інших народів Римської імперії. Тоді поступово в різних містах з'явилися сталі християнські общини, різко зросла кількість проповідників (сталих і мандрівних). Про ці елементарні общини повідомляють нам Послання, Дії та Євангелія. Із них ми взнаємо, що діяльність цих общин зводилася в основному до релігійних зборів і спільних трапез. Під час релігійних зборів будь-який член общини мав право виступити як виконавець релігійного культу. Окремого духовного кліру ще не було. Сам Ісус жодного духовного звання чи чину не мав. Він був Учителем, Спасителем, Господом. Общини не мали постійного зв'язку, кожна община існувала окремо. Вони обмінювалися проповідниками, але цей обмін був спорадичним, а не систематичним.
Зміцнення церковної структури ми бачимо і в період становлення пауліанських ідей у християнстві.
У Посланнях апостола Павла зазначається, що духовенство, зокрема апостол, має переваги перед мирянами, він "служить вівтарю, з вівтаря має частку", тобто формується професійне духовенство, яке утримує общини [І Кор. 9:1-14; 16:10-18]. Про єпископів і дияконів згадується вже в І ст. у посланні Юнімета Римського, стверджується, що вони були поставлені апостолами, і звідси виходило, що вони несуть благодать Христову. Влада єпископів постійно зростає, общини стають більш заможними, особливо коли зміна соціальної платформи церкви зробила можливим звернення до нової релігії верхівки суспільства. Єпископи беруть у свої руки матеріальне життя общини, а потім і керівництво проповідницькою діяльністю, діяльністю у сфері віровчення і культу.
Необхідність у сталій організації общин особливо гостро відчувалась при поширенні християнства в столиці імперії -Римі. Християнські історики звичайно пов'язують це поширення з ім'ям апостола Павла. Його роль у цьому незаперечна. Але про християнство в Римі знали ще до нього. Інформація про успіхи нової релігії в Малій Азії, Єгипті, в інших місцях імперії не могла бути непомітною в столиці. Бурхливе економічне і політичне життя столиці втягувало в себе і християн. Ось тому християни були в Римі й до Павла. Але поява талановитого проповідника і реформатора християнства, який проповідував саме таке християнство, яке було потрібне тому часу, одразу зробило християнство досить помітним явищем і в столиці, і в державі.
Очевидно, спочатку християнство знайшло майже готову суспільну організаційну форму, яка дала йому можливість охопити своїм впливом широкі народні маси, незалежно від їх етнічної належності. Такою формою були римські асоціації, колегії і братства, що створювалися здебільшого для поховання своїх членів. Ці колегії складалися з вільновідпущених, бідняків і рабів, їх Метою було забезпечити своїх членів у разі смерті пристойною могилою. Люди, вступаючи до колегії, робили разовий внесок, а потім - періодичні внески. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Це об'єднувало членів колегії, вони організовували спільні обіди, вечері та свята; ці зустрічі давали вихід суспільним настроям тієї доби. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійництвом. У колегії обиралися керівні особи, які вели її справи та фінанси. Ці колегії й стали прообразом християнських общин.
У Римі швидко ростуть християнські общини. У 251 р. у місті вже нараховувалось кілька десятків тисяч християн.
Поступово християнські общини вдосконалювалися. У них виділялися люди, що обіймали постійні посади: старійшина (пресвітер), вчитель (апостол), єпископ, який займався господарчими справами і фінансами. Формується професійне духовенство - клір, решта членів общини дістає найменування мирян. Перші становлять активну частину общини, другі - пасивну. Розробляється вчення про особливу благодать духовенства, близькість його до Бога, а тому - і про особливі його привілеї. Дуже впливовою була посада єпископа, адже її займали багаті, освічені люди, що мали досвід управління господарством: Незабаром єпископ очолює общину. У ІІ ст. існування християнства (тобто в 130-230 рр.), на думку А.Гарнака, клір відокремлюється в окрему соціальну групу.
Внутрішній розвиток общин супроводжується встановленням зв'язків між ними. Відбувається об'єднання общин у територіальні групи під керівництвом старшого єпископа або архієпископа. З'являються інші духовні чини. Ось тоді й виникає християнська організація, утворюються церкви, які мають владу над общинами значної території. Зміцнюються зв'язки між групами общин. Виникають стійкі територіальні об'єднання общин - помісні церкви.
Помісну церкву очолює єпископ чи архієпископ, а то й митрополит, назва якого вказує, що він глава церкви вже цілої держави. Згодом з'являється такий титул, як патріарх - глава церковного світового на той час масштабу. Християнська церква набуває всесвітнього значення.
Організаційний розвиток церкви йшов у напрямі централізації. Якщо раніше проповідник, учитель обов'язково повинен був мати харизматичний дар, він навчав, лікував, рятував, пророкував, то тепер він мав поступитися місцем єпископу, який керував, господарював у церкві. Харизматична община мала поступитися єпископальній церкві. Це відбулося в кінці II су.
Єпископальна церква суттєво відрізнялася від ранньохристиянських общин. Запроваджуються обов'язкові внески до спільної каси, але відмова від власного майна вже не обов'язкова. Багатство не засуджується. Друге пришестя відкладається на невизначений час - церква має думати про своє становище у ньому світі. Вчення про рай і пекло має бути догматом для пастви. Аскетизм не в повазі. Це вже церква, яка може існувати для користі віруючих в існуючому суспільстві.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Датаки. - М., 1989.
2. Книга мертвых. - С-Пб., 2001.
3. Катехізис. - К., 1993.
4. Кодзики. - М., 1995, т. 1,2.
5. Конфуций. Изречения. - М., 1994.
6. Конфуций. Я верю в древность. - М, 1995.
7. Коран. - М., 1989
8. Лао-цзы. Дао дэ цзын. Книга о пути к силе. - М., 1993.
9. Тора. - М., 1993.
10. Упанишады. - М., 1992.
11. Академічне релігієзнавство / За ред. A.M. Колодного. - К., 2000.
12. Бублик С.Л. Релігієзнавство. - К., 1999.
13. Васильев Л.С. История Востока. В 2 томах. - М., 1998.
14. Горбаченко Т.Г. Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: релігієзнавчо-філософський аспект. - К., 2001.
15. Колодний A.M. Релігія в духовному житті українського народу. - К., 1994.
16. Лубський В.І. Релігієзнавство. - К., 1997.
17. Малерб М. Религия человечества. – СПб., 1997.
18. Мень А. История религии. В 7 томах. - М., 1991-1992.
19. Основы религиоведения. - М., 1998.
20. Павлов С., Мезенцев К., Любінцева К. Географія релігій. - К., 1998.
21. Релігієзнавство / За ред. М.М. Заковича. - К.: Академвидав, 2002.
22. Релігієзнавство / За ред. В.І. Лубського. - К., 2000.
23. Релігієзнавство. Лубський В.І., Лубська М.В., Теремко В.І. - К.: Академвидав, 2003.