р. прийняли спеціальну постанову "Про боротьбу з контрреволюційними елементами в керівних органах релігійних об'єднань", в якій, зокрема, говорилося що вона прийнята: "З метою боротьби з намаганням ворожих Радянській владі елементів використати релігійні об'єднання як опорні пункти для ведення контрреволюційної роботи".
Урядам союзних республік було запропоновано негайно доручити органам, які здійснюють реєстрацію релігійних об'єднань, переглянути склад керівних органів цих об'єднань з метою виключення з них "... куркулів, лишенців та інших ворожих радянській владі осіб". И.В.Сталін одним із головних завдань антирелігійної пропаганди вважав "довести до кінця справу ліквідації реакційного духовенства". Однією із жертв цієї політики і стала Українська автокефальна православна церква, яка в 1936 р. вже практично не мала жодного свого об'єднання. І в цьому відношенні слід погодитися з висновком, який зробили Ф.Турченко і О.ігнатуша, що УАПЦ стала однією з перших жертв адміністративно-командної системи, яка в кінці 20-х років почала утверджуватися в нашій країні (Вітчизна. — 1989. №12. С.175).
УАПЦ в еміграції до недавнього часу знаходилася в кризовому стані. Один з найбільш характерних його проявів — брак священиків. "Це просто катастрофічний брак підготовленого духовенства, — бідкався журнал "Українське православне слово", — не даємо дітей і онуків наших на службу богові і його святій церкві. Дух матеріалізму просякнув нашу суспільність в Америці значно більше, ніж інші етнографічні групи. Без кандидатів в духовний сан наша церква пропаде". Це писалося в 1983 р. Через п'ять років становище в цілому не змінилося. Так, в посланні єпископату УАПЦ "Про ювілейний рік" (у зв'язку з 1000-літгям хрещення Русі) знову читаємо: "Брак духовенства — наша хронічна проблема, для якої ніхто не бачить розв'язки".
Враховуючи специфіку сучасного функціонування православної автокефалії на території нашої країни, Собор прийняв рішення з широкого кола проблем, пов'язаних з її внутрішнім життям. Так, було прийнято Статут УАПЦ, опрацьовано програму відновлення діяльності духовних навчальних закладів та монастирів, розширення видавничої діяльності та активного використання засобів масової інформації для пропаганди ідей Української автокефальної православної церкви. Статут, схвалений на церковному Соборі, має на меті виробити в майбутньому струнку церковну структуру і виконаний з урахуванням історичного досвіду існуючих православних церков. В той же час аналіз Статуту вказує на його генетичний зв'язок з аналогічними документами УАПЦ, що були прийняті в 20-ті роки.
На Соборі продовжено роботу по формуванню ієрархії Української автокефальної православної церкви. Було обрано патріарха Київського і всієї України: ним став митрополит Мстислав (Скрипник), — керівник УАПЦ в США, що носить титул митрополита Київського. Місцеблюстителем патріаршого престолу та митрополитом Львівським і Галицьким обрано архієпископа Йоана. В зв'язку з цим на церковному форумі були визнані безпідставними рішення Священного Синоду Руської православної церкви, що наклав дискримінаційні стягнення на свого колишнього єпископа.
В червні 1992 р. в Києві відбувся Об'єднавчий собор, на якому представники від тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Денисенко) на повну кононічність, незалежність (автокефалію) керованої нині УПЦ, а також від УАПЦ утворили Українську православну церкву — Київський Патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Вони не ввійшли в об'єднану церкву. Після смерті голови УАПЦ мит-рополіта Мстислава (Скрипника), у вересні 1994 році, на соборі
УАПЦ обрали протопресвітера Володимира Ярему, який взяв ім'я Дмитрія. Громади УАПЦ діють в основному в Західних областях України. Всього їх близько 1200.
Література
1. Гольциер И. Культ святых в исламе. М., 1938.
2. Додихудоев Х.А. Очерки философии исмаилизма. Душ., 1976.
3. Дорошенко Е.А. Шиитское духовенство в современном Иране. 2-е изд. М., 1985.
4. Джадалла И.А. Течения в исламе: причины возникновения и роль в общественно-политической жизни. М.. 1992.
5. Ислам. Энциклопедический словарь. М., "Наука", 1991.
6. Кудрявцев В.В. Лекции по истории религии и свободомыслия. Минск, 1997.
7. Лубский В.И. Священные книги мусульман как историко-литературный памятник. Киев, 1992.
8. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право. Київ, 1997.
9. Ю.А.Калінін, В.ЬЛубський. Релігієзнавство. Київ, 1996.
10. В.С.Поликарпов. История религий. Лекции и хрестоматия. Москва, 1997.
11. А.А.Радугин. Введение в религиоведение. Москва, 1996.
12. Токарев С.А. Религия и истории народов мира. М., 1986.
13. Релігієзнавчий словник. А.М. Колодний., Б.О. Лобовик. Київ, 1996.
