Східні християнські церкви

План

1. Сірійська Церква

2. Маланкарська Сірійська Церква

3. Еритрейська Церква

4. Українська Православна Церква — Київський Патріархат й Українська Автокефальна Православна Церква

5. Література

Сірійська Церква

Сірійська Церква зводить своє походження до ранніх християнських громад Антиохії, згаданим у Діяннях Апостолів. На початку християнської епохи Антиохійска Церква була одним з найбільших центрів християнства. Проте, Халкидонський Собор 451 року викликав у громаді розкол. Навчання Собору було нав'язано візантійською владою в містах, але сільське населення здебільшого його відкинуло.

В VI столітті єпископ Едесси Яків Барадай, незважаючи на протидію Візантійської влади, висвятив велику кількість єпископів і священників для оформлення тих, хто відкинув Халкідон. Згодом цю Церкву стали називати "яковітською", вона мала свою власну літургію (так звану "західносірійську" або "антиохійську") і інші обряди. У богослужінні ця Церква використовує розмовну сірійську мову. Деякі громади Церкви виникли за межами Візантійської імперії, у Персії.

Завоювання цієї області персами, а потім арабами поклало кінець гонінням з боку Візантії й створило умови, що сприяють подальшому розвитку Сірійської Церкви. У Середні віки мало місце велике відродження сірійського православного утворення, процвітали богословські, філософські, історичні наукові школи. В апогеї свого розквіту Церква нараховувала двадцять митрополичих кафедр й 103 єпархії що поширювалася аж до Східного Афганістану. Відомо про громади сірійських православних християн, які проживали в цей період у Туркестані й Сінцзяне.

Навала Тамерлана наприкінці XVII століття, при якому більшість сірійських церков і монастирів було зруйновано, поклало початок повільному занепаду Церкви. Жорстокі удари нанесли Церкви гоніння й різанина в Східній Туреччині під час Першої світової війни, що привело до розсіювання громади по усім світі.

Ефіопська Церква, особливо в останні роки, діяльно допомагає нужденним. Вона робить допомогу біженцям і потерпілим від посухи, під її заступництвом засновано безліч сирітських притулків.

До соціалістичної революції 1974 року, зкинувшої імператора й, що поставила в главі уряду полковника Менгісту Хайле Маріама, Ефіопська Православна Церква була державною Церквою. Незабаром після революції Церква була відділена від держави й більшість церковних земель були націоналізовані. Це послужило сигналом для початку антирелігійної кампанії по всій країні.

Донині сірійські православні продовжують свою мандрівку. В 1950-60-х роках багато хто з них емігрували з Іраку й Сирії в Ліван. В Іраку вони рухалися з північного міста Мосул у Багдад. Найбільші втрати громада понесла в південній Туреччині, де проживає незначне число сирійців. На початку ХХ століття багато православних сирійців емігрували по політичних й економічних причинах у Західну Європу й Америку.

У сирійців сильна чернеча традиція. Кілька монастирів збереглося в провінції Мардін у Туреччині й в інших районах Близького Сходу. Недавно був заснований монастир у Нідерландах, єдиний у діаспорі.

До 1034 року сірійські патріархи перебували в Антіохії, потім вони перебували в монастирі Мар Барсаума (1034-1293 р.), у монастирі Дер ез Запфаран (1293-1924 р.), Хомсе, Сирія (1924-1959 р.) і, нарешті, у Дамаску (з1959 р.).

Богословське утворення в істотному ступені пов'язане з монастирями. Головний богословський інститут патріархії - Сірійська Православна Семінарія Св. Єфрема, заснована в 1939 році в Мосуле (Ірак), але в 1960-х роках перебравшася в Ліван. В 1968 році були відкриті нові факультети в Атшане, біля Бейрута, але громадянська війна в Лівані змусила перенести заняття в Дамаск. Нові відділення семінарії Св. Єфрема в Сайдная, біля Дамаска, минулого освячені сірійським патріархом 14 вересня 1996 року.

