"На підставі розпорядження губліквідкому від 24 квітня за № 79/3317 роз'їзди українських автокефальних єпископів у чужі приходи неприпустимі, а також неприпустимий самовільний захват автокефалістами молитовних споруд". Райвиконкомам було наказано притягати до кримінальної відповідальності осіб, які порушують це розпорядження.

Про опір, який чинили автокефалістам віруючі, свідчить, зокрема, звіт члена єпископської ради УАПЦ К.Ботвиненка. На початку травня 1922 р. його відрядили в м.Носівку (на Чернігівщині) "для відправи зразкової служби Божої на рідній українській мові". "Всі присутні люди, — доповідав він, — зустріли мене вороже... піднявся бабський крик, гам, погрози: "Ми не просили вас сюди їхати. У нас єсть свій батюшка. Нам не треба вас!.. З оглядом на мир христовий ми, українці, погодилися передати ключі від храму святої Трійці (який вважався автокефальним) москвинцям..." З інших місцевостей надходили аналогічні повідомлення.

Отже, конфронтація між автокефалістами і "тихонівцями" розгорілася. Все це, звичайно, не сприяло стабілізації обстановки на Україні після громадянської війни та іноземної військової інтервенції, а навпаки, загострювало ЇЇ.

Найбільшого впливу й поширення українська автокефальна православна церква набуває в середині 20-х років, коли парафій цієї церкви стало 1250—1300. Районами найбільшого впливу УАПЦ були Київщина, Волинь, Поділля, Полтавщина. Місіонерська робота проводилася також на території Західної України, Молдавії, Казахстану і навіть за кордоном, де проживали українці. Загальна чисельність парафіян УАПЦ сягала 10 мільйонів (Людина і світ. — 1990. № 5. С.22). Але в середині 20-х років кількість прихильників Української автокефальної православної церкви скоротилася, згодом почалося деяке звуження впливу автокефалістів. З 1 січня по 1 липня 1925 р., за даними адмінвідділу НКВС, автокефалісти втратили 23 громади, в 1927 р. в республіці діяло 1217 парафій УАПЦ, тоді як головний конкурент автокефалістів на Україні — Руська православна церква після тривалої кризи зберігала 4923 релігійні громади (Вітчизна. — 1989. №2. С.172.).

Автокефальний рух на Україні вже на початку 20-х років пішов різними шляхами. В цей час у Руській православній церкві сформувався обновленський рух, який дістав поширення також і на Україні. Слід сказати, що одна з основних груп обновленців — "Жива церква" — на території України існувала ще з 3 лютого 1920 р. Вона мала на меті створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства. Передбачалося також заснування шкіл та курсів для підготовки священнослужителів та членів причту, спеціалістів з перекладу релігійної літератури українською мовою. Представники цього напряму обновленства планували видавати періодику, організовувати необхідні товариству підприємства (свічкарні, книгарні, церковні крамниці), широко практикувати читання лекцій і рефератів на релігійні теми, влаштовувати вистави й концерти.

У жовтні 1923 р. українські прихильники оновлення на своєму Помісному соборі в Харкові проголосили створення власної, незалежної від патріаршої, церковної організації, котра назвала себе Українською православною автокефальною церквою (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов).

На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих, а в травні 1927 кількість релігійних громад цієї церкви становила 2235. Синод УПАЦ видавав часопис "Український православний благовісник", календарі, іншу літературу. Ця церква приваблювала до себе віруючих лояльним ставленням до радянської влади, демократичними реформами внут-рішньоцерковного життя (наприклад, правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі позиції УПАЦ збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби злиття них церков не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх канонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів. До середини 40-х років Українська православна автокефальна церква самоліквідувалась.

Ще одна автокефальна православна церковна організація — Українська православна церква (УПЦ) — оформилася у червні 1925 р. на сесії Собору православних єпископів України в Лубнах. Через два роки вона об'єднувала 418 парафій. УПЦ лояльно ставилася ло органів державної влади, виступала за введення рідної мови в церковно-богослужбове життя, поступове, але неухильне здійснення українізації. Організація церковного життя УПЦ передбачала виборність активу церкви з мирян. Однак обрані представники мирян підпорядковувалися духовній особі, духовенство ж не було виборним. На відміну від автокефалістів та обновленців у цій церкві не було запроваджено якихось суттєвих змін у церковній практиці та обрядовості.

Автокефальний, обновленський та інші розколи в Руській православній церкві стимулювали її перехід на позиції лояльного ставлення до радянської влади. Переконавшись у тому, що боротьба проти неї безперспективна і веде до втрати віруючих, патріарх Тихон закликав духовенство і віруючих стати на позиції лояльного ставлення ло держави. Зміна політичної орієнтації РПЦ, виникнення УПАЦ, УПЦ практично заблокували подальший відтік віруючих до УАПЦ. Навіть кількість парафій, починаючи з 1924 р., почала зменшуватися (в 1924 р. нараховувалося 1080 парафій, в 1926 р. — 1040, в 1927 р. - 1030, в 1929 р. — близько 200 парафій). Від УАПЦ почали відходити не лише тисячі віруючих, але й священики і навіть єпископи.

