людини від непідконтрольних їй сил. Безсилля шукає вихід у породжуваних фантазією надії й розраді - так виникають уявлення про богів як джерела здійснення людських сподівань. Бог, за Фоєрбахом, є лише проекцією людського духу, ідеалізованою людиною, що через жорсткі умови буття, яка заважають досягненню ідеалу, відчужується від останнього. Релігія, на думку Фоєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя в реальному світі, тобто у світі безпосереднього і повсякденного досвіду, і до перетворення цього світу, підміняє його покірним і терплячим чеканням прийдешньої надприродної винагороди. Заперечуючи релігійний культ, Фоєрбах протиставляє йому культ людини, її обожнення. Він зазначає, що прагнення людини до власного щастя переростає рамки егоїзму, оскільки щастя недосяжне поза людським єднанням. Фоєрбах вбачав рушійну силу розвитку суспільства в релігійній свідомості і проповідував антропотеїзм (людинобожжя).
Об'єднувачем вчень Фоєрбаха і Конта став Фридрих Йодль (1849-1914), котрий вважав, що Бог - це не сама природа і не її творець, але уявлення, що виростає з найглибшої природи людини: він - у людських серцях, у людському дусі, там, де є любов, що об'єднує людей.
Релігія людства в результаті активних пропагандистських зусиль Контане тільки набула маси послідовників, а й на порівняно короткий період стала державною релігією в Бразильській імперії
Християнський соціалізм
Фундатором християнського соціалізму є П'єр Леру (1797-1871). Різко критикуючи Католицьку церкву, Леру вважав, що старе християнство має бути заперечене, а нова релігія (релігія людства) сприятиме зціленню суспільства від його хвороб. Основна ідея цієї релігії полягає в тому, що рай має здійснитися на землі. Різновидом релігії людства можна вважати космізм, що набув особливого розвитку в Росії. У космізмі загальний прогрес, що розуміється в релігії людства як поступове поліпшення умов життя людей, піддається радикализації і тлумачиться як перетворення Всесвіту. Фундатором російського космізму є Микола Федоров (1828-1903), погляди якого були викладені його учнями в прані "Філософія загальної справи".
Вбачаючи основне зло для людини в смерті, підкоренні її сліпою силою природи, Федоров висуває ідею регуляції природи засобами науки і техніки. Вища мета такої регуляції - не створення більш сприятливих умов для людей, що вже живуть, а відродження предків, шлях до якого - оволодіння природою, перебудова людського організму, освоєння Космосу і керування космічними процесами. Послідовники Федорова Костянтин Ціолковський, Володимир Вернадський і Олександр Чижевський звільнили космізм від впливу) християнства, розкрили його суто секулярну сутність.
Відповідно до цього людина намагається забезпечити себе приємним в умовах влади закону причинності, і тому вона створює імперії. Проте протиборство імперій великою мірою зменшує її шанси на здійснення свого призначення. Крім того, поділ людства на імперії не тільки послаблює людство в цілому, але і дозволяє людині розраховувати, що вона може належати до іншої, більш сильної імперії, ніж та, до якої вона належить первісно. Тому найменший ризик поразки завжди призводить до того, що частина членів однієї імперії таємно або явно переходить на бік іншої, більш щасливої. Отже, всі імперії рано або пізно приречені на невдачу. Тому людина має, по-перше, усунути поділ людства на імперії і/або зробити людство єдиною імперією, а по-друге, об'єднані в такий спосіб сили усіх людей спрямувати на послідовне розширення завоювань приємного. Таким чином, імперська група розширюється до меж людства, а її претензії охоплюють увесь можливий світ (Космос).
Отже віровчення космізму і релігії людства можна подати такою формулою: людське життя визначається панівним у світі законом причинності, тому людина має прагнути силами людства підпорядкувати (завоювати) весь світ, щоб одержати від нього усе, що в ньому є приємного, або, принаймні, позбутися усього, що в ньому є неприємного.
Ніцшеанство
Ніцшеанство - вчення німецького мислителя Фридриха Ніцше (1844-1900), а також його послідовників, Ідеї Ніцше стали, незважаючи на певну суперечливість, віровченням для багатьох людей. У центрі цього віровчення - ідея надлюдини, заснована на "переоцінці всіх цінностей", тобто на критичному запереченні всіх релігійних ідеалів, що розуміються як життєво необхідні фікції, що виправдовують волю до влади: "кожний центр сил конструює, виходячи із себе, весь інший світ".
Ніцше надає поняттю "надлюдина" абсолютного значення. Прихід надлюдини інтерпретується Ніцше одночасно як вище метафізичне здійснення, і, як такий, етап людської біологічної еволюції (надлюдина співвідноситься з людиною, як людина з мавпою) оголошується змістом людського буття, взагалі змістом "землі". Надлюдина є альтернативою "останній людині" - уособленню виродження людської природи під виливом цивілізації. При ньому надлюдина є абсолютно вільною як від релігійних зобов'язань перед Богом, так і соціальних зобов'язань перед людьми.
