Церкви, що відокремилися від Ассірійської церкви сходу

План

1. Халдейська Католицька Церква

2. Сіро-Малабарська Католицька Церква

3. Вірменська Католицька Церква

4. Коптська Католицька Церква

5. Ефіопська Католицька Церква

6. Сірійська Католицька Церква

7. Сіро-Маланкарська Католицька Церква

8. Література

Халдейська Католицька Церква

Уже в ХІІІ столітті католицькі місіонери - головним чином, домініканці й францисканці - активно діяли серед віруючої Ассірійської Церкви Сходу. Це привело до обігу декількох єпископів і визнання короткочасних уній, але постійної громади ассіро-католиків не виникло.

У середині XV століття в Ассірійській Церкві затвердилася традиція спадкування патріаршого престолу від дядька до племінника, у результаті чого в Церкві панувало одне сімейство й на патріарший трон часом сходили неповнолітні.

Коли в 1552 році був обраний такий патріарх, група ассірійських єпископів відмовилася його визнати й вирішила шукати унії з Римом. Вони обрали своїм патріархом настоятеля монастиря Юханнана Сулаку й послали його в Рим для визнання унії з Католицькою Церквою. На початку 1553 року папа Юлій III проголосив Сулаку "патріархом халдеїв" Симоном VIII і 9 квітня 1553 року рукопоклав у соборі Св. Петра в Римі в єпископа.

Наприкінці 1553 року повий патріарх повернувся на батьківщину, де задумав провести ряд реформ, але зустрів найсильнішу протидію місцевого ассірійського патріарха. Незабаром Симон був схоплений пашею Амадіі, його піддали катуванням і у січні 1555 року був страчений. Зрештою група, що очолювалася Сула кой, повернулася в Ассірійську Церкву Сходу, але протягом 200 років у Церкві тривала смута й боротьба між про- і антикатолицької партіями. Положення стабілізувалося тільки в липні 1830 року, коли папа Пій VIII затвердив митрополита Іоанна Горміздаса главою всіх халдейських католиків, привласнивши йому титул Вавилонського патріарха халдеїв з резиденцією в Мосулі.

В час Першої світової війни халдео-католики піддалися жорстоким гонінням, до 1918 року загинули 4 їхні-єпископи, багато священиків і близько 70 000 віруючих.

Протягом століть резиденція патріарха неодноразово мінялася, поки в 1930 році не був обраний Мосул. В 1950 році, після значної міграції халдео-католиків з Північного Іраку в Багдад, патріарх також перебрався в столицю, де перебуває й у цей час.

Після підписання в листопаді 1994 року в Римі христологічної угоди між папою Римським й Ассірійським патріархом відносини між Халдейською Католицькою Церквою й Ассірійською Церквою Сходу стали швидко поліпшуватися. У серпні 1997 року Священні Синоди обох Церков заснували комісію з діалогу для обговорення питань пасторського співробітництва на всіх рівнях.

Кандидати у священики вчаться в Багдадській патріаршій семінарії Св. Петра. Семінарія нині не дає вищого богословського утворення. У Багдаді і Мосуле є центри по духовному утворенню мирян. Розглядається питання про відкриття в Іраку католицького університету.

Найбільше халдео-католиків живе в Багдаді (Ірак). Усього в Іраку є 10 халдейських діоцезїв, 4 в Ірані й ще 4 в інших країнах Близького Сходу. У Церкві використовується халдейська (або східно-сірійська) літургія з елементами латинської. Мова богослужіння - сірійська.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІРАК, ІРАН, СИРІЯ, ЛІВАН, ТУРЕЧЧИНА, ІЗРАЇЛЬ,

ЄГИПЕТ, ФРАНЦІЯ, СІНА

ГЛАВА: ПАТРІАРХ РАФАЇЛ І БІДАВІД (НАРОДИВСЯ В 1922 РОЦІ. ОБРАНИЙ В 1989 РОКУ)

ТИТУЛ. ВАВИЛОНСЬКИЙ ПАТРІАРХ ХАЛДЕЇВ

РЕЗИДЕНЦІЯ: БАГДАД (ІРАК)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 304 000

Сіро-Малабарська Католицька Церква

Ця Церква походить від християн Апостола Фоми, яких португальці зустріли в 1498 році, відкриваючи для себе Малабарське узбережжя Індії (нині штат Керала). Як говорилося (див. І. Християні Апостола Фоми), ці християни перебували в повнім спілкуванні з Ассірійською Церквою в Персії. Вони з радістю зустріли португальців як братів-християн і представників Римської Церкви, особливий статус якої вони продовжували визнавати, незважаючи на роки ізоляції.

Однак португальці в цілому не визнали законності Малабарської традиції й стали нав'язувати християнам Апостола Фоми латинські обряди й канони. На Синоді 1599 року під головуванням португальського архієпископа Гоаського був прийнятий ряд латинізуючих змін, зокрема, про призначення єпископів з португальців, змін у літургії, використанні латинських одягань, безшлюбності духівництва й, нарешті, про установу, інквізиції. Все це викликало загальне невдоволення, що привело до того, що в 1653 році більшість християн Апостола Фоми вирішилася порвати з Римом. У відповідь папа Олександр VII послав на Малабарське узбережжя монахів-кармелітів, щоб вони сприяли врегулюванню ситуації. До 1662 року більшість, що відпали, відновило спілкування з Католицькою Церквою.

Європейці-кармслітн залишалися єпископами в Сіро-Малабарської Церкви до 1896 року, коли Рим заснував для християн Апостола Фоми три апостоличних вікаріати (Тричур, Ернакулам іі Чанганачеррі) під початком місцевих сіро-малабар-ських єпископів. В 1911 році з'явився четвертий апостоличний вікаріат-коттаям. В 1923 році папа Пій XI установив церковну ієрархію, що повністю складається з сіро-малабарців.

Посилення автономії сприяло відродженню Церкви. Якщо в 1876 році налічувалося 200 000 сіро-малабарських католиків, то в 1931 році їх число подвоїлося. В1960 року в Церкві було майже 1,5 мільйона віруючих, у цей час їх близько 4 мільйонів. Серед віруючих є сильним бажання стати священиком або ченцем. У листопаді 1994 року у Сіро-Малабарської Церкви налічувалося 27 869 ченців вдобавок до 20 022 сіро-малабарських ченців з латинських громад.

У Церкви є 16 конгрегацій черниць, 5 з яких перебувають під заступництвом папи Римського.

Головні духовні семінарії розташовані в Альваї (двох-обрядова), Коттаямі, Сатні, Бангалорі й Удджайні.

В 1934 році з ініціативи папи Пія XI у Церкві почалися литургічні реформи, покликані відновити східну природу сильно латинізованого сіро-малабарського обряду. Відновлена літургія, заснована на своєрідній східно-сїрійській традиції, в 1957 році була схвалена Пієм XII й в 1962 році введена в побут. Незважаючи на те що в 1985 році Східна Конгрегація знову схвалила введену в 1962 році літургію, ці реформи зустріли сильний опір. Як наслідок, у більшості сіро-малабарських єпархій дотепер використовується обряд, що майже не відрізняється від латинської меси.

У січні 1996 року папа Іоанн Павло II головував у Римі на спеціальному синоді єпископів Сіро-Малабарської Церкви, намагавшимся перебороти розбіжності між групами, які дотримуються різних обрядів. В 1998 році папа Іоанн Павло II надав сіро-малабарським єпископам повну самостійність у літургічних питаннях, щоб вони самі вирішували виниклі розбіжності.

Відносини Сіро-Малабарської Католицькій Церкві і Латинській Церкві в Індії були завжди напруженими, особливо у зв'язку з питанням про поширення сіро-малабарської юрисдикції в інші частини Індії заради окормлення емігрувавших з рідних місць малабарців.

Тільки в 1977 році Римська курія почала засновувати сіро-малабарські єпархії в тих частинах Індії, де вже існували латинські діоцези.

Дотепер у Сіро-Малабарської Церкви був відсутній єдиний предстоятель, були два равночесних митрополити в діоцезах Ернакулам і Чанганачеррі. 16 грудня 1992 року папа Іоанн Павло И привласнив Сіро-Малабарської Церкви статус Головної Архієпископи й призначив кардинала Ернакулам-Ангамальського Антонія Падіяра першим головним архієпископом. Після того як у середині 1998 року він пішов на спочинок, його місце залишалося вакантним. Архієпископ Варкей Витхаятхил був призначений апостоличним адміністратором Церкви sede vacante et ad nutum Sanctae Sedis.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІНДІЯ, ПЕРЕВАЖНО ШТАТ КЕРАЛА

ГЛАВА: [АРХІЄПИСКОП BAPKEЙ ВИТХАЯТХИЛ, АДМІНІСТРАТОР]

ТИТУЛ: ГОЛОВНИЙ АРХІЄПИСКОП ЕРНАКУЛАМ-АНГАМАЛЬСЬКИЙ

РЕЗИДЕНЦІЯ: ЕРНАКУЛАМ (ІНДІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСГЬ: 3 886 000

Вірменська Католицька Церква

Хрестоносні-латиняни встановили тісні контакти з Вірменською Апостольською Церквою в XII столітті, коли проходили через вірменське царство в Киликії на шляху у Святу Землю. Союз між хрестоносцями й вірменським царем привів в 1198 році до підпису між двома Церквами унії. Ця унія, що не була прийнята вірменами поза Киликії,1 закінчилася із завоюванням в 1375 році Вірменського царства татаро-монголами. 22 листопада 1439 року на Флорентійському соборі був обнародуваний декрет Exultate Deo про поновлення унії з Вірменською Апостольською Церквою, і хоча ніяких негайних результатів він не дав, декрет послужив догматичною підставою для майбутньої Вірменської Католицької Церкви.

Місіонерська діяльність католиків серед вірменів почалася ще раніше, проводили її так називані "брати унії" - заснована в 1320 році (нині не існуюча) вірменська чернеча громада, пов'язана з домініканцями. Із часом розкидані, але чисельно зростаючі вірменські католицькі громади стали просити для себе церковної ієрархії й власного патріарха. В 1742 році папа Бенедикт XIV затвердив колишнього вірменського апостоличного єпископа Авраама Ардзівяна (1679-1749) патріархом Килікійскої Вірменії з резиденцією в Лівані і юрисдикцією над вірмено-католиками в південних провінціях Османської імперії. Вірмени, що жили на півночі, як і раніше окормлялися латинським апостоличним вікарієм у Константинополі. Новий патріарх став іменувати себе Авраам П'єр 1, і всі, хто успадковував йому, також уводили у свій церковний титул ім'я П'єр (Петро).

Політико-адміністративна система турок надавала національним меншостям адміністративну автономію під керуванням релігійних лідерів (система міллетів), у результаті всі вірмени-католики опинилися під цивільним керуванням вірменського апостольського патріарха в Константинополі. Це привело до цілого ряду труднощів для вірменів-католиків і навіть до гонінь, що продовжувалися до 1829 року, коли під тиском Франції турецький уряд дозволило їм організуватися у вигляді окремої адміністративної одиниці (міллета) зі своїм архієпископом у Константинополі. В 1846 році цей архієпископ був наділений правами цивільного керування.

Ненормальне положення