Історія зберегла послання Папи Климентія VII від 1527 р. німецькому імператору Карлу V, в якому він вимагав забезпечити довічну покірність народу владі священнослужителів і царів (імператорів), убивати і спалювати на вогнищах усіх непокірних, особливо вчених, покласти край друкарству. На початку XV ст. Папа Мартін П вимагав від інквізиції і світської влади не жаліти людей, пам'ятати, що не існує жертви більш угодної Богу, ніж кров єретиків ("Хай на деревах буде більше повішених, ніж листя на них"). Папа Пій ХП благословив напередодні Другої світової війни Гітлера і його головорізів на знищувальну війну проти євреїв. Перелік папських злодіянь добре відомий теперішньому керівництву католицької церкви. На честі Папи Іоанна Павла П — його покаяння, прохання в народу прощення за неправедні справи його попередників. Значними є також його благодійні діяння.

Між католицькою і православною догматикою є й інші суттєві відмінності. Так, у католицизмі духовенство зобов'язане дотримуватися целібату (від лат. — неодружений) — безшлюбності, що була встановлена Папою Григорієм УП. Насправді целібат утвердився в XIII ст. Завдяки його введенню католицька церква намагалася зберегти свою земельну власність, не допустити її поділу між спадкоємцями. Останнім підтвердженням непохитності целібату є констатація його у 1967 р. в енцикліці Папи Павла VI. Целібат є основною причиною, з якої багато католицьких священиків відмовляються від сану або порушують одну з основних християнських заповідей "не перелюбствуй", у тому числі через гомосексуалізм та педофілію. У православ'ї безшлюбність передбачена лише для представників чорного (чернечого) духовенства. Вони відмовляються від мирського життя, дають обітницю благочестивої поведінки, послуху й у богості, носять чорний одяг, що постійно нагадує їм про дану обітницю та глибоке смирення; отримують за свої "подвиги" благословення церкви.

Очевидною історичною ганьбою католицької церкви була здійснювана папською канцелярією торгівля індульгенціями (від лат. — милість) — папськими грамотами про відпущення скоєних і ще не скоєних гріхів. Індульгенцію можна було придбати за гроші або отримати за особливі заслуги перед церквою. Виправдовувалася ця безпрецедентна торгівля тим, що католицька церква нібито могла компенсувати гріхи людей за рахунок накопичених у Папи добрих справ, здійснених Ісусом Христом, Дівою Марією і святими.

У католіцизмі та православ'ї є також відмінності у відправленні культу.

По-перше, в католицьких храмах (костьолах) богослужіння відбувається латиною, хоч більшість віруючих нею не володіють. Воно супроводжується органною музикою, а парафіяни моляться сидячи. У православних церквах богослужіння здійснюється державною мовою, без музикального супроводу, а парафіяни моляться стоячи.

По-друге, православні храми облагоджуються іконами, лампадами, свічками, а католицькі — скульптурами Ісуса Христа, Діви Марії, святих.

По-третє, католики хрестяться долонею правої руки, зліва направо, а православні справа наліво, трьома пальцями: з'єднують у пучку великий, вказівний і середній пальці, що символізує Божу Триєдність, Пресвяту Трійцю: Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа. Два інші пальці, безіменний і мізинець, зігнувши, притискують до долоні, що символізує два єства в Ісусі Христі -

Боже і людське (старообрядці виконують хресне знамення двоперстям). Хрещення у віруючих — показник того, що хрест є натхненням, силою і дійсним змістом усього їхнього життя; не лише засобом всесвітнього спасіння, що на ньому був розіп'ятий Христос, а й постійним нагадуванням людям, що вони не можуть стати християнами, не прийнявши хрест за основу свого життя, не визнавши, що їх розум і серце віддані любові до Бога і до людей.

Відмінності в організації в католицизмі і православ'ї

Релігійна організація — це об'єднання віруючих, їх громад. У християнстві в її основу покладено церкву (від гр. — Божий дім) — засіб упорядкування відносин усередині релігійних громад, а також зв'язків зі світськими особами й організаціями. (Терміном "церква" позначається також християнська культова споруда з вівтарем та приміщенням для богослужіння.)

Елементами, що конституюють церкву, є: загальне віровчення (Символ віри), релігійна діяльність (культова і позакультова), система управління життям, діяльністю і поведінкою віруючих. У церкві діє специфічна система норм моралі, канонічного права, устрою, цінностей, зразків поведінки і санкцій. Всі віруючі поділяються на духовенство і мирян.

У католицизмі історично сформувались і функціонують єдиний духовний центр — Ватикан і єдиний глава церкви — Папа Римський. У православ'ї такого єдиного центру не існує; немає і єдиного глави церкви. В ньому історично і географічно склалисяп'ятнадцять помісних церков. Усі вони вважаються рівноправними, самостійними за внутрішнім устроєм, і тому називаються ще автокефаліями (від гр. — сам і голова).

