Усе II ст. йшов інтенсивний економічний розвиток імперії. Загарбані країни, які перетворилися на провінції імперії, були включені в політичну систему розвиненої рабовласницької держави, їхнє населення одержувало суспільний поділ, тотожний метрополії. Римське право і римська культура поширювались у провінціях заселенням їх римлянами, головним чином із числа воїнів-завойовників, ветеранів. Розпочався процес перетворення рабів на кріпаків-колонів. Зростало і вдосконалювалося виробництво. Мали місце й соціальні заворушення, час від часу спалахували повстання рабів.

Але в III ст. почалася тяжка і затяжна криза імперії. Сільське господарство, ремісництво і торгівля занепали, продуктивність праці знизилася. У провінціях почалися відцентрові процеси, посилюється відчуження їх від Риму. Активізуються зовнішні напади. Племена германців, сарматів, арабів з різних боків демонструють свою агресію до імперії. У війні з Персією римляни зазнали тяжкої поразки. Народне невдоволення час від часу веде до гострого соціального напруження. Це була "криза ІІІ століття", яка істотно похитнула політичні підвалини імперії.

На цьому історичному тлі й відбувався розвиток християнської церкви як єпископальної.

У перші десятиріччя IV ст. християнство вже мало значне поширення в Римській імперії. А. Доніні визначає три зони його поширення. Перша - зона найбільш ефективного впливу на населення. Це Мала Азія до кордону з Кавказом, Вірменія, острови Егейського моря; деякі зони Едесси. Друга - зона, де християнство ще не набуло повної переваги над іншими релігіями. Це Греція, Македонія, Сирія, деякі грецькі міста Палестини, Єгипту, північ Африки і Нумідії. Сюди ж входив Рим і наближені до нього області, узбережжя північної Італії та Сицилії, Іспанія і значною частиною Галія. Третя зона, де переможна хода християн ще тільки почалася, - це Палестина, частина Аравії і Месопотамія, Епір, Далмація, Центральна і Північна Італія, дунайські провінції, Мезія і Паннонія, Кіреноїка, Лівія і Мавританія.

Завдання для учасників наукового гуртка

Складіть карту поширення християнства напередодні першого Нікейського собору. Складена карта може бути зарахована як курсова робота.

А. Доніні також повідомляє про кількість єпископських кафедр: на сході імперії - від 800 до 900, на заході - від 600 до 700, разом - близько 1700. При цьому він зауважує, що більшість їх за своїми розмірами були подібні до теперішніх парафій. Єпископи столиць провінцій одержували титул митрополитів. У III ст. існування християнства (тобто в 230-311 рр.), на думку А.Гарнака, остаточно складається єпископська церква. Як зауважує Кіпріан, "церква - в єпископі, а не тільки єпископ у церкві".

У IV ст. Діоклетіан (284-305) розділив імперію на чотири префектури. У східній префектурі утворились митрополії Антіохійська (Сирія, Палестина, Месопотамія, Аравія, Кілікія, південно-східна частина Малої Азії), Александрійська (Єгипет) і Константинопольська (останні провінції Малої Азії ї Балканського півострова). Три західні префектури імперії (Італія, Галія та Іларія) увійшли до однієї Римської митрополії. З 451 р. утворились Палестинська митрополія, виділившись із Антіохійської. Так утворилось чотири центри християнства на сході і один - на заході імперії. За імператора Юстиніана (527-565) вже в VI ст. ці чотири митрополії - значні центри християнства - одержали назву патріархій.

У 311 р. імператор Галерій видав едикт (указ), згідно з яким християнство було оголошене дозволеною релігією. У лютому 313 р. імператори Константин і Ліціній видають Міланський едикт, у якому християнство урівнювалося в правах з іншими релігіями. У 325 р. Константин скликає І Вселенський собор у Нікеї, на якому закликав делегатів виявити єдність. Весь час роботи собору він наглядав за ним, головував на засіданнях, у цілому сприяв успіху собору. Але сам Константин на час проведення собору ще не був хрещеним, хрестився він лише в 337 р. перед смертю. Правда, існує легенда про те, що перед вирішальним боєм у жовтні 312 р. з Максенцієм, який теж претендував на імператорську владу, Константин мав видіння хреста з написом "сим переможеш" і переміг з ім'ям Христовим. А язичницькі автори повідомляють, що Константин бачив уві сні бога Аполлона з богинею Перемоги. Так це було, чи ні, але він переміг Підтримку ж християнства він здійснив свідомо, бо імператорська влада вже була готова спертися на християнство як загальну релігію імперії, а християнство теж готове було стати опорою імператорської влади.

У соборі брало участь від 250 до 318 єпископів - представників виключно східних церков (Малої Азії, Сирії, Палестини і Єгипту). Західна частина імперії вже почала свій шлях самостійного історичного розвитку і тяжіла до Римської єпархії як центральної. Римський єпископ Сильвестр (314-335) на соборі присутній не був, але були два його представники. По закінченні собору перед єпископами ще раз виступив Константин, закликаючи їх жити мирно, терпимо ставитися один до одного, дбати про поширення віри. "Внутрішнє сум'яття в Церкві Божій, на мою думку, більш страшне і обтяжливе, ніж війна і битва", - сказав Константин, звертаючись до собору. У цьому й полягало значення соборності. Так чи інакше, але з 325 р. становлення церкви завершилося, як вважає історик християнства А.Юліхер.

Після Константина соборна практика набула сталого характеру. Починаючи з IV ст., спілкування місцевих церков уже відбувається у формі церковних соборів, які відобразили боротьбу між окремими напрямами первісного християнства. Церковні собори поділяються на вселенські, де присутні представники всіх самостійних місцевих церков, і помісні, куди входили представники вищого духовенства місцевої церкви або церковних ієрархів певної адміністративно-географічної території.

Вселенські собори відбувалися в період 325-788 рр. Християнські історики вважають ці собори виявленням розуму і "голосу Вселенської Церкви". Собори підтвердили істину церковного переказу, сформулювали догмати віри, впорядкували культ, засудили всі відхилення від віровченських і культових положень, впорядкували управління церквою.

Сьомим і останнім Вселенським собором був І Нікейський (787), що засудив іконоборство й утвердив поклоніння іконам. Перші сім вселенських соборів визнаються всіма напрямами християнства, але зовсім не свідчать про якесь єдине християнство, що існувало в перші віки нової релігії. Серйозною обставиною, яка перешкоджала утворенню єдиного християнства на початку його існування, було те, що воно складалось у ході процесів феодальної роздрібненості. Дрібні єпископства та їх об'єднання відповідали територіальним утворенням, хоч і не були вільними від Риму. Сама імператорська влада часто була формальною, як і визнання релігійної єдності. Жодної релігійної та організаційної єдності у первісному християнстві не було, одразу намітилися розбіжності між його західною і східною частинами.

Остаточне утвердження християнства

Після Константина відносини християнської церкви з імператорською владою розвивалися в позитивному для нього напрямі. Тепер уже християнство в своїй боротьбі з язичництвом спиралось на державу. Едикти 341, 346 і 456 рр. забороняли язичницькі релігійні збори і жертвоприношення, твори язичницьких авторів і язичницькі релігійні документи спалювалися, храми і вівтарі руйнувалися, статуї язичницьких богів знищувалися. Тепер уже перехід із християнства до язичництво карався смертною карою. Лише в роки правління імператора Юліана Відступника (361-363) була здійснена спроба знову відтіснити християнство від державних справ і суспільного життя. Імператор Юліан, який народився в 331 р. і був племінником Константина І, був вихований у християнському дусі. Але в юнацтві зазнав впливу язичницької культури, з відразою ставився до християнських теологічних суперечок аріан і неаріан. Посівши імператорський трон після смерті Константина І у 361 р., він одразу взявся за відновлення язичництва. Йому належить авторство низки творів проти християнства. Після смерті Юліана в 363 р. його наступник Іовіан одразу поновив колишній статус християнства. Суперництво аріан з неаріанами тривало далі. Майже всі наступні імператори підтримували християнство.

Остаточне утвердження християнства в Римській імперії пов'язано з ім'ям імператора Феодосія І (379-395), якого назвали Великим. Здобувши владу, він поступово посилює тиск па залишки язичництва і починає впорядковувати християнські справи. У 381 р. аріанство оголошено поза законом, карається перехід з християнства в язичництво (у період релігійного суперництва переходи з одного культу у другий були досить поширені). Едикт Феодосія І від 8 листопада 392 р. забороняв усі жертвоприношення і культові обряди, язичництва, храми дозволялося руйнувати чи переробляти на християнські. Почалося руйнування храмів та інших язичеських культових споруд. Було знищено Александрійську бібліотеку - один із центрів еллінської культури. У 415 р. в Александрії християнські фанатики-ченці жорстоко вбили; вчену язичницю Іпатію. Феодосій І був останнім імператором світової Римської імперії. Після його смерті почалось остаточне розчленування імперії на Західну та Східну, і це визначило подальшу долю християнства, що розділилося на два протилежні напрями.

Несторіанство

Саме в цей заключний етап історії християнства в