Перші три Євангелія багато в чому дуже схожі, бо мають спільні усні та писемні джерела. їх називають синоптичними. Найкоротше з них —- Євангеліє від Марка. У ньому не міститься розповідей про непорочне зачаття і чудодійне народження Ісуса Христа. Євангеліє від Матфея має переважно іудейсько-християнське спрямування, Євангеліє від Луки звернене до християн, які походять від неіудеїв, в Євангелії від Іоанна проглядаються ідеї гностицизму про дуалізм добра і зла, світла і темряви, акцентується увага на містичних способах богопізнання і самопізнання, причому демонструється негативне ставлення до раціонального пізнання.

Одні й ті самі події у різних Євангеліях викладаються по-різному (наприклад, за Марком, Ісус проповідував один рік, а за Іоанном — чотири роки; у Матфея і Луки подається різний родовід Ісуса). Створювалися Євангелія різними християнськими групами приблизно з другої половини І ст. до IV ст., написані були грецькою мовою, отже, поза межами Палестини. В основі морального вчення всіх Євангелій лежить проповідь покори і смиренності.

Другу частину Нового Завіту становить книга "Діяння апостолів". Її авторство приписується євангелісту Луці. Проте, як було встановлено науковими дослідженнями, книгу створювали, приблизно у другій половині II ст. багато людей, віддалених один від одного десятками років.

Книга містить 28 глав. У 12 з них розповідається про цілеспрямоване проповідування апостолом Петром догм християнства серед іудеїв. Основними з них є такі:*

Ісус — це Месія;*

Месія був розіп'ятий на хресті, але потім воскрес;*

нині Ісус помазаний Богом на престол Царства Небесного;*

всі люди, які покаялися у гріхах своїх і повірили в Ісуса, будуть прощені Господом.

Останню думку апостол Петро нібито висловив так: "Покайтеся, і нехай же прийме хрещення кожен з вас в ім'я Ісуса Христа для відпущення гріхів ваших і отримаєте дар Святого Духа; бо вам належить обітування, і дітям вашим, і всім дальнім, кого тільки не покличе Господь Бог наш" (Діяння. 2: 38—39).

У 16 інших главах книги "Діяння апостолів" йдеться про активну проповідницьку діяльність апостола Павла серед язичників. Згідно з християнськими джерелами, Павло проповідував нову релігію сімнадцять років (45—62) серед населення Малої Азії, Греції і Риму. У своїх проповідях він повчав, що кожен, хто вірує в силу Євангелія Божого ("благу вість"), отримає спасіння через смерть і воскресіння Ісуса. Павло написав багато послань, які дуже шануються християнами.

Послання апостолів — ще одна складова Нового Завіту. Це листи апостолів до різних християнських громад: 14 листів апостола Павла і 7 листів, що належали апостолам Петру, Іоанну та ін. Ось один із них: "Бо я переконаний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початок, ні сили, ні сучасність, ні майбутнє, ні височина, ні глибина, ані якась інша подія не зможе відлучити нас від любові Божої, яка у Христі Ісусі, Господі нашому!" (з Послання апостола Павла до римлян. 8: 38-39).

У Новий Завіт Біблії включено також Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис(від гр. — одкровення). Припускається, що авторство Апокаліпсиса належить апостолу Іоанну. Однак історичність апостола Іоанна достовірно не встановлена, хоч і відомо, що ця частина Нового Завіту написана приблизно у другій половині 68 або на початку 69 р. Встановленню часу появи Апокаліпсиса сприяло з'ясування релігієзнавцями значення в ньому "числа звіра" 666, яким закодовано дракона-антихриста, імператора Стародавнього Риму (54—68) Нерона Клавдія Цезаря. Не є винятком і те, що окремі частини Апокаліпсиса мають більш пізнє походження, що до 90-х років І ст. н. е. відносять ті його фрагменти, в яких замість агнця згадується Ісус Христос. Отже, Апокаліпсис становить текст, що належить до найбільш раннього етапу історії християнства, коли його основні догмати ще не набули завершеного вигляду. У ньому містяться пророцтва про кінець світу, про боротьбу між Христом і антихристом, про "Страшний суд", тисячолітнє "Царство Боже".

Таким чином, Новий Завіт містить чотири Євангелія, Діяння апостолів, Послання апостолів і Апокаліпсис. Всі вони канонізовані, зведені християнською церквою у закон — канон (від гр. — норма, правило), тобто такі, що нібито беруть початок від самого Ісуса Христа і апостолів. Крім них, у християнстві є й неканонічні книги. У богослужбовій практиці вони не використовуються, але не забороняються для індивідуального читання. Це, наприклад, Євангелія від Петра, Фоми, Андрія, Пилипа. Деякі з них мають кілька варіантів або версій.

