Церкви, що відокремилися від православної
Церкви, що відокремилися від православної
План
1. Грецька католицька Церква
2. Греко-католики в колишній Югославії
3. Болгарська Католицька Церква
4. Словацька Католицька Церква
5. Угорська Католицька Церква
6. Література
Грецька католицька Церква
Виникнення католицької громади візантійського обряду в Османській імперії стало можливим тільки після 1829 року, коли султан Мохам мед II скасував старі заборони.
У 1856 році латинський священик батько Іоанн Маран-гос почав місіонерську діяльність серед православних греків у Константинополі і зібрав навколо себе невелику групу візанто-католиків. У 1878 році він перебрався в Афіни (де в 1885 році і помер), а його справа була продовжена батьком Полікарпом Анастасіаді, випускником Православного Богословського училища в Халкі. У 1880-х роках византо-католицькі громади виникли в двох селах у Фракії.
У 1895 році французькі отці-ассумпціоністи прибули в Константинополь, де заснували семінарію і два невеликих візанто-католицьких приходи. Окрім того, вони стали відомі видатними науковими працями по історії Східних Церков.
11 червня 1911 року папа Пій X створив ординаріат для греків-католиків Османської імперії, 28 червня того ж року призначив отця Ісайю Пападопуло першим його єпископом. У 1920 році його змінив єпископ Георг Калавассі (помер у 1957 році), на долю якого випало окормлення католиків-емігрантів, що бігли з Константинополя в Афіни, а також тих, хто залишив двох згаданих вище сіл у Фракії й оселився в одному з македонських містечок. Цей процес був частиною загального обміну населенням між Туреччиною і Грецією на початку 1920-х років. У1922 році єпископ Калавассі переїхав в Афіни, з у 1923 році ординаріат був підвищений у статусі до Апостоличного Екзархату. У1932 році екзархат розділили; єпископ Калавассі залишився в Афінах, інший екзарх був призначений у Стамбул.
Незважаючи на те, що місцеві православні ієрархи з відомою ворожістю ставилися до греків-католиків, останні були повні рішучості служити своїм єдиноплемінникам справами милосердя і благодійності. У 1944 році вони заснували в Афінах лікарню "Паммакаристо", що стала однією з кращих в країні.
Грецька Православна Церква - різка противниця існування цієї Церкви, у якій вона бачить агента Католицької Церкви на православній території. Дотепер католицьким священникам у Греції забороняється носити одяг, типовий для православного священика. У1975 році, незважаючи на протести православного архієпископа Афін, в Афіни був призначений новий єпископ візанто-католиків.
Громада греко-католиків як і раніше невелика. У Греції більшість її членів проживає в Афінах, у Туреччині невеличка громада без священика перебуває в Стамбулі. У Греції в Церкві налічується всього 7 священиків, усі вони безшлюбні і колись служили в латинській Церкві.
МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ГРЕЦІЯ, ТУРЕЧЧИНА
ГОЛОВА: ЄПИСКОП АНАРГІРОС ПРІНТЕСІС (НАРОДИВСЯ В 1937 РОЦІ. ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1975 РОЦІ)
ТИТУЛ: АПОСТОЛИЧНИЙ ЕКЗАРХ ДЛЯ КАТОЛИКІВ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ОБРЯДУ В ГРЕЦІЇ
РЕЗИДЕНЦІЯ: АФІНИ (ГРЕЦІЯ)
ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 2 345
Греко-католики в колишній Югославії
Першими греко-католиками на території, що у майбутньому стала частиною Югославії, були на початку XVIІ століття серби, що проживали в керованій Угорщиною Хорватії. У 1611 році вони одержали свого єпископа - візантійського вікарія латинського єпископа Загреба. Його резиденція знаходилася в Марчеському монастирі, що став, оплотом діяльності щодо залучення православних у Хорватії до спілкування з Римом.
17 червня 1777 року після періоду напружених відносин з місцевими латинськими єпископами, указом папи Пія VI хорватські серби-католики одержали свого єпархіального єпископа з резиденцією в Крижевцях, біля Загреба. Спочатку він був підлеглий ґіримасу Угорщини, пізніше (з 1853 року) – латинському архієпископу Загреба.
Коли після Першої світової війни виникла Югославія, Крижевицька єпархія поширилася на всіх греко-католиків цієї країни. Вона містила в собі п'ять різних груп: сербів у Хорватії; русинів, що емігрували в 1750-і роки зі Словаччини; українців, що емігрували в 1900-і роки з Галичини; слов'ян-македонців, що проживали на півдні країни і перейшли в католицтво в XIX столітті в результаті місіонерської діяльності католиків; невеликого числа румунів у Югославському Ба нате. Незважаючи на те, що вони належать до Крижевецької єпархії, греко-католики колишньої Югославської республіки Македонія перейшли під юрисдикцію латинського єпископа Скоплє, їх апостоличного окормителя. Вони нараховують 6 100 віруючих і розділені на 5 приходів.
Крижевецька єпархія офіційно включає всіх греко-католиків колишніх республік Югославії. Це положення не змінилося і після розпаду Югославії.
МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: РЕСПУБЛІКИ КОЛИШНЬОЇ ЮГОСЛАВІЇ
ГОЛОВА: ЄПИСКОП СЛАВОМИР МИКЛОВШ (НАРОДИВСЯ В 1934 РОЦІ. ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1983 РОЦІ)
ТИТУЛ: ЄПИСКОП КРИЖЕВЕЦЬКИЙ
РЕЗИДЕНЦІЯ: ЗАГРЕБ (ХОРВАТІЯ)
ЧИСЛО ЧЛЕНІВ. 49 000
Болгарська Католицька Церква
При османському правлінні болгарські православні християни (див. ІІІ.А.8. Болгарська Православна Церква), що вже двічі в історії мали свого патріарха, поступово потрапили під контроль грецьких єпископів, що призвело до еллінізації їхнього церковного життя. В 1767 році вони опинились під безпосереднім управлінням грецького патріарха Константинополя.