Із середини XVII століття до сірійського патріархату належить автономна Церква в і Індії, частина якої називається нині "Маланкарська Сірійська Православна Церква". її настоятель, католикос Мар Василь Павло II, помер у вересні 1996 р. До початку 1998 року його спадкоємець не був обраний. Див.: ІІ. Е. Маланкарська Православна Сірійська Церква.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: СИРІЯ, ЛІВАН, ТУРЕЧЧИНА, ІЗРАЇЛЬ, ІНДІЯ, ДІАСПОРА

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ІГНАТІЙ ЗАККА І ІВАС (НАРОДИВСЯ В 1933 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1980 РОЦІ)

ТИТУЛ: СІРІЙСЬКИЙ ПРАВОСЛЛВНИЙ ПАТРІАРХ АНТІОХІЇ Й УСЬОГО СХОДУ

РЕЗИДЕНЦІЯ: ДАМАСК (СИРІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ:250 000 Й 1 000 000 В ІНДІЇ

Маланкарська Сірійська Церква

У середині XVII століття в більшості християн Апостола Фоми в Індії (див. І. Ассірійська Церква Сходу) латинізація Церкви португальцями викликала все зростаюче обурення. Це призвело до того, що 16 січня 1653 року тисячі віруючих зібралися в Кунан-Кросса, у місті Маттанчері, і заприсягли більше ніколи не підкорятися Риму. Лідер групи, що відпала, можливо, намагався встановити спілкування з Ассірійською Церквою Сходу, однак це йому не вдалося. В 1665 році Сірійський патріарх погодився послати єпископа очолити громаду за умови, що її намісник і його послідовники погодяться прийняти сірійську христологію й західно-сірійський обряд, ця група стала автономною Церквою в рамках Сірійського патріархату.

В1912 році в громаді відбувся розкол: численна група віруючих оголосила себе автокефальною Церквою и відновила древній католикосат Сходу в Індії.

Інші зберегли вірність Сірійському патріархату. Примирення обох сторін відбулося в 1958 році, коли Верховний Суд Індії оголосив, що правовий статус має тільки автокефальний католикос й єпископи, що перебувають із ним у спілкуванні. Однак в 1975 році Сірійський патріарх відлучив від спілкування й змістив католикоса й призначив іншого, що привело до нового розколу громади. У червні 1996 року Верховний Суд Індії видав постанову, відповідно до якої а) церковне Укладення 1934 року обов'язково для обох сторін, б) в Індії існує одна Православна Церква, розділена на дві частини й с) Сірійський православний Антіохійський патріарх є духовним предстоятелем всесвітньої Сірійської Церкви, а автокефальний католикос законним главою автокефальної Церкви, відповідальним за її громади й майно.

Важко встановити точну чисельність кожної громади, обидві сторони гаряче про це сперечаються. Відповідно до оцінки зовнішніх спостерігачів, біля половини Східних православних в Індії, загальне число яких становить 2 мільйони віруючих, належить автокефальній Церкві, а інша половина автономної Церкви під заступництвом Сірійського патріархату (див. ІІІ. Сірійська Церква).

У штаті Керала є ще дві Церкви, які походять від Маланбарської православної громади. Почасти під впливом англіканських місіонерів у цій Церкві в XIX столітті виник реформаторський рух, прихильники якого зрештою сформували Маланбарську Сірійську Церкву Мар Фоми, у значній мірі зберігшу східну літургічну практику й особливості. Ця Церква, чиє єпископське приємство сходить до Сірійської Православної Церкви, схильна до реформістського богослов'я й з 1974 року перебуває в спілкуванні з Англіканською Церквою. У цей час вона нараховує близько 700 000 членів. Наприкінці XVIII століття прелат-сирієць із Єрусалима присвятив місцевого ченця в єпископи, але той не був визнаний Маланбарським митрополитом. Тоді єпископ перебрався на північ і заснував там у селі Тхожийор громаду своїх послідовників. Сьогодні ця Церква, що одержала назву Маланбарська Незалежна Сірійська Церква Тхожийора, нараховує близько 10 000 віруючих. Зберігаючи східну спадщину, Церква має тісні зв'язки із Церквою Мар Фоми й англіканською громадою.

У Маланбарської Православної Сірійської Церкви є Православна Богословська Семінарія в Котгаяме, що була заснована на початку XIX століття й у якій навчається зараз близько 140 студентів. Недавно тут були відкриті нові факультети, включаючи "Центр Софія" для навчання богослов'ю мирян, як чоловіків, так і жінок, і школа літургічної музики при Котгаямскому університеті Махатми Ганді. Церква, патронує деякі коледжі, школи, лікарні й сирітські притулки.

Церква підтримує й свою чернечу традицію: є чотири чоловічих громади, для священиків-целібатів і мирян, що не прийняли чернечий постриг, десять жіночих монастирів, де черниці присвячують себе праці й молитві.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІНДІЯ, НЕВЕЛИКА ДІАСПОР А

ГЛАВА: ВАСИЛЬ МАР ФОМА МАТФЕЙ II (НАРОДИВСЯ В 1915 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1991 РОЦІ)

ТИТУЛ: КАТОЛИКОС Сходу; КАТОЛИКОС АПОСТОЛЬСЬКОГО ПРЕСТОЛУ Св. