Церкви, що не мають паралелей у православ'ї

План

1. Маронітськая Католицька Церква

2. Італо-Албанська Католицька Церква

3. Література

Маронітськая Католицька Церква

Історія ліванських маронітів сходить до кінця IV століття, коли навколо Св. Марона зібралася група учнів. Пізніше вони побудували на півшляху з Алеппо в Антіохію монастир. В V столітті монастир рішуче підтримувало христологічне навчання Халкідонського Собору.

На початку VIII століття ченці разом із групою своїх послідовників перебралися у віддалену область гірського Лівану, де декілька століть проіснували у відносній ізоляції. Саме в цей період вони усвідомили себе особливою Церквою й стали йменувати свого єпископа патріархом Антиохин і всього Сходу.

В XII столітті, коли хрестоносцями було засноване латинське князівство в Антіохії, мароніти ввійшли в контакт із латинської Церквою. В 1182 році мароніти формально підтвердили свою єдність із Римом, однак більшість маронітів вважає, що вони ніколи й не переривали спілкування з Римською Церквою.

Патріарх Ієремія І Аль-Амшитті (1199—1230) став першим маронітським патріархом, що відвідав Рим, де в 1215 році він брав участь у роботі Латеранского собору. Цей візит поклав початок тісним зв'язкам з Римом і тенденції до латинізації Церкви. В XVI столітті батьківщину маронітів завоювали турки, і почався тривалий період панування Османської імперії.

В 1736 році на горі Ліван був скликаний головний собор цієї Церкви, провівший важливі реформи. На соборі прийняли звід канонів Маронітської Церкви, згідно яким Церква вперше була розділена на діоцези, були встановлені правила церковного життя, головні з яких збереглися донині. З початку XIX століття західні держави, особливо Франція, сталі підтримувати маронітів, що входили до складу Османської імперії. Різанина маронітів, що турки вчинили в 1860 році, викликала збройне вторгнення французів. Після Першої світової війни Ліван і Сирія потрапили під контроль Франції.

Коли в 1944 році Франція надала Лівану повну незалежність, вона спробувала гарантувати безпеку маронітської громаді, ввівши конституцію, відповідно до якої президентом Лівану повинен бути мароніт. Однак громадянська війна, що вибухнула в 1975 році в Лівані, виявила, що майбутнє громади залишається проблематичним. Кілька тисяч маронітів покинули Ліван і і оселилися на Заході.

Починаючи з 1790 року, резиденція маронітського патріарха перебуває в Бкирки, в 25 милях від Бейрута. Нині в Церкви 10 єпархій, 770 приходів й 7 інші юрисдикції на Близькому Сході. Маронітська Церква - сама численна у Лівані, до неї входить 37% християн й 17% населення Лівану.

У маронітського патріархату є духовна семінарія в Газире і єпархіальна семінарія в Карм-Садде, біля Тріполі. Вище богословські утворення можна одержати в Університеті Св. Духа в Касликі. В 1584 році в Римі був заснований Маронітський Коледж.

Маронітська літургія має западно-сірійське походження, але зазнала виливу від східно-сірійської й латинської традицій. Євхаристичний канон Церкви сходить до сірійської літургії Св. Іакова. Літургію служили спочатку по-сірійськи, але після арабської навали стали використовувати арабську мову.

Постійна еміграція маронітів з Лівану привела в останні роки до появи громад у діаспорі.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЛІВАН, СИРІЯ, КІПР, БРАЗИЛІЯ, США, КАНАДА, АВСТРАЛІЯ

ГЛАВА: ПАТРІАРХ НАСРАЛЛАХ КАРДИНАЛ СФЕИР (НАРОДИВСЯ В 1920 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1986 РОЦІ, КАРДИНАЛ 3 1991 РОКУ)

ТИТУЛ: МАРОНІТСЬКИЙ ПАТРІАРХ АНТІОХІЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: БКИРКИ (ЛІВАН)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 3 220 000

Італо-Албанська Католицька Церква

У стародавності Південна Італія й Сицилія мали тісний зв'язок із Грецією, довгий час багато їхніх мешканців говорили грецькою мовою. На початку християнської епохи (хоча більшість християн належало до візантійської традиції) ця область виявилася в межах Римського патріархату, і почався процес її поступової латинізації.