У XIX столітті, коли наростала боротьба за церковну незалежність з-під Всесвітнього Патріархату, деякі впливові православні болгари в Константинополі задумалися про можливість унії з Римом. Вони думали, що, будучи католиками, зуміють відродити свої національні церковні традиції, у яких відмовляв їм Константинополь.
У 1861 році вони відправили до Риму делегацію на чолі зі старим архімандритом Йосипом Сокольським для переговорів зі Святим престолом. Переговори пройшли успішно: 8 квітня 1861 року папа Пій IX особисто посвятив Сокольського в єпископи і присвоїв йому титул єпископа для болгарських католиків візантійського обряду. У червні того ж року він був визнаний в якості архієпископа османським керівництвом, але відразу ж після повернення Сокольський зник при загадкових обставинах; він був насильно вивезений в Одесу на російському пароплаві і провів 18 років життя, що залишилися в Києво-Печерському монастирі. Подробиці цього епізоду так і залишилися нез'ясованими.
Проте, вдало ототожнивши себе з болгарським національним рухом, Болгарська Візантійсько-католицька Церква відразу ж заручалася підтримкою близько 60 000 віруючих. Тим часом, російський уряд став підтримувати відродження на території Османської імперії Болгарської Православної Церкви. Ці зусилля завершилися заснуванням у 1870 році Болгарського Православного екзархату під юрисдикцією Константинопольського Патріархату, що швидко звело нанівець звертання болгар до католицизму. На рубежі XX століття три чверті болгарських католиків знову стали православними.
Із тих візантійських католиків, що залишилися, більшість проживала в македонських та фракійських селах. У 1883, році Рим створив для них нову церковну організацію: заснував апостольські вікаріати у Фессалоніках для Македонії і в Андріанополі для Фракії, при цьому в Константинополі залишився апостоличний адміністратор з титулом архієпископа. Громада болгар-католиків сильно постраждала під час Ватіканських війн 1912-1913 років; невелика кількість тих, хто залишився в живих, тікали в тільки-но засноване Болгарське царство.
У цій новій ситуації Рим реорганізував у 1926 році Болгарську Візантійсько-католицьку Церкву: колишні церковні структури були скасовані, у Софії заснований новий апостолический екзархат. Активну участь у перетвореннях брав апостоличний візитатор (1925-1931), а потім апостоличний делегат (1931-1934) у Болгарії архієпископ Анджело Ронкаллі (згодом папа Іоанн XXIII). Він же підтримав заснування в 1934 році в Софії семінарії з декількома типами обрядів, якою до самого закриття в 1945 році керували єзуїти.
Болгарська Візантійсько-католицька Церква сильно постраждала в перші роки правління комуністів: у 1951 році єпископ загинув при загадкових обставинах, багато священиків були кинуті до в'язниць. Ситуація дещо покращилася після обрання папою Іоанна XXIII. На відміну від більшості візантійсько-католицьких Церков у Східній Європі, ця Церква офіційно не була заборонена, хоча і діяла з безліччю обмежень.
Після повалення комуністичного режиму в Болгарії Візантійсько-католицькій Церкві була повернута частина її власності. У1998 році в Церкві налічувалось 20 приходів, 5 священиків і А чоловік, що готувалися до рукоположення. Крім того, у самому екзархаті служить 9 ієромонахів і 33 черниці.
МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: БОЛГАРІЯ
ГОЛОВА: ЄПИСКОП ХРИСТО ПРОЙКОВ (НАРОДИВСЯ У 1946 РОЦІ. ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1995 РОЦІ)
ТИТУЛ: АПОСТОЛИЧНИЙ ЕКЗАРХ ДЛЯ КАТОЛИКІВ ВІЗАНТІЙСЬКО-СЛАВ'ЯНСЬКОГО ОБРЯДУ В БОЛГАРІЇ
РЕЗИДЕНЦІЯ: СОФІЯ (БОЛГАРІЯ)
ЧИСЕЛЬНІСТЬ:15000
Словацька Католицька Церква
Релігійна історія греко-католиків у Словаччині тісно пов'язана з історією русинів (див. ІV.D.З. Русинська Католицька Церква). Дійсно, віками їхні історії перепліталися, оскільки Ужгородська унія 1646 року була майже одностайно прийнята на території сучасної східної Словаччини.
Після Першої світової війни більшість греко-католиків русинів і словаків опинились на території пової Чехословацької Республіки, у Мукачевській і Прешовській єпархіях. Між двома війнами серед греко-католиків виник рух за повернення до православ'я. В 1937 році візантійсько-католицька Прешовська єпархія, створена 22 вересня 1818 року, була передана з юрисдикції угорського примасу в безпосереднє підпорядкування Риму.
Наприкінці Другої світової війни Закарпаття з Мукачевською єпархією було анексовано Радянським Союзом. Прешовская єпархія вміщувала в собі в той час усіх греко-католиків Чехословаччини.
У квітні 1950 року, незабаром після комуністичного перевороту в Чехословаччині був скликаний так званий "синод" у Прешові, на якому 5 священиків і кілька мирян підписали документ про розірвання унії з Римом і повернення під юрисдикцію Московського патріархату (пізніше в Православну Церкву Чехословаччини). Греко-католицький єпископ Прешовський Гойдич і його помічники були арештовані. У 1960 році єпископ Гойдич помер у в'язниці.
Такий стан зберігся до 1968 року, коли на