Аутодафе включало: урочисту процесію з участю духовенства, членів трибуналу, їх помічників, ченців, віруючих-католиків, засуджених, одягнутих у блазенське ганебне вбрання; урочистий молебень; оголошення вироку в присутності королівського двору або місцевої влади. Виконання вироку щодо покарання засуджених батогами або спалення їх на вогнищі здійснювалося світською владою. Останнє аутодафе було здійснене у Валенсії в 1826 р.

Інквізиція діяла століттями майже у всіх країнах, населення яких сповідувало католицизм, використовуючи найжорстокіші бузувірські методи: таємне слідство, доноси і лжесвідчення, катування, конфіскацію майна засуджених, поширення осуду на родичів і нащадків аж до третього покоління включно, повне свавілля щодо підслідних. Усі ці методи застосовували також до жінок і дітей. Як покарання, крім шмагання батогом і спалення на вогнищі, практикувалися відлучення від церкви, штрафи, ув'язнення.

На початку існування (XIII—XIV ст.) інквізиція переслідувала представників народних сектантських рухів, які вели боротьбу проти абсолютистських феодальних порядків. В епоху Відродження (XV—XVI ст.) терор інквізиції був спрямований головним чином проти поборників гуманізму, противників папства, вчених, діячів культури. В умовах Просвітництва (XVIII ст.) інквізиція переслідувала, в основному, прогресивну інтелігенцію та прибічників Французької буржуазної революції. В Іспанії її діяльність особливо активізувалася, коли в ній було створено так звану "Нову інквізицію" на чолі з домініканцем Томасом Торквемадою. Вона переслідувала насамперед хрещених євреїв (маралів) за звинуваченням їх у прихильності до іудаїзму, а також мусульман, які прийняли християнство (морисків), за підозрою їх у таємному сповіданні ісламу.

Загальна кількість жертв інквізиції налічує сотні тисяч, а підслідних — мільйони. Серед них — Миколай Коперник, Галілео Галілей, Джордано Бруно та багато інших видатних мислителів і вчених минулого.

Розпочати інквізицію проти Гал і л ся (1564—1642) Пала Римський розпорядився в середині 1633 р. Хворого сімдесятирічного вченого світового рівня доставили у Рим і під загрозою для життя вирвали в нього відмову від поглядів на будову Всесвіту. Ось як виглядало його зречення: "Заперечую, зневажаю і проклинаю від чистого серця і з нелицемірним переконанням усі названі помилки і єресі, а разом і всі інші помилки та єретичні секти, що суперечать святій церкві. Клянуся надалі ні усно, ні письмово не стверджувати нічого такого, що могло б кинути тінь підозри на мене у чомусь схожому; у випадку ж зустрічі з єретиком чи підозрюваним у єресі беру обов'язок указати на нього святому судилищу або інквізитору чи єпископу того місця, де буду знаходитись. Більш того, обіцяю і клянуся точно виконувати всі єпитимії, які накладеш на мене святим судилищем або будуть ним надалі призначені. Якщо ж трапиться так, що я коли-небудь порушу (від чого та позбавить мене Господь) дану мною зараз обіцянку, обов'язок і клятву, то готовий зазнати всі єпитимії і кари, які призначені для подібних злодіїв визначеннями святих канонів та інших загальних і спеціальних конгрегацій; та допоможе мені в цьому Господь Бог і святе Євангеліє, на яке покладаю руки".

Початок скасування інквізиції пов'язаний з протестантським рухом. У Франції інквізицію скасувала революція 1789 р., а Наполеон заборонив її у завойованих ним країнах. Після поразки Наполеона інквізицію в них було відновлено, але згодом її остаточно ліквідували. В іспанській Америці інквізиція припинила своє існування під час війни за незалежність 1810—1826 рр.

Найдовше збереглася так звана папська інквізиція, яка, із втратою світської влади Папою у 1870 р., продовжувала діяти лише методами відлучення від церкви, проклять і включення деяких творів до Індексу заборонених книг, небезпечних з погляду католицької церкви. Під назвою "Конгрегація святої канцелярії" папська інквізиція існувала до 1965 р., коли її було перетворено на "Конгрегацію віровчень". Ця інституція і сьогодні виконує цілу низку колишніх функцій інквізиції, але іншими методами.

