Походження християнства.

План

1. Гностицизм

2. Антитринітаризм

3. Маніхейство

4. Новатіанство

5. Аріанство

6. Отці церкви

7. Розбудова християнського культу

8. Література

Гностицизм

У стійкій і впертій опозиції в християнстві в часи його становлення перебував гностицизм (від грец. "пізнавальний", "той, хто пізнає"), який намагався поєднувати ідеї раннього християнства з ідеями релігій Стародавнього Сходу та античної філософії. Гностичні ідеї були відомі й до християнства - це ідеї містичного пізнання шляхом відкриття, із застосуванням .особливих магічних обрядів. Гностики-християни пов'язали це пізнання із спасінням, з моральним удосконаленням, що властиве лише обраним. Гностицизм тривалий час існував поряд з християнством як його незримий конкурент.

Гностики вчили, що існують три начала: досконале божество, Бог-Творець і початкова матерія. Досконале божество -трансцендентна, істота, абсолют, що виявляє милосердя, любов, добро. Бог-Творець - це старозавітній Ягве. Матерія утворює наш матеріальний світ. Між нею і Богом діють проміжні сили - еони, що уособлюють Логос. До еонів належить й Ісус. Світ має дуальну (подвійну) будову: добру відповідає зло, світлу - темрява, духу - матерія, душі - тіло, життю - смерть. Ці сторони ведуть боротьбу. Слід розумно обрати істину в цій боротьбі. Людство, за вченням гностиків, складається з пневматиків (вибрані люди, які володіють гносисом), психіків (люди, які перебувають під владою Деміурга, виконують Закон, але не розуміють його) і хоїків (людей, які перебувають у владі плоті, матеріальних інстинктів і вони приречені на загибель разом із Сатаною). Отже, для гностиків характерними є:*

протиставлення матеріального світу духу, визнання матеріального світу наслідком дій злих сил або помилки Творця, але в жодному разі не творчості Божої;*

врятування мирського, тілесного, матеріального неможливе ні за яких умов; буде врятований лише той, хто є обранцем Божим, в душі кого є часточка божественного духу, пневми, світла; розкриття цього духу має відбутися не розумом, а інтуїтивним пізнанням, осяянням;*

це осяяння здійснить посередник між Богом і людьми - Христос.

До числа гностиків відносять Симона із Самарії (його вважають засновником християнського тлумачення гностицизму), його учня Менандра і учня Менандра - Сатурнина. Протестантський історик християнства А.Юліхер засновниками гностицизму називає Симона Волхва, самаритянина Менандру. Гностицизм розпався на велику кількість сект: офітів (які поклонялися змію), каїнітів (поклонялися Каїну, що звільнив людей від підлеглості Старого Закону), сетіан (поклонялися Сифу-Сету, третьому сину Ноя як прообразу Ісуса), послідовників Василіда (виступив у 125 p.), Валентина (виступив у 140 p.), Карпократа і, нарешті, Маркіона, який був яскравим представником цього руху.

Маркіон (85 - бл. 180) почав свою релігійну діяльність у себе на батьківщині, в м. Сіноп на Чорноморському узбережжі Малої Азії. Багата людина, судновласник, син синопського єпископа добре розумів релігійні потреби свого часу. Коли він у 139 р. прибув до Рима, то зробив великий вклад (200 тис. сестерцій) у римську християнську общину. У Римі проявилась його схильність до гностицизму.

Гностицизм настільки віддаляється від суто християнських ідей, що дехто навіть не вважає його християнською єрессю, а окремим релігійно-філософським напрямом, якимсь сплавом піфагорійства і східної релігійної мудрості. Богослов К.В.Сомов (1920-1968) вважав, що гностики настільки далекі від християнства, що про них не можна говорити, ніби вони - течія в християнстві. У цілому про гностицизм можна так сказати, але в маркіонівському виконанні гностицизму християнські ідеї настільки виразні, що маркіонізм нікуди не дінеться від єретичної причетності до християнського вчення.

Соціальною платформою гностиків була соціальна пасивність, консерватизм, примирення з існуючою соціально-політичною дійсністю. Зло - довічне, це властивість матерії. Перебудова світу неможлива, революційний демократизм Ісусового християнства - зайвий. Але дотримуючись вчення про Логос як посередника між Богом і людьми, вони високо цінували Ісусову діяльність, особливо діяльність антиіудейської спрямованості.

Маркіон перший намагався встановити канон Нового Завіту у складі Євангелія Луки і 10 послань Павла. Наближення Маркіона до Павла видно з того, що його вважають першим публікатором Павлових послань. Про це пишуть Р.Ю. Вінер, А. Древи, А.Б. Ранович. Але у Маркіона були й глибокі розходження з Павлом: він був занадто радикальним щодо іудейства, Старого Завіту, піддавав сумніву тілесне існування Ісуса. Для пауліністів це було послаблення авторитету нового вчення, яке спиралося все ж на старозавітну традицію. Щоб утвердити нове вчення, нову церкву, треба було знищити маркіонізм. І це було зроблено.

Антитринітаризм

Антитринітаризм - течія в християнському богослов'ї, яка поглиблено трактує, божества монотеїстичного християнства.

Це була опозиція пануючій пауліністичній течії, яка виникла, на думку церковних істориків, із невміння зрозуміти сутність єдинобожжя, мало не з неосвіченості, неуцтва новонавернених язичників. Нам здається, що тут має місце невміння зрозуміти діалектичний характер християнського вчення про Трійцю, метафізичний підхід до цього поняття. П.А.Козик звертає увагу на наявність двох течій у тринітаризмі: патріпасіанізму, яке заперечувало самостійне існування Ісуса (Бог-Отець і Ісус Христос - це одна особа) і ввіонізму (чи монархіанства), яке визнавало існування Ісуса Христа, але заперечувало його божественність.

До антитринітаріїв відносять: Праксея (активно виступав у 170-180 pp.), Ноетаз Ефесу, Савелія, Феодота (кожум'яку з міста Візантії), Артемія, Асклепіодота, Єрмофіла, Аполлонія, Берілла, Павла Самосатського.

Маніхейство

У своєму становленні як релігії греко-римського світу християнству довелось витримати конкурентну боротьбу ще з одним релігійним вченням - маніхейством. Маніхейство виникло в III ст. н.е. як суміш халдейсько-вавилонських, перських і християнських міфів та обрядів. Його автором вважають проповідника Мані (216-277), батьківщиною - територію сучасного Ірану. Мані визнав одвічне співіснування добра і зла, світла і темряви, духу і матерії, диявола і Бога. Людина також є подвійною істотою: її душа - породження світлого, доброго, а тіло - темного, злого начал. Така дуалістична концепція заперечувала християнство, і коли воно зіткнулося з маніхейством під час свого поширення на Схід, завойовуючи собі місце в римському суспільстві, то вступило в рішучу боротьбу з ним. Перша кара на горло, що була здійснена за вимогою християнської церкви, була вчинена правителем міста Тріра Максимом у 385 р. над Прісціліаном на підставі звинувачення його в гностицизмі та маніхействі.

Новатіанство

Новатіанство - одна з християнських течій II-III ст., періоду становлення пауліанства на засадах Ісусового вчення. Його виникнення пов'язують із внутрішньоцерковною боротьбою за головну в Африці єпископську кафедру в Карфагені між Кіпріаном і Новатом, а потім - Феліціссімом. Кіпріан (пом. 258) одержав кафедру за 2 роки після повернення до християнства. Він рішуче відстоював ідею єдності церкви, міцної єпископської влади і права лише єпископа виявляти "милість до тих, хто провинився" (зробив поступку язичництву, римській владі, чим порушив християнські норми), правда, допускаючи при цьому великий лібералізм. Це відбулося за часів правління Деція (249-251), який вчиняв жорстокі гоніння на християн. Супротивники Кіпріана вважали, що милувати "тих, хто провинився" мають ті, хто самі постраждали за віру (мученики і сповідники), вони можуть давати відповідні довідки. Це підривало авторитет єпископа. Аналогічний рух виник і в Римі, на чолі його став пресвітер Новатіан (пом. 268), від імені якого рух і одержав назву.

Причиною виникнення новатіанства вважають боротьбу за посади, суперництво. Зовні це трохи (а може, й не трохи, а більше) є. Але в основі новатіанства було бажання зберегти в християнстві залишки революційно-демократичного руху, перешкодити проникненню до християнських общин заможних осіб, схильних до компромісу з римською владою, до віротерпимості. Християнські низи висловили це в новатіанських ідеях, вони чинили опір соціальній переорієнтації християнства, яке здійснювала церковна верхівка в І-ІІІ ст. Рух цей був приречений, соціальна переорієнтація християнства була неминуча. Але ідеї новатіанства залишили слід у розвитку християнської ідеології.

Аріанство

Вже в новозавітних текстах висловлено основні положення христологічного вчення, згідно з яким Христос є Боголюдиною, що одночасно має людську і божественну природу, що він є Логос (Слово), яке з'єднує людей з Богом. До цього христологічного уявлення включено вчення про троїстість божества, яка складається з Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого.

Повернувшись до питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Арій з Александрії (256 чи 280-336) висловив думку, що Ісус не був народжений Богом, але створений ним. Отже, він не єдиносущний Богу-Отцю, а подібносущий йому. У грецькій мові різниця в цих словах полягає лише в одній букві "і". Але і в цю різницю було закладено дуже велике смислове значення: чи є Ісус Христос Богом? Адже він був лише подібний Богу. Йшлося про долю християнства. Арій одразу знайшов спільників: сім пресвітерів і дванадцять дияконів були його першими послідовниками. Не можна не помітити, що аріанство намагалося вирішити нерозв'язне - суперечливість поєднання іудейського послідовного монотеїзму із залишками язичницького політеїзму. Імператор Константин (306-337), який на той час уже достатньо визначився відносно християнства як майбутньої державної релігії Римської імперії, кинувся його рятувати. Це підлило олії у вогонь: до своїх виступів з релігійних питань єгиптяни привнесли політичні мотиви, що заперечували централізаторську