губернії по організації відправ на українській мові, здійсненню соборноправності в церкві і скликанню в м.Києві 14 жовтня 1921 р. Першого Всеукраїнського православного церковно-визвольного собору (з'їзду), дозвіл на скликання якого Рада одержала від голови ВЦВК тов.Петровського.

Церковна рада прохає органи Радянської влади сприятливо ставитися до праці уповноваженого, а церковно-релігійних організацій, установ і все громадянство допомогти йому в чому тільки буде потреба".

Як видно з тексту, ВПЦР ставила перед уповноваженими подвійне завдання: по-перше, "українізувати" парафії, зарахувати їх до складу УАПЦ; по-друге, обрати делегатів на собор. Термін визначався досить стислий — 2 місяці. Таким чином, виконання завдання робилося проблематичним. Який же вихід знаходили уповноважені ВПЦР? Про це, зокрема, розповідає у своїх спогадах один із активних автокефальних діячів В.Потієнко: "До собору треба було провести загальні збори для вибору делегатів на собор, — писав він. — А де ж ті парафії українські? Нема. А кого вибирати в делегати? Не знаю.

Проте раз дістав таке уповноваження, треба було щось робити Викликав до себе знайомих учителів-українців, щоб доручити їм справу українізації парафій в їхніх селах. Учителі як учителі, одні сказали, що бояться влади і тому не хочуть втручатися в церковні справи; другі сказали, що не хочуть псувати хороших стосунків з місцевим священиком; треті не надіялися на свої сили і на свій авторитет у селі, щоб щось зробити; четверті заявили, що вони взагалі безбожники. Церква, хоч би яка вона була, їх не цікавить".

Таким чином, автокефалісти всупереч декрету про відокремлення церкви від держави намагалися залучити до будівництва своєї релігійної організації державних службовців. Та й з точки зору церковних канонів світські люди не мали права втручатися в справи релігійної громади, зокрема "українізувати" її.

У багатьох селах були проведені загальні збори і обрані делегати. Але сказати, що кожний делегат представляв ту чи іншу реально існуючу парафію УАПЦ, немає підстав. Собор в основному представляв членів Всеукраїнської православної ради та її уповноважених.

Слід зазначити, що єпископат Руської православної церкви всіляко намагався нейтралізувати діяльність автокефалістів, відновити церковну єдність. Цій меті мали послужити такі заходи патріарха Тихона, як призначення екзарха на Україну, патріарший дозвіл на українізацію проповіді на місцях, переклад богослужбових книг на українську мову. Але й вони не змогли запобігти конфронтації церковних таборів.

Ще до скликання собору автокефальної церкви Синод православної церкви на Україні 25 лютого 1921 р. видав указ про позбавлення сану ініціаторів автокефального руху протоієреїв В.Л ип-ківського, Н.Шараївського та інших священиків, а також про те, щоб ВПЦР та всі українські парафіяльні громади припинили своє існування. На підставі цього указу керуючий Київською єпархією єпископ Назарій позбавив сану всіх священиків українських автокефальних парафій. Але все це лише підлило масла у вогонь внутріцерковної боротьби на Україні.

За таких умов 14 жовтня 1921 р. у храмі св.Софії в Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський православний церковний собор. Він зібрав близько 500 представників духовенства і мирян, в тому числі 150 від Київщини. На собор були також запрошені екзарх України митрополит Михаїл і всі православні єпископи. Але оскільки собор скликався всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому взяли гору прихильники патріарха Тихона, і без узгодження з вищою церковною владою, то ніхто з українських єпископів не погодився брати участь у ньому. Правда, митрополит Михаїл хоч і прибув на собор, заявив, що ці збори мирян і духовенства він за собор не визнає і прохання учасників цього з'їзду поставити їм єпископа задовольнити не може. Митрополита насильно затримали на соборі після такої заяви, довго благали і вимагали, але він рішення свого не змінив.

Колишній Київський митрополит Антоній з приводу суперечливої тактики автокефалістів стосовно єпископату писав заступникові голови ВПЦР Н.Шараївському: "Тільки-но вдома я пробіг очима ваш документ, здалося, що ви робите не як люди з очкурами, в як безштанні діти. То ви на патріарха з кулаками, то ви протягуєте руки до нього за благословенням і хочете, щоб патріарх, котрий вам не треба, дав мені якесь уповноваження. Вас після цього треба запитати: чого ж ви бажаєте? Вас не спіймати і в ступі?".

Проте, автокефалісти добре знали, чого вони хотіли. Успадкувавши назву автокефалістського органу 1917 p.. Всеукраїнська православна церковна рада нового складу ставила ту ж саму мету, що й за Директорії: відокремлення православної церкви на Україні від Руської православної церкви, використавши для цього Всеукраїнський собор. Опинившись при радянській владі нарівні з іншими релігійними та церковними течіями, автокефалісти Йшли на повний розрив з православною ієрархією,