Лише у другій половині XX ст. зусиллями деяких римських пап багатьох жертв інквізиції було реабілітовано, але багато з них і донині залишаються поза папським покаянням. У лютому 2000 р. наукова і філософська Італія відзначала чотирьохсотріччя трагічної загибелі від інквізиції великого вченого і мислителя епохи Відродження Джордано Бруно (1548—1600). Філософ, поет і астроном був звинувачений інквізицією в єресі. 17 лютого 1600 р., після 80 днів безперервних знущань у в'язниці замку Святого ангела, його, закутого в кайдани, привезли возом на римську площу Кампо-дей-Фьорі ("Поле квітів"), де на очах у величезної кількості людей, у присутності вищого католицького духовенства, живим спалили на вогнищі. В день його пам'яті, від імені городян столиці Італії, мер Рима Франческо Рутеллі поклав квіти до монумента Бруно (монумент встановлений у 1829 р. на тій же площі, де філософа було спалено. Скульптор монумента Еттгорі Феррарі. Джордано Бруно зображений в одязі ченця з товстенною книжкою у руці). Тридцять відомих італійських і зарубіжних вчених підписали маніфест-некролог, присвячений пам'яті Дж. Бруно. У ньому йшлося про те, що священна інквізиція розправилася з Бруно через визнання ним нескінченості світового простору, що сьогодні вільні уми вдячні йому і вимагають його реабілітації. Текст документа було направлено у різні засоби масової інформації, в тому числі до офіційного органу Ватикану — газети "Оссерваторе романо", але вона відмовилася його надрукувати. Ватикан реабілітував Галілео Галілея, визнав свою вину "перед всіма синами і дочками, які постраждали від інквізиції", проте Бруно не було реабілітовано. Очевидно, причина криється у тому, що Дж. Бруно належав до войовничих антиклерикалів і переконаних атеїстів. Багато його творів і в наш час використовуються в антирелігійній пропаганді. Католицька церква не може забути слова, що їх Бруно сказав суддям: "Ви більше боїтеся оголосити мій смертний вирок, ніж я його почути".

Отже, християнство — це світова релігія, але воно не є цілісною, єдиною течією. Розкол у ньому на католиків і православних зберігається, і суперечності між ними залишаються непримиренними.

Католицизм, крім власне релігійної організації, має широко розгалужену систему різних інститутів: політичних партій, профспілок, молодіжних і жіночих організацій. Для проведення в життя свого вчення він активізує діяльність мирян, намагається перетворити кожного віруючого на активного провідника ідей християнства в економіці, політиці, професійній діяльності.

На позиції нового осмислення сучасних соціально-економічних і суспільно-політичних проблем все більше переходить і православ'я. За останні роки помітно зросла активність його церков, духовенства, церковного активу в різних сферах суспільного життя і культури. Розширилися їх міжнародні зв'язки, підсилилась проповідницька, місіонерська, благодійницька діяльність, значно збільшилась кількість церков і монастирів, релігійних навчальних закладів, недільних шкіл, видавництв. Православні релігійні центри активізують свою діяльність, спрямовану на підвищення професійного рівня духовенства, його орієнтацію на виконання моральних принципів і норм православ'я.

Література

1. Попова AM. и др. Современный ислам, человек и общество. — М., 1991.

2. Історія і теорія релігії та вільнодумства. — К., 1996.

3. Історія української культури: побут, письменство, мистецтво, театр, музика. —К., 1994.

4. Історія релігії в Україні: В10 т. — К., 1996.

5. Калінін ЮЛ., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство: Підручник. — 6-те вид. — К.: Наук, думка, 2002.

6. Кислюк К.В., Кучер ОМ. Релігієзнавство: Навч. посіб. длястуд. ВНЗ / Народ, укр. акад. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Кондор, 2004.

7. Кін М. Ісус. — X.: Глобус, 2004.

8. Кін М. Світ християнства. — X.: Глобус, 2003.

9. Кін М. Релігії світу. — X.: Глобус, 2003. Кін М. Світ Біблії. — X.: Глобус, 2004.

10. Книга притч Соломона. — М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. — (Антология мудрости).

11. Колесникова B.C. Краткая энциклопедия православия. Путь к храму. — М.: Интерполиграф, 2002.

12. Конвенція про права дитини. ГА ООН, 20.11.1989 р. //Хартія прав людини. — К., 1993. — Ст. 14, 30.

13. Конституція України. — К., 1996. — Ст. 11,24,34,36,37.

14. Коран. — М., 1990.

15. Корнев В.И* Буддизм — религия Востока. — М., 1990. Корнев В.И. Невидимые парадоксы религии и культуры. — М., 1992.

16. Костомаров MJ. Слов'янська міфологія. — К., 1994. Кузьмин А.Г. Крещение Руси // Истоки. — М.: ЭКСМО: Алгоритм, 2004.

17. Культура і побут населення України. — К., 1991.