Іншим основним джерелом християнського віровчення є Священний Переказ. Це сукупність релігійних положень і настанов, що нібито мають богоодкровенний характер. Вони були розроблені вселенськими соборами, в рішеннях римських пап і працях філософів — "отців церкви". З позицій релігійного авторитету і догматичного значення, християнська церква вважає Священний Переказ рівноцінним Святому Письму. Однак у теологів є й інша думка, згідно з якою статус Священного Переказу вищий за статус Святого Письма, оскільки остаточний звід "священних книг" визначається Переказом. Мета і призначення Переказу полягають у тому, щоб підтримати й обґрунтувати "богоданість" Святого Письма, а також витлумачити його найважливіші засади, що були розроблені задовго до остаточного визначення церкви стосовно нових умов церковного життя. У повному обсязі Священний Переказ визнається в християнстві лише католиками. Православна церква відносить до Переказу тільки матеріали перших семи вселенських соборів, праці "отців церкви", переважно перших восьми століть нової ери, і богослужбову практику. Протестантські церкви трактують Священний Переказ як результат людської діяльності, а до "божественного одкровення" відносять тільки Біблію.

Основою Священного Переказу є постанови і рішення Вселенських Соборів — зібрань вищого духовенства, що на них делегуються представники християнських церков згідно з установленою процедурою. На цих зібраннях розроблялась і затверджувалась система віровчення і культу християнства, формувались його канонічні норми і богослужбові правила, оцінювались різні богословські концепції, визначалися способи боротьби з єресями. Собори почали проводити з ініціативи візантійських імператорів, які неодноразово головували на них і надавали їхнім рішенням статус державних законів.

Перший Вселенський Собор (Нікейський, 325) прийняв у першій редакції християнський Символ віри й деякі інші рішення, визначив час святкування Великодня у першу неділю після повного Місяця за умови його збігання з весняним рівноденням або після нього, але обов'язково іншого дня, ніж іудейська Пасха.

Другий Вселенський Собор (Константинопольський, або Ца-реградський 381)уточнив Символ віри, обґрунтував формулу троїстості Бога, прийняв низку інших рішень, затвердив головою Константинопольської церкви Григорія Богослова.

Символ віри — короткий звід головних догматів віровчення, що беруться на віру, бездоказово. Його зміст:

"Вірую в єдиного Бога — Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, единородного. Яко же від Отця породженого споконвічного (від початку світу): Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, нествореного, єдиносущого Отця, будучи його суттю. Заради людей і нашого спасіння зійшов з небес, втілившись від Духа Святого і Діви Марії, і прийняв людську подобу. Розіп'ятий за нас під час правління Пілата Понтійського, зазнавши страждань, був похований. Воскрес на третій день, згідно з Письмом. І піднявся на небеса, і посів по праву руку Отця. І нині, і вовіки віків зі славою судить живих і мертвих. Його ж царству не буде кінця. І Духу Святому Господа Животворящого, яко же від Отця небесного починається. Іже Отцю, і Сину поклоняюсь і славлю, як заповідали пророки. Вірую в Єдину святу, соборну й Апостольську Церкву. Сповідую єдине хрещення задля позбавлення від гріхів. Прагну воскресіння мертвих і життя серед майбутніх поколінь. Амінь".

Символ віри християнства містить дванадцять постулатів (положень):*

про Бога як творця світу і першу іпостась Святої Трійці;*

про віру в Сина Божого единородного Ісуса Христа;*

про Боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишаючись Богом, разом із тим став людиною, народившись від Діви Марії;*

про страждання і смерть Ісуса Христа — догмат спокути;*

про воскресіння Ісуса Христа;*

про тілесне вознесіння Ісуса Христа;*

про друге пришестя Ісуса Христа на землю;*

про віру в Святого Духа;*

про ставлення до церкви;*

про таїнство хрещення;*

про майбутнє всезагальне воскресіння мертвих;*

про вічне життя.

Третій Вселенський Собор (Ефеський, 431) визнав Ісуса Христа як втіленого Сина Божого і Марії — як Божої Матері.

Четвертий Вселенський Собор (Халкідонський, 461) визнав Ісуса Христа істинним Богом й істинною людиною в одній особі.

Другий Константинопольський собор (553) ще раз підтвердив учення про святу Трійцю і про Ісуса Христа.

Третій Константинопольський собор (680) підтвердив істину про людиноподібність Ісуса Христа через визнання його людської волі й дій.

Другий Нікейський собор (787) проголосив ікону зображенням Бога і святих у християнстві.

Рішення і постанови названих перших Вселенських Соборів визнають і виконують всі християни світу, але тільки частина їх дотримується рішень і постанов всіх інших соборів. Причина тому— розколи у християнстві, що відбулися в XI і XVI ст. і тривають донині.

В історії європейських народів знаменним став 476 р., коли, внаслідок навали зовнішніх завойовників