На цей процес вплинуло і те, що з початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво Української автокефальної православної церкви заявило про своє лояльне ставлення до радянської влади, схвалювало декрет про відокремлення церкви від держави, починаються переслідування органами НКВС УРСР керівництва УАПЦ, у першу чергу митрополита Василя Липківського і благовісника УАПЦ В.Чехівського. Нетактовні у відношенні до радянської влади виступи представників автокефального православного духовенства, з одного боку, і відхід керівництва більшовицької партії та радянського уряду від проголошених принципів свободи совісті, з іншого, починаючи з другої половини 20-х років, поставили УАПЦ, як і інші релігійні організації, в досить скрутне становише, яке дедалі погіршувалося.

Перед партійними активами, "Спілкою войовничих безбожників" ставляться завдання "більше, рішучіш боротися з релігією", висувається навіть гасло "Боротьба проти релігії — боротьба за соціалізм". Всеукраїнська нарада агітаційно-пропагандистських працівників, що відбулася у квітні 1925 р., нагадавши про вимогу XIII з'їзду партії (1924 р.) утримуватися "від адміністративних засобів боротьби з релігією", поставила вимогу "виявити контрреволюційну роботу церковних організацій".

Практика місцевих партійних та радянських органів досить часто розходилася з постановами партії та принципами декрету про свободу совісті. На це значною мірою впливали спрощені уявлення багатьох комуністів, відповідальних працівників про реальні причини збереження церкви та шляхи подолання релігійності в умовах соціалістичного будівництва. Спрощено трактувалося і виникнення автокефальної церкви. Дедалі частіше воно оцінювалося як наслідок політичної діяльності залишків розгромлених буржуазно-націоналістичних сил. Ця точка зору підсилювалася тим, що серед автокефалістів та їхніх керівників були й колишні керівники та члени націоналістичних партій, прихильники та діячі Директорії, значний прошарок інтелігенції, чия релігійність для багатьох здавалася досить сумнівною. Значна частина учорашніх відвертих ворогів радянської влади звернулася до церкви, саме з нею пов'язуючи свої надії на реставрацію старих порядків. Але реставраторські ілюзії відходили в минуле із зміцненням радянської влади, що позначилося і на такій своєрідній категорії інтелігенції, як духовенство. Свідченням цього може бути заява архієпископа УАПЦ Іоанна Теодоровичау зроблена ним у бесіді з повпредом СРСР у Великобританії Х.Г.Ра-ковським у 1924 р., в якій він, зокрема, зазначав, що "симпатії автокефальної церкви, як величезної більшості української інтелігенції, на боці радянської влади... Назавжди покінчено з ілюзіями української інтелігенції про існування іншої України, крім радянської". Якщо у цій заяві навіть і було певне перебільшення, то історичну тенденцію вона відображає точно.

Проте ці тенденції не враховувалися в роботі державних органів, не використовувалися для нормалізації їх відносин з релігійними конфесіями. Навпаки, посилилися тенденції до регламентації всіх сторін церковного життя, перш за все життя української автокефальної церкви. Декрет 1919 р. про відокремлення церкви від держави почав обростати численними постановами, інструкціями, що утруднювали діяльність релігійних громад. Навколо автокефальної церкви та її парафіян створювалася атмосфера підозрінь і недоброзичливості.

Умови існування УАПЦ ускладнилися з квітня 1925 p., коли партійну організацію У PCP очолив Л.М.Каганович. За його вказівками вводилася жорстока регламентація діяльності релігійних організацій та служителів культу, обмежувалися права і свободи віруючих. Непримиренність до інакомислення, яка утверджувалася в суспільстві, оберталася грубими порушеннями принципів декрету про свободу совісті. Поширеною стала практика закриття в адміністративному порядку церков, яке прикривалося ніби бажанням населення передати їх під театри, клуби, школи тощо. Священики, як соціально-ворожі елементи, нерідко підлягали виселенню.

Особливо ця лінія позначилася на долі Української автокефальної православної церкви. Прагнення її членів довести лояльність розглядалося як політичні підступи. Зокрема, спробу керівництва ВПЦР добитися в 1925 р. зустрічі з Кагановичем для нормалізації церковно-державних взаємин було розцінено як намагання нав'язати переговори про особливий статус УАП Ц на Україні. В прийомі було відмовлено ще й тому, що, як відомо, Каганович розглядав автокефальну церкву як буржуазно-націоналістичну організацію.

Зростання недовіри з боку держави посилювало внутрішню боротьбу в самій автокефальній