Згідно з так званим порядком честі, у православ'ї на початок XXI ст. діють такі православні церкви:*

Константинопольська;*

Александрійська;*

Антіохійська;*

Єрусалимська;*

Руська;*

Грузинська;*

Сербська;*

Румунська;*

Болгарська;*

Кіпрська;*

Елладська;*

Албанська;*

Польська;*

Православна церква Чеських земель і Словаччини;*

Православна церква в Америці.

Кожну з православних церков очолює патріарх. Усі вони вважаються рівними серед рівних, однак шаноблива перевага надається патріарху Константинопольської церкви, оскільки вона— родоначальниця православ'я. Він визнається вселенським патріархом, проте не має права втручатись у діяльність інших православних церков.

Патріархом Руської православної церкви з 1990 р. є Алексій П. До нього патріархами цієї церкви були: Іов (з 1589 по 1605), Ігнатій (з 1605 по 1606), Гермоген (з 1606 по 1612), Філарет (з 1619 по 1633), Іоасаф І (з 1634 по 1640), Йосиф (з 1642 по 1652), Никон (з 1652 по 1658), Іоасаф II (з 1667 по 1672), Питирим (з 1672 по 1673), Іоаким (з 1673 по 1600), Адріан (з 1690 по 1700), Тихон (з 1917 по 1925), Сергій (з 1943 по 1944), Алексій І (з 1945 по 1970), Пимен(з 1971 по 1990).

Постійне керівництво Руською православною церквою здійснює Священний синод, очолюваний Предстоятелем Церкви — Найсвятішим Патріархом Московським і всія Русі. Церква має у своєму складі єпархії — окремі церковні області (як правило, вони збігаються з одиницями адміністративно-територіального поділу держави), що ними керують єпископи. Десять — тридцять церков утворюють благочинію на чолі з благочинним — адміністративно-судовою посадовою особою, помічником єпископа з нагляду за церквами і духовенством одного з районів щодо питань дотримання благопристойності. Єпархії мають у своєму складі приходи (парафії) — окремі релігійні організації, що є громадами парафіян того або іншого храму.

До складу Руської православної церкви входять Українська православна церква (із самостійним управлінням) і автономна Японська православна церква. Обидві вони є екзархатами (від гр. — глава, начальник), тобто церковними округами зі своїми єпархіями на чолі з єпископом — патріаршим екзархом, підпорядкованим патріарху Руської православної церкви. Остання має екзархати також у Західній і Центральній Європі, Центральній і Південній Америці. Екзархати є і в деяких інших православних церквах.

До організаційної структури православ'я входять ще дві автономні православні церкви: Синайська (монастир на горі Сіон, чотирнадцять подвір'їв у Єгипті, Греції, Лівані, на Кіпрі; очолює церкву архієпископ, який призначається патріархом Єрусалимським) і Фінляндська (дві єпархії, тридцять два храми, п'ятдесят чотири каплиці, три монастирі, семінарія — в юрисдикції патріарха Константинопольського). Межі самостійності автономних церков визначаються угодами з тією автокефальною церквою, яка надала їм автономію. Глави автономних церков обираються помісними соборами з наступним затвердженням їх патріархом автокефальної церкви.

Будь-які відхилення від офіційної доктрини церкви з питань догматики, культу чи організації вважаються у християнстві єрессю (від гр. — відбір, релігійна секта). Єресі — постійний супутник християнства. На початку його історії вони відтворювали ідеї різних сект — маніхеїв, гностиків і т. ін. В епоху Середньовіччя єресі стали формою прояву станових суперечностей і конфліктів, дуже часто відігравали роль ідеологічного символу соціально-політичних рухів проти існуючого суспільного ладу і релігії, що захищала цей лад.

За соціальною основою і середовищем поширення виокремлювалися селянські, міські, міжстанові єресі. їх форми були різноманітними і численними. Це і аріанство, і несторіанство, і містичний пантеїзм, і богомильство, і багато ін. Вільнодумство деяких єресей сягало визнання вічності і нествореності матерії, одвічності світу; заперечення вчення про Трійцю, Ісуса Христа, Боговтілення, покутування, спасіння, гріховність, культи, таїнства, святість церкви, чернецтва, духовенства; не визнавало проголошення земного світу царством зла, диявола, антихриста.

Церква і державна влада жорстоко переслідували єретиків. Проти них спрямовувалися енцикліки і булли, їх засуджували на Вселенських і помісних соборах (помісні собори у православ'ї — з'їзди автокефальної церкви або її окремої частини для вирішення питань віровчення, культу, церковного управління, дисципліни тощо), їх відлучали від церкви, знищували. Для боротьби з єресями на початку XIII ст. католицька церква створила єпископську, а потім і централізовану папську інквізицію (від лат. — розшук).

Інквізиція — спеціальний трибунал католицької церкви. її члени називалися інквізиторами. Верховним інквізитором вважався Бог, а його заступником — Папа Римський. Інквізитори діяли у згоді з місцевими єпископами, з їх дозволу і в їх присутності проводили слідство і виносили вироки. Вони ж головували на аутодафе (від ісп. і порт. — акт віри)