Християнство: витоки, віровчення, еволюція. Основи християнського віровчення і культу

Істинний зміст християнської віри має бути засвідчений філософією, а не історією.

Г. Гегель

Християнство — найбільш поширена і розвинена світова монотеїстична релігія з вірою в Бога-Трійцю і позбавлення своїх послідовників нелюдських умов життя божественним Спасителем — Месією. Основу християнства становить учення про міфічну Боголюдину Ісуса Христа, який, щоб звільнити людей від первородного гріха, прийняв смерть через розп'яття на хресті, але воскрес, вознісся на небо і обіцяв повернутись на землю вдруге" У Судний день, для того, щоб судити живих і мертвих; за результатами Божого суду одних направити до Раю, а інших — у пекло; Рай гарантовано тим, хто за земного життя мужньо і покірливо переносив усі його негаразди і нестатки.

Християнство виникло як релігія пригноблених і скривджених людей, але а часом було пристосоване до потреб і інтересів правлячих соціальних груп населення. Початок його формування належить до І ст. н. е. Основоположником прийнято вважати Ісуса Христа (від давньоєвр. — Єшуа або Ієгошуа Машіах), тобто "помазаника". Помазаниками в іудаїзмі і християнстві називають пророків, первосвящеників, монархів, які через обряд помазання єлеєм отримують нібито свою владу від самого Бога. Ісус Христос, навіть за легендою, ніколи не царював, але всі християни вірять у те, що він цар, оскільки Син Божий і помазаний на царство Богом.

За вірою християн, Ісус народився у Віфлеємі (Палестина) на тридцятому році правління у Стародавньому Римі імператора Августа. Його батько — Бог Яхве (Саваоф, Єлохім, Єгова і т. ін.), мати — дружина тесляра Йосифа Діва Марія (за легендою, Марія, попри зачаття і народження сина, залишилась непорочною). Йосиф і Марія з немовлям жили в Назареті в Галілеї (на півночі Палестини). У дванадцять років Ісус в Єрусалимському храмі відчув, що Він перебуває не просто у приміщенні, а в будинку свого Батька, що Він Син Божий. У тридцятирічному віці Він отримав хрещення. Всі його справи і думки навіяні Богом, а в Ньому, Синові Божому, лише проявляються. Мудра віра Ісуса привертала до Нього кращих людей ізраїльського народу. Домінуючими рисами Його були покірність, терплячість і доброзичливість.

Перші християнські громади виникли у Віфінії (Мала Азія). Наприкінці IV ст. християнство було проголошено державною релігією Римської імперії. Через Вірменію, Грузію і Ефіопію воно поширилось на Центральну Європу, а потім і на весь світ. Наприкінці X ст. християнство прийняла Київська Русь.

У 1054 р. християнство розкололося на православ'я і католицизм. У XVI ст. від римсько-католицької церкви відокремився протестантизм, який згодом розпався на низку самостійних церков: лютеранську, кальвіністську, англіканську, баптистську, адвентистську, методистську тощо.

У наш час християнство сповідують майже два мільярди людей. Воно налічує більш як 20 тис. різних конфесій. Найвпливовішими з них є римсько-католицька церква (1 млрд 200 млн віруючих), протестантські церкви (360 млн віруючих), православна церква (170 млн віруючих). Серед протестантських церков найбільшою є англіканська церква, що налічує 80 млн адептів. Християнство є наймасовішою релігією в Україні, а також у багатьох інших країнах, за різними оцінками християни становлять понад ЗО % населення світу.

Основи християнського віровчення і культу

Виникнення і значне поширення християнства серед населення усіх континентів Землі не було ні випадковою подією, ні результатом амбіційної діяльності жерців, офіційної влади чи так званих "отців церкви*' — християнських філософів, будь-яких інших груп людей або окремих особистостей. Його формування і розвиток були об'єктивними та закономірними процесами, зумовленими тією системою суспільних відносин, що склалася на початку І тис. н. е.

Розглянемо найбільш суттєві характеристики цієї системи з погляду соціальної філософії і релігієзнавства.

По-перше, загострення соціальних суперечностей і криза язичницьких релігій у Римській імперії у період з І ст. до н. е. по І ст. н. е.

В умовах низького життєвого рівня городян і селян, нездатності політичної влади задовольнити навіть їхні елементарні матеріальні і духовні потреби, серед населення імперії неминуче мала виникнути ідея про прихід месії — спасителя народу від злиднів. Як свідчить історія, всі спроби офіційної влади того часу зберегти соціальний мир у державі і свій авторитет у народі за допомогою культів язичницьких релігій призводили лише до їх усунення з суспільної свідомості і навіть до всезагального висміювання, оскільки зневіра в ці культи поширювалась також на вищі верстви рабовласницького Риму. Уявлення про богів і героїв вважалися наївними, а язичницькі церемонії — формальними. Натомість все більшої популярності набувала месіанська ідея. З дня на день месію чекали майже всі верстви населення і соціальні групи імперії. У різних районах імперії керівники релігійних сект, мандрівні прочани, екстравагантні проповідники все частіше проголошували себе месіями — рятівниками народу від безчинства влади. Правлячі кола оголошували їх самозванцями, припиняли їхню діяльність, проте на зміну одним приходили інші. Все частіше серед них з'являлися ватажки впливових сект, достатньо могутні, щоб кинути виклик всесильній імперії, яку весь час потрясали війни і повстання. В цих умовах соціальна потреба у новій релігії, яка б забезпечила духовне об'єднання людей, стала реальністю.

По-друге, криза іудаїзму після завоювання Палестини Римом.

Світська влада Іудеї втратила свій авторитет у населення, яке опинилося під гнітом римських намісників і власних правителів. Ні садукеї (жрецька аристократія в іудаїзмі), ні фарисеї (секта середніх верств іудеїв, котрі вимагали суворого дотримання настанов іудаїзму), ні зелоти (течія в іудаїзмі, представники якої виступали проти римського панування і місцевої знаті) не здатні були забезпечити скільки-небудь пристойні умови для життя людей. Результатом стало збільшення кількості сект, що пророкували майбутній прихід месії, який іменем великого Яхве врятує обраний ним народ і встановить на Землі його тисячолітнє царство. Прискорити прихід месії намагались і за допомогою повстань проти Риму. Повстання 66 р. н. е. охопило всю Іудею. Повстанці звернулися за допомогою до зарубіжної діаспори, де набули широкого розповсюдження різні пророчі месіанські твори. Один із таких творів — "Одкровення Іоанна Богослова", або "Апокаліпсис", увійшов до складу Нового Завіту (написаний невідомим автором чи кількома авторами приблизно у 68—90 рр. Апокаліпсис — свідоцтво початкового періоду історії християнства, коли його основні догмати ще не сформувались).

Римське військо жорстоко придушило це повстання. Тисячі його учасників були продані у рабство, а багато євреїв, рятуючись від переслідувань окупантів, втекли до торгових міст Малої Азії, Греції, Македонії, Італії, де утворили свої поселення. В них поширювалися проповіді про те, що месія вже приходив, але не був упізнаний людьми, загинув за їхні гріхи, однак дивовижним чином воскрес і з'явиться людям знов. Ці поселення поступово перетворювалися із суто іудейських на іудео-християнські, завдяки чому християнство набувало реального впливу.

По-третє, сам характер догматів християнства.

Процесу виникнення християнства сприяли догми про загальнолюдську рівність ("всі — раби Божі"), про засудження багатства і користолюбства ("швидше верблюд пройде через вушко голки, ніж багач потрапить у Царство Небесне"), про всезагальний обов'язок працювати ("хто не працює, той не їсть"). Тому не було випадковістю, що членами перших християнських громад стали ображені та пригнічені люди, бідняки і раби, незаможні та ізгої.

По-четверте, існування самої Римської імперії.

Головною обставиною, що визначила появу і поширення християнства, була наявність величезної держави з територією від кордонів із Парфенонським царством (зараз регіон Ірану) до берегів Атлантичного океану, включаючи Близький Схід, Північну Африку, Середземномор'я і Причорномор'я, Західну і частково Східну Європу, що об'єднувала численні народи, в кожного з яких були власні релігія, звичаї, традиції, свій спосіб життя. Утримання їх у підлеглості центральній владі лише засобами насильства виявилося справою безперспективною. Було необхідним їх духовне об'єднання. Таку інтегративну функцію в імперії могла виконати лише нова, єдина для всіх її народів, релігія. Християнство як наднаціональна світова релігійна система сформувалось в умовах наднаціональної Римської імперії.

Перші християнські громади існували таємно. Офіційна влада і прихильники язичницьких релігій забороняли їх. Християн переслідували, вели проти них нескінченну боротьбу, але кількість їх постійно збільшувалась. Заможні християни після своєї смерті заповідали своє майно християнським громадам, які таким чином ставали власниками земель і будівель. Керували громадами єпископи (від гр. — наглядач), молитовними зібраннями — пресвітери (від гр. — старійшина), яких обирали з числа грамотних і заможних торгівців і ремісників.

З ПІ ст. християни почали прикрашати свої молитовні будинки фантастичними зображеннями Ісуса Христа, Богоматері, апостолів. Коли більш як половина римських воїнів прийняли християнство, імператор Риму Константан у 313 р. змушений був оголосити про рівність усіх релігій і свободу віросповідання в імперії. У 394 р. імператор Риму Феодосій І заборонив поклоніння всім язичницьким богам, відмінив Олімпійські ігри, оскільки вони були присвячені язичницькому богові Зевсу, і оголосив християнство державною релігією Римської імперії.

До V ст. поширення християнства відбувалося, головним чином, в географічних межах