В VIII столітті візантійський імператор Лев III перевів цю область із юрисдикції папи під юрисдикцію Константинопольського Патріархату, після чого тут почалося відродження візантійської традиції. Завоювання них місці, норман нами в XI столітті привело до поверненню в латинський патріархат. У цей час місцева візантійська Церква процвітала, їй належали сотні монастирів на узбережжя Південної Італії. Норманни Заборонили служити візантійську службу, грецькі єпископи були замінені на латинські.

Почався процес, що привів до-повного розчинення віруючих у латинській Церкві. Кінець цьому занепаду був покладений в XV столітті, коли сюди прибули дві більші групи албанських емігрантів, що бігли від турків. Жителі північної частини Албанії, християни латинського обряду, швидко змішалися з місцевим населенням, але жителі південної, православної частини Албанії, залишилися вірні своїй візантійській спадщині. Спочатку місцеві латинські єпископи зустріли це без розуміння, і хоча в XVI столітті пани підтримали візантійців (в 1595 році їм був даний свій єпископ), криза в громаді тривала. Ситуація стала поліпшуватися лише в XVIII столітті. В 1742 році папа Бенедикт XVIII обнародував буллу Etsi Раstогаlіs, покликану поліпшити положення італо-албанців. Булла проклала шлях більше прогресивному законодавству й визнанню рівності візантійського й латинського обрядів, що відбулося в наступному столітті.

В 1732 ропі у Калабрії і в 1734 році в Палермо були відкриті італо-албанські духовні семінари. Вище богословські утворення в цій Церкві можна одержати в Римі в Грецькому Коледжі (заснований в 1577 році).

Нині в Церкві дві єпархії, що мають однаковий статус. Єпархія Лунгро (у Калабрії) була заснована в 1919 році й має 27 приходів, у її юрисдикції вся континентальна Італія. Єпархія П'яна-дел'і-Альбанезі, заснована в 1937 році, поширюється на всю Сицилію і має 15 приходів.

Поряд із цими єпархіями в Церкві є заснований в 1004 році в декількох милях від Рима монастир Санта-маріа-ді-грот-таферрата; де все, що залишилося від ніколи квітучої італо-грецької чернечої традиції. В 1937 році монастир одержав статус територіального абатства, відповідно до якого його настоятель має таку ж владу над ченцями :й місцевими віруючими, як й єпископ.

В італо-албанців немає приходів в англомовному світі, але невеликі громади в цих країнах зберігають свою традицію за допомогою таких груп, як Суспільство італо-албанців візантійського обряду Богородиці Що Милує, що перебуває на острові Ставний, штат Нью-Йорк (США).

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ПІВДЕННА ІТАЛІЯ, НЕВЕЛИКА ДІАСПОРА ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 64 000

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Авеста. - М., 1994.

2. Апокрифы древних христиан. - М., 1989.

3. Біблія. Святе Письмо Старого і Нового Завіту.

4. Бхагавад Гіта як вона є. - К., 1990.

5. Велесова книга. - К., 1997.

6. Дао дэ цзын. Книга пути к добродетели. Учение Лао-цзы. - К., 1992.

7. Релігієзнавство: предмет, структура, методологія. За ред. Колодного A.M. - К., 1996.

8. Релігієзнавчий словник / За ред. A.M. Колодного. - К., 1997.

9. Религия: история и современность. - М., 1998.

10. Религиозные традиции мира. В 2 томах. - М., 1996.

11. Словарь символов. - М., 1994.

12. Степовик Д. Релігії, культи і секти світу. - К., 1998.

13. Токарев С.А. Религии в истории народов мира. - М., 1986.

14. Торчинов Е.А. Религии мира. - С-Пб., 1997.

15. Черній А.Л. Релігієзнавство. - К.: Академвидав., 2002.

16. Философский энциклопедический словарь. - М., 1983.

17. Яблоков И.Н. Религиоведение. - М., 1998.

18. Элиаде М., Кулиано И. Словарь религий, обрядов и верований - С-Пб., 1997.

19. Історія релігії в Україні / За ред. A.M. Колодного. - К., 1999.

20. Лубський В.І., Козленко В.М., Лубська М.В. Історія релігій. - К.: Тандем, 2002.

21. Історія світової релігієзнавчої думки. - К., 1997.

22. Иллюстрированная история религий. В 2 томах. - М., 1992.