Церкви, що відокремились від православної

План

1. Мелькитська Католицька Церква

2. Українська Католицька Церква

3. Русинська Католицька Церква

4. Румунська Католицька Церква

5. Література

Найбільша група Східно-Католицьких Церков - Церкви, що дотримуються візантійської літургічної, духовної і богословської православної традиції, з якої вони походять. У зв'язку з грецьким походженням цієї традиції багато Церков воліють називати себе "греко-католицькими." - така була їхня офіційна назва в Австрійській і Османській імперіях і в інших державах Східної Європу. Хоча цей термін майже вийшов із вживання в США, де багато приходів іменують себе "візанто-католицькими", поняття "греко-католики" широко використовується на батьківщині цих Церков.

Мелькитська Католицька Церква

"Мелькит" по-сирійськи і арабськи означає "цар", відповідно словом "мелькитська" позначали ті Церкви древніх Патріархатів Олександрії, Антиохії і Єрусалима (див. ІІІА.2-4), що прийняли христологічне вчення, яке сповідувалось візантійськими імператорами після Собору в Халкідоні 451 року. Проте нині цим словом позначають, як правило, візанто-католиків, що історично відокремилися від цих Патріархатів.

Єзуїти, капуцини і кармеліти почали свою місіонерську діяльність в Аитиохійському православному Патріархаті в середині XVII століття. Окремі звертання мали місце, але місіонери в першу чергу намагалися організувати прокатоличну партію в самому Патріархаті. До початку XVIII століття Антиохійська Церква поляризується, центром прокатоличної партії стає Дамаск, а антикатоличної - Алеппо.

Думка автора про те, що ці члени Католицької Церкви дотримуються православної духовної і богословської традиції, розділити важко, оскільки Православна Церква у свій час саме на духовних і богословських підставах відкинула унію з Римом. У той же час деякі з цих Церков, наприклад, мелькити, нині відчувають сильний потягло православ'я, тоді як інші різко відштовхуються від нього. (Прим. перек.)

Померлий 5 серпня 1724 року патріарх Панас призначив своїм спадкоємцем ченця-кіпріота Сильвестра. Його кандидатуру підтримала алепськая партія і Константинополь. Але 20 вересня 1724 року дамаська партія обрала в патріархи кандидата, прокатолично налаштованого, він став іменуватися Кирилом IV. Тиждень потому Константинопольський патріарх призначив Антиохійським патріархом Сильвестра. Турецький уряд визнав Сильвестра, Кирило був усунений і відлучений Константинополем, йому довелося шукати притулку в Лівані. У 1729 році папа Бенедикт XIII визнав Кирила патріархом Антиохійським. Так поляризація, що мала місце, перетворилася в розрив, католицьку частину патріархату стали називати Мелкитською Греко-католицькою Церквою.

Спочатку ця католицька громада обмежувалася територією сучасної Сирії і Лівану. Однак незабаром католики-мелькити почали переїжджати в Палестину, де здавна існували мелькитські громади, і в Єгипет, де відбулося повстання проти турецької влади. У новій демографічній ситуації в ?838 році мелькитський католицький патріарх отримав додаткові титули патріарха Єрусалимського і Олександрійського.

Спершу турецький уряд відносився до нової Церкви різко негативно, але згодом ситуація стала поліпшуватися. У1848 році уряд визнав Мелькитську Католицьку Церкву, і патріархат перемістився зі Свято-Спасова монастиря біля Сидона (Ліван), що був заснований Кирилом VI після його втечі, назад у Дамаск. Почався період росту Церкви, що супроводжувався загальним відчуттям, що Мелькитська Церква є центром арабського опору туркам. З іншого боку, православний Антиохійський Патріархат сприймався як залежний від Константинополя, а значить, і від турецького уряду.

У XIX столітті у відносинах Мелькитської Церкви з Римом існувала певна напруженість, оскільки багато мелькитів розуміли, що латинська традиція ставить під питання їхні візантійські корені. Символічним втіленням цієї напруженості став епізод на І Ватіканському соборі, коли мелькитський патріарх Григорій II Юсеф залишив Рим до початку голосування за документ Pastor Aeternus, що затверджує папську непогрішність і поширення його юрисдикції на увесь світ. За вимогою Рима патріарх підписав документ пізніше, але додав при цьому: "При дотриманні усіх прав, привілеїв і прерогатив Східних Церков".

На II Ватіканському соборі мелькитський патріарх Максим IV Сайєх активно виступав проти латинізації Східних Церков і говорив про необхідність повернення в східно-християнську традицію, особливо в екклесиології. В даний час мелькитські єпископи, включаючи патріарха Максима IV, думають, що у випадку примирення між Православною і Католицькою Церквами, їхня Церква повинна влитися в православний Антиохійський Патріархат. У 1995 році була заснована двостороння комісія з діалогу між мелькитами й антиохійськими православними. Обидві сторони виразили тверду рішучість перебороти розкол 1724 року (див. Ш.А.З. Антиохійський Патріархат).

До свого закриття в 1967 році (через політичну ситуацію, що змінилася,) духовна семінарія Св. Ганни в Єрусалимі, керована "білими отцями" (нині іменованими "місіонерами Африки"), була головною семінарією Мелькитської Церкви. Зараз у Мелькитській Церкві 3 головні семінарії: Св. Ганни в Рабує (Ліван), Свято-Спасова семінарія в Бейт-Сахурі (Ізраїль), що готує духівництво для єпархій в Ізраїлі, Йордану, на Західному березі Йордану і у Газі, і семінарія Св. Григорія Богослова в Ньютоні, штат Массачусетс (США), що готує духівництво для США й інших англомовних країн. Мелькитські отці-паулісти керують відомим богословським інститутом у Хариссі і видавництвом.

Після маронитів Мелькитська Католицька Церква — найбільша і процвітаюча католицька громада на Близькому Сході. Більшість її віруючих живе в Сирії, Лівані, Ізраїлі, на Західному березі й у Йордані. Значна еміграція з Близького Східу призвела в останні роки до виникнення процвітаючих мелькитських громад на Заході.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: СИРІЯ, ЛІВАН, ІЗРАЇЛЬ. ЄГИПЕТ, ЙОРДАН. ЗАХІДНИЙ БЕРЕГ ЙОРДАНУ, ПІВНІЧНА ТА ПІВДЕННА АМЕРИКИ, ЄВРОПА, АВСТРАЛІЯ.

ГОЛОВА: ПАТРІАРХ МАКСИМ V XAKKIM ( НАРОДИВСЯ У 1908 РОЦІ, ОБРАНИЙ У 1967 РОЦІ).

ТИТУЛ: МЕЛЬКИТСЬКИЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИЙ ПАТРІАРХ АНТИОХІЇ І ВСЬОГО СХОДУ, ОЛЕКСАНДРІЇ І ЄРУСАЛИМУ

РЕЗИДЕНЦІЯ: ДАМАСК (СИРІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 190 000

Українська Католицька Церква

Українці одержали віру від Візантії, і їхня Церква була з самого початку пов'язана з Константинопольським Патріархатом. До XIV століття більшість українців опинились під владою католицької Литви. Митрополит Київський Ісидор був присутній на Флорентійському соборі і підписав акт унії 1439 року між православними і католиками. Багато українців у Литві спочатку прийняли цю унію, але протягом наступних декількох десятиліть її відкинули.

У 1569 році, коли Литва і Польща об'єдналися в єдину державу, велика частина України відійшла до Польщі. У цей час на українській землі швидко поширювався протестантизм, і єзуїти направили свої зусилля на досягнення унії між католиками і православними, щоб протистояти протестантському впливу. Незабаром багато православних стали більш схильно ставитися до унії, маючи на увазі поліпшення становища українського духовенства і збереження візантійської традиції в часи активного розповсюдження польського католицизму.

Такий розвиток подій завершився Синодом православних єпископів у Бресті (1595-1596), що оголосив унію між Римом і Київською метрополією. Прийняття унії викликало жорстокий конфлікт між її прихильниками і противниками. Єпархії західних провінцій Галіції, нині головної опори українських греко-католиків, приєдналися до унії пізніше (у 1692 році Пшемисль, у 1700 році - Львів). До XVIII століття дві третини православних Західної України стали греко-католиками

Однак у міру посилення контролю православної Росії над Україною унія була поступово подавлена. У 1839 році цар Микола І скасував унію у всіх областях, що знаходилися під управлінням Росії, за винятком Холмської єпархії (на польській території), яка приєдналася до Російської Православної Церкви в 1875 році. Таким чином, до кінця XIX століття греко-католики в Російській імперії фактично зникли.

Тим не менш, українські католики зберіглися в Галіції, яка в 1772 році опинилася під владою Австрії і наприкінці Першої світової війни відійшла до Польщі. Церква процвітала під енергійним керівництвом митрополита Андрія Шептицького, архієпископа Львова з 1900 по 1944 рік. Становище різко змінилося перед початком Другої світової воїни, коли більша частина Галіції була анексована Радянським Союзом.

Радянська адміністрація рішуче прийнялася за ліквідацію Української Католицької Церкви. У квітні 1945 року всі її єпископи були арештовані, а в наступному році засуджені до тривалих термінів ув'язнення, в трудових таборах. У березні 1946 року у Львові був скликаний так званий "синод" цієї Церкви, що оголосив про її приєднання до Російської Православної Церкви. Ті, хто відмовилися приєднатися, були заарештовані, включаючи більш ніж 1400 священників і 800 черниць. Голова Церкви митрополит Йосиф Сліпий був заключений у в'язницю в Сибірі. Після звільнення в 1963 році його вислали в Рим, де він одержав титул головного українського архієпископа Львова. У 1965 році він став кардиналом, а в 1984 помер.

Неможливо точно сказати, яка була роль Московського патріархату в придушенні католиків на Україні, однак події 1946 отруїли атмосферу відносин українських греко-католиків з православними. Усе це вийшло на поверхню, коли в 1980-х роках президентом Михайлом Горбачовим була введена свобода віросповідання, що дозволила українським католикам залишити підпілля.

1 грудня 1989 року українським католикам було дозволено отримати офіційну реєстрацію. За підтримкою місцевої влади вони поступово повернули у володіння церкви, які колись належали їм. Усе це стало початком католицького відродження на Україні. Московська патріархія виступила з заявою, що при поверненні окремих церков застосовувалася сила (католики це заперечували) і що українські греко-католики поширюють свій вплив за рахунок православних. Ситуація ускладнюється присутністю на Західній Україні Української Автокефальної