Римської імперії, а також у районах її політичного і культурного впливу (Вірменія, Східна Сирія, Ефіопія). У подальшому, переважно у другій половині І тис., християнство поширилось на території германських і слов'янських народів, а пізніше (до ХШ—XIV ст.) — також серед балтійських і фінських народів. У Новий і новітній час (XVII—XIX ст.) поширення християнства поза Європою відбувалося завдяки колоніальній експансії і діяльності місіонерів.
Початок проникнення християнства з Візантії (Східна Римська імперія) у Київську Русь припадає на середину X ст., але офіційно воно стало тут державною релігією у 988 р. Київська Русь на час прийняття християнства була феодальною державою з високим рівнем розвитку ремесел і торгівлі, духовної і матеріальної культури. Проте на шляху зміцнення нової суспільної системи і централізованої великокняжої влади суттєвою перешкодою був родоплемінний політеїзм, за якого боги одних племен не мали жодного значення для інших. Русь потребувала релігії з єдиним богом, без етнічних розбіжностей, вільної від родоплемінних традицій. Християнський Бог повністю відповідав цим вимогам.
Введення християнства у Київській Русі було зумовлене також низкою міжнародних причин, перш за все її' постійними контактами з Візантією. Русь була приречена на прийняття християнства. Вагомий особистий внесок у цю справу зробив київський князь Володимир І Святославич (пом. у 1015 р.), за правління якого були проведені адміністративна, релігійна, фіскальна, військова та інші реформи. Впроваджуючи християнство, він виявив розуміння історичної необхідності цієї реформи, волю і твердість у подоланні опору. Вибір на користь православ'я був невипадковим. У "Повісті временних літ" є розповідь про вибір віри. У ній ідеться про те, як представники різних релігій пропонували Володимиру Красне Сонечко свої віровчення: волзькі болгари — іслам, хазари — іудаїзм, папський легат — католицизм, грецький філософ — православ'я. Перевагу було надано православ'ю, оскільки воно було візантійським різновидом християнства.
Християнізація Київської Русі тривала кілька століть. Ще за князя Ігоря, за півстоліття до 988—989 рр., у Києві функціонувала церква святого Іллі. Вона обслуговувала ту частину дружини князя, яка вже тоді сповідувала християнство і під час укладення договорів з греками присягалась ім'ям християнського Бога (водночас інша частина дружини присягалась ім'ям Перуна). Рішення Володимира про введення християнства було прийняте тоді, коли більшість його дружини і значна частина населення Русі вже сповідували християнство. Отже, Володимир був не зачинателем, а завершувачем релігійної реформи.
Хрестили Русь митрополит із Візантії Михайло і священики з Константинополя і Корсуня. Хрещення княжої дружини відбулося організовано, але навернення у християнство населення не обійшлось без інцидентів. Міських жителів Києва хрестили у Дніпрі "за допомогою" дружини і за наказом князя. Перуна "скинули" і "вигнали" з Києва, а щоб він не повернувся і не покарав киян за відступництво, його скульптуру (також за наказом князя) кинули у річку і виштовхали аж за дніпровські пороги. У Новгороді людей хрестили "за допомогою" війська, у Ростові тільки Ісаї, четвертому з посланих туди єпископів, вдалося переконати жителів спалити всіх ідолів (три інших єпископи втекли від обуреного народу), ще більшого опору нова релігія зазнавала у сільській місцевості.
Після Володимира християнізація Русі стала інтенсивнішою. За його сина Ярослава Мудрого (бл. 978—1054) у Києві було створено митрополію на чолі з присланим із Греції митрополитом Леонтієм. За Ярослава було розпочато будівництво собору святої Софії і Києво-Печерського монастиря (1051, з 1598 — лавра). Митрополія почала поділятися на єпархії на чолі з єпископами, переважно греками. Ще за князювання Володимира І церква стала отримувати "десятину" і згодом перетворилась на великого феодала. З'явились монастирі, що виконували захисні, культурні, освітянські та інші функції.
Починаючи з ХП ст. церква і князі розпочали боротьбу за незалежність від Візантії. У1589 р., за ініціативи царя Федора Іоан-новича (1557—1598), було скликано помісний собор за участю східних патріархів, на якому патріархом Руської церкви було обрано митрополита Іова (пом. у 1605). З цього часу церква почала набувати самостійності. Вона перетворилася на осередок освіти населення і його консолідації навколо офіційної влади, ствердження авторитету своєї держави.
Отже, християнство виникло в контексті містико-месіанських течій іудаїзму, з яким, проте, вступило в гострий конфлікт. Спочатку воно поширилося серед єврейського населення Палестини і середземноморської діаспори, але вже у перші десятиліття свого існування знайшло численних послідовників поміж інших народів. Виникнення і поширення раннього християнства відбувалися в умовах кризи античної рабовласницької цивілізації, занепаду її цінностей. Християнство обрало шлях внутрішнього спасіння від спотвореного світу; брутальній чуттєвості паразитичних верхів і деморалізованих низів воно протиставило принцип аскетизму; пихатості вельмож і чиновників — гасло "будь серед усіх останнім й усім служкою" і обіцянку, що у Царстві Небесному "будуть перші останніми і останні першими".
Християнська апологетика стверджує, що, на відміну від усіх інших релігій, християнство не створене людьми, а дане їм Богом у готовому і завершеному вигляді. Проте порівняльний аналіз релігійних вчень підтверджує, що християнство не позбавлене релігійних, філософських, етичних та інших впливів. Воно засвоїло і переосмислило попередні концепції іудаїзму, мітраїзму, давніх східних релігій, філософські погляди всесвітньовизнаних мудреців. Однак ці засвоєння і переосмислення не перетворили християнство на еклектичний конгломерат розрізнених уявлень. Навпаки, вони зцементували його, сприяли перетворенню нової релігії на міцну культурно-інтелектуальну силу, допомогли її всесвітньому визнанню.
Віровчення християнства як світової релігії викладене у Святому Письмі, Святому Переказі та працях християнських філософів.
Святе Письмо, або Біблія (від гр. — книги), — збірник творів про історію християнства, його зміст, віровчення і культи, пророцтва, обов'язки християн, їх світогляд і діяльність, взаємовідносини й організацію. Біблія — перша у світі друкована книга (Йоганн Гутенберг (1406—1468), німецький винахідник книгодрукування, в 1452—1455 рр. у Майнці надрукував так звану сорокадворядну "Гутенбергову Біблію"). Біблія за накладом посідає перше місце у світі серед друкованої літератури. Перше місце належить їй також за кількістю перекладів на інші мови з давньоєврейської (Старий Завіт) і давньогрецької (Новий Завіт) мов. Біблію, повністю або частково, перекладено на 2261 одну мову. У повному варіанті вона видана 383 мовами. її використовують в індивідуальних молитвах, колективних богослужіннях, на заняттях у релігійних навчальних закладах тощо.
Біблія складається з двох частин — Старого і Нового Завітів. Основу Старого Завітуутворюють 24 книги іудейських священних текстів. Багато з них були поділені на окремі частини, внаслідок чого християнський Старий Завіт має 39 книг. Іудеї особливо шанують перші п'ять його книг — Тору, а християни з повагою ставляться до всіх текстів, вносячи до них незначні зміни і доповнення. Крім Тори, до Старого Завіту входять книги Пророків і Писання, або Агіографи. В них розповідається про створення Богом Всесвіту; про гріхопадіння першої людини, про історію обраного Богом народу Ізраїлю, про пророків і пророцтва. До Старого Завіту входять також Псалми — стародавні пісні і молитви до Бога.
Новий Завіт (від давньорус. — завіт, договір, назва вчення про нібито новий завіт Бога людям через Ісуса Христа) складається з 27 книг. У них йдеться про народження і життя Сина Божого Ісуса Христа, про його вчення і смерть в ім'я спасіння грішного людства, а також про його воскресіння, про життя перших християн, про їхні надії на другий прихід Ісуса Христа для закінчення справи спасіння людського роду.
Згідно з Новим Завітом, Ісус спочатку проповідував своє вчення в синагогах, потім, через гоніння і постійні переслідування, висловлював думки своїм учням і людям у полі, на вулиці, у будинках друзів. Його слухали, звертались до нього із запитаннями про шлюб, розлучення, кохання, всепрощення, подружню невірність. Відповіді на ці та інші запитання Ісус давав у формі притч із прикладами з повсякденного життя, що мали також повчальний і моральний зміст.
Єдиним джерелом інформації про життя і діяльність Ісуса є чотири Євангелія Нового Завіту. До їхньої появи всі легенди і спогади про його діяльність і віровчення передавались у формі розповідей.
Євангелія (від гр. — блага вість) — ранні християнські писання, основна частина Нового Завіту. їх авторство приписують учням Ісуса — апостолам і їхнім найближчим учням.
Апостолами (від гр. — посланець) у первісному християнстві вважалися мандрівники, які ходили від громади до громади, існували за їхній рахунок і проповідували нову релігію серед нехристиян. Вони звертались один до одного і до громад із посланнями, розглядали різні питання віри і внутрішнього життя. Пізніше церковна традиція закріпила назву "апостол" лише за дванадцятьма "учнями" Ісуса, яких він нібито сам обрав для поширення свого вчення (Андрій, Матфей, Петро, Фома, Іоанн, Іуда, Іаков, Павло, Пилип, Варфоломій, Фадей, Симон Зілот). Більшість із них — міфічні персонажі біблійних писань.
Євангелія у Новому Завіті називаються за іменами тих осіб, яким приписується їх авторство: "Від Матфея" (Матфей — найближчий, згідно з переказами, учень апостола Павла); "Від Марка*' (Марк — учень апостола Петра); "Від
