Походження християнства

План

1. Час і місце виникнення християнства

2. Історичні умови виникнення християнства

3. Релігійні попередники

4. Філософська підготовка

5. Проблема особи Ісуса. Євангельська концепція

6. Міфологічна концепція

7. Історична концепція

8. Ісус Христос, його біографія

9. Література

Час і місце виникнення християнства

Почнемо вивчення християнства з розгляду проблеми його походження. Проблеми - тому що це питання було піддане значній фальсифікації збоку різних ідеологів; його тлумачення і нині становить предмет наукових суперечок. Протестантський історик християнства А.Юліхер взагалі вважає, що період виникнення християнства вкритий мороком невідомості. Але це - перебільшення. З історії раннього християнства ми знаємо чимало.

Християнство виникло на початку нашої ери в Римській імперії. На відміну від усіх релігій стародавнього світу, його виникнення і поширення було вибухоподібним, супроводжувалося активною релігійно-ідеологічною і політичною боротьбою, у ході якої значно постраждала історична істина. Наукові та ідеологічні суперечки навколо цієї проблеми тривають до нашого часу.

Проблема виникнення християнства насамперед торкається питання часу і місця цієї події чи цілого ланцюга подій. Факт незаперечний - християнство виникло на межі нашої епохи в імператорському Римі. Але коли саме, в якому десятиріччі, році? І в якому саме місці грандіозної імперії, яка охоплювала все Середземномор'я, значну частину Європи, Малу Азію?

Християнська традиція точно вказує дату: 28-33 рр. н.е., роки активної проповідницької діяльності Ісуса Христа. З цим можна погодитися, якщо мати на увазі ядро, основу християнського віровчення, але враховуючи те, що це віровчення записане вже після страти Ісуса Христа. Причому із канонічно визнаних авторів Нового Завіту лише два були безпосередніми учнями Ісуса Христа, бачили і чули його, тобто контактували з безпосереднім джерелом учення. Усі інші вже одержали інформацію опосередковано. Очевидно, їло становлення віровчення розтяглось у часі. І це цілком природньо. Після революційного вибуху ідей у Христа тривав еволюційний процес освоєння та розвитку його ідей учнями, які й надали цьому вченню завершеного вигляду. Це ми побачимо, аналізуючи Новий Завіт, написання якого тривало принаймні до середини II ст. Цього погляду (різні датування творів Нового Завіту) дотримуються більшість істориків християнства. Але християнська традиція обмежує написання новозавітних творів періодом у два-три десятиріччя по смерті Ісуса.

Відносно конкретного місця в Римській імперії, де було започатковано Християнство, теж існують різні погляди. Такі дослідники, як А.Б.Ранович (1885-1945), М.О.Машкін (1900-1950), М.В.Румянцев (1812-1956) та інші, вважають, що воно виникло в діаспорі, в Александрії й Малій Азії, а не в Палестині. Звідси у них і цілковите заперечення історичності Ісуса Христа. У працях С.І.Ковальова (1886-1960), Я.А.Ленцмана (1908-1967), А.П.Каждана, І.Д.Амусіна, С.С.Аверинцева доводиться палестинське походження християнства. Немає сумніву, що цей погляд лежить в основі традиційного розуміння своєї історії самим християнством. Отже, є рація погодитися з ним і нам.

Щодо історичної періодизації процесу виникнення християнства, то він, звичайно, як і всякий історичний процес, має свої етапи розвитку. Існують і різні погляди на тривалість та зміст цих періодів. Деякі дослідники історії християнства вважають, що було допауліанське і пауліанське християнство. Відомий історик С.О.Токарев і філософ О.Левада навіть вживають такий термін - "іудейське християнство", визначаючи той період, коли християнство тільки-но виникло й існувало майже в межах іудейства. Український дослідник історії християнства П.З.Козик викладає ґрунтовну концепцію, згідно з якою в процесі формування цієї релігії слід розрізняти етапи початковий, первісний (друга половина І ст. н.е.), потім - раннє християнство (з кінця І до початку IV ст.) і як завершення формування християнства - церковне, Нікоцареградське, Вселенське християнство.(IV-VII ст.). Логічні ознаки у змісті й формі християнства І—VII ст., які можуть становити основу такої періодизації, справді є. Ми будемо дотримуватися першої концепції, маючи на увазі, що перехід від християнства Ісуса до християнства Павла сам по собі був складним і багатоетапним. І головне - цей перехід приніс християнству неоціненний соціальний досвід.

Виникнення християнства в Римській імперії слід розглядати як процес, що складається з двох стадій: власне виникнення його як релігійної школи, течії в Палестині й поширення в Римі, а потім і в усій імперії як нової релігії.

Історичні умови виникнення християнства

З 27 р. до н.е. в історії Стародавнього Риму почався п'ятисотрічні період Римської імперії. Перша його частина, до 193 р. н.е. - це період її піднесення, так званий принципат. Влада тоді належала династіям Юліїв - Клавдіїв з родичів Августа (27 - 68 рр.), Флавіїв (69-96 рр.) і Антонінів (96-192 рр.)). Принцепс сенату, якому належала верховна влада, мав імперій, тобто верховну військову владу, а також звання верховного жерця - понтифіка і одночасно посідав інші вищі посади (консула, проконсула, цензора тощо). В його титул входило звання імператора, ім'я Цезаря і Августа. Імператор утискував права та владу аристократії й виступав гарантом інтересів усього класу рабовласників.

У період принципату відбувається прискорений розвиток рабовласницької економіки Риму і змінюється державна влада. Зростає територія імперії, вона стає світовою: до неї входить Північна Африка, Єгипет, Іспанія, Галія, Італія, Далмація, Епір, Фракія, Данія, малоазійські держави, держави Східного Середземномор'я. Залежними від неї були землі Парфянського царства, Великої Вірменії, Північного Причорномор'я.

Політичне життя Римської імперії як у метрополії, так і в провінціях було буремним. Ішла боротьба за імперську владу, вплив на неї, високі урядові посади, владу в провінціях. До вищих станів належали сенатори зі старої аристократичної землевласницької знаті чи з провінціальної верхівки, що вислужилися перед імператором, вершники з великих землевласників, чиновників і військових (з них вербувалися численні посадові особи); декуріони - місцеві землевласники, що займали виші посади в міській магістратурі та в місцевих радах. Ці три стани протистояли плебсу, що складався з торговців, ремісників, дрібних землевласників і орендаторів, найманих робітників, а також великої кількості рабів.

Щораз виникали повстання рабів і пригноблених народів. Серед них найбільш значні повстання: у Британії в 61 р., у Галії із 68 р., в Іудеї в 66-73 рр. та ін.

Палестина між І ст. до н.е. - початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина цільних жителів одержувала права римського громадянства, займала урядові посади. Провінціальна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання залишків родового общинного ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат визискували й грабували провінції в інтересах метрополії. Трудящі маси Палестини зазнавали подвійного гноблення: і збоку римських визискувачів, і збоку своїх - іудейських. Соціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи пригноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально-політичні негаразди потребували відповідного ідеологічного виразу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.

У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єрусалим, і Палестина перетворилася на римський протекторат. Державна незалежність Іудеї формально існувала (царювала династія Хасмонеїв), але всі державні справи вирішувалися римлянами. Від 37 р. до н.е. почалося царювання Ірода, який тримався на троні лише за допомогою відвертого терору. Після його смерті в 4 р. до н.е. імператор Август поділив Іудейське царство на три окремі держави. Більша частина Іудеї і Самарії дісталася одному із синів Ірода - Архелаю, але вже не як царство, а як етнархія. Архелай правив так, як і його батько: з кривавим насильством. За ініціативою іудейської і самаритянської аристократії Август у 6 р. н.е. позбавив його влади. Підлегла йому територія була включена до складу Сирії. Державну владу в Палестині успадкував його намісник, який призначався імператором з числа римських вершників і був підлеглим імператорському легату Сирії.

Релігійні попередники

В Іудеї в цей час продовжується інтенсивне релігійне життя, утворюються нові релігійно-політичні течії. Навколо Єрусалимського храму групуються саддукеї з іудейської знаті. Вони займали жрецькі, військові та адміністративні посади, дотримуючись консервативної лінії в релігії і державі. Другу впливову течію становили фарисеї-торговці, лихварі, середні землевласники, середні і нижчі служителі культу. Вони ревно вивчали і тлумачили Тору, визнавали усну традицію, яку заперечували саддукеї. Ставлячись із зневагою до простих віруючих (дрібних торговців, ремісників, селян), вони відмежовувалися від них під приводом дотримання релігійної чистоти.

Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими общинами; займалися, головним чином, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне споживання. Есеї дотримувалися аскетизму, багато з них були безшлюбними. Особливу увагу вони приділяли ритуальній чистоті, перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили лише білий одяг. Загалом вони поважали Єрусалимський храм, надсилали до нього свої пожертвування, але заперечували пожертву тварин, дотримувалися суботніх днів. Усі свої справи вирішували на зборах общини. Там же обирали свою старшину, якій корилися беззаперечно. Державну владу поважали і корилися їй як владі від Бога. Есеї вірили у всевладність Бога, божественне приречення, безсмертя душі та потойбічне життя. Вивчення священних книг було