Впадає в око двоїстий характер уяви надлюдини у Ніцше. З одного боку, вона "пізнає", бачить те, що в принципі недоступно пізнавальним здатностям людини, це - "аристократ духу", що він рає над забобонами юрби (включаючи "вчену юрбу"). З іншого боку, це - монстр, що не визнає жодних моральних обмежень своєї активності і не знає, що означає відступати. Спробуймо проаналізувати, у чому корінь такої двоїстості. Як і стародавні уявлення про надлюдину, ідея надлюдини у Ніцше базується на його світосприйманні. Проте Ніцше не вірив ні у світову справедливість, вважаючи, що пов'язані з нею уявлення про борг є лише історично першим засобом придушення вільної індивідуальності, ні в безроздільно панівного у світі Бога (знаменита ніцшеанська теза "Бог мертвий").
Ніцше ідейно протистояв відомим релігійним уявленням про світ і людське життя. Залишається тільки з'ясувати, як він сам трактував аналогічні питання. Звернувшись до тез Ніцше, ми виявляємо, що це трактування має принципово двоїстий характер. З одного боку, Ніцше захоплюється позитивізмом, вважаючи, що істина є прерогативою лише "позитивних" наук, які досліджують у досвіді причинно-наслідкові зв'язки. З іншого боку, у побудові власної філософії він відмовляється від будь-якої "позитивної" систематичності, протиставляючи безсистемність своєї думки непевності й "діонісійській" хаотичності світобудови. Цю суперечність Ніцше сам для себе формулює як опозицію "аполонівського" і "діонісійського", тобто порядку і хаосу, системи і безсистемності, закону і стихії, розуму й ірраціональності. Вже в першому своєму творі "Народження трагедії з духу музики" (1872), зіставляючи два первня буття і культури - "діонісійське" (нестримно-стихійне і трагічне) і "аполонівське" (світле і логічно упорядковане), Ніцше вбачає ідеал у досягненні гармонії цих полярних начал. Тут же містяться зародки вчення Ніцше про буття як стихійне становлення, розвинутого пізніше в концепції "волі до влади" як властивого всьому живому потягу до самоствердження. Світ, таким чином, одержує у Ніцше немовби дві іпостасі: постає як матерія, підпорядкована світовим законам причинності, і як "безодня", що не може бути ані пізнаною, ані осмисленою людиною. В обох випадках світ розуміється як становлення, безцільність якого конкретизується в ідеї "вічного повернення того самого", що протиставляється будь-яким ідеям цілеспрямованого розвитку, включаючи християнську есхатологію і вчення про прогрес.
Яким може бути зміст людського життя в таких умовах? Ідея абсолютного детермінізму і засноване на ній заперечення свободи людської волі приводить Ніцше до висновку про повну непродуктивність критеріїв оцінки поведінки людей: оскільки всі вчинки людини визначені природним порядком речей або хаотичної дії стихій (як позалюдиною, так і в ній самій), їх не можна морально оцінювати. Звідси випливає твердження любові до долі, що виправдовує людське існування у всіх його виявах. Усі форми людської поведінки є лише реалізацією головної спрямованості будь-якого буття - "волі до влади", що у людей слабких виявляється як "воля до свободи", у більш сильних - як воля до більшої влади і, якщо безуспішно, то як "воля до справедливості", а в найдужчих - як любов до людства, чим прикривається прагнення до придушення чужої волі.
З визнання того, що світ матеріальний і підпорядкований суворій і бездушній закономірності, випливає, що людині не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріальних благ; використовуючи "позитивні" знання про причин-но-наслідкові зв'язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту. Тому в Ніцше, з одного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого - буття взагалі позбавлене будь-якого змісту.
Ця суперечність здається нерозв'язною, проте Ніцше знаходить її вирішення в ідеї надлюдини, що, за його переконанням, є єдиним справжнім сенсом життя людини як в умовах непізнаваної безодні, так і за ясної і жорсткої влади причинності.
Оскільки у безглуздому і непізнаваному хаосі самій людині недоступне розуміння того, чим визначається її життя, вона має стати основою життя тієї особи, якій буде доступно більше, ніж взагалі може бути доступно людині. Тобто вона має створити надлюдину, нехай навіть ціною власного життя. Отже, найвище покликання людини, за Ніцше, - загинути, ставши "мостом до надлюдини".
За уявленнями Ніцше, Надлюдина бачить значно більше, ніж пересічна людина. Це пов'язано з іншою стороною світосприймання Ніцше - бачення світу як жорсткого матеріального порядку.
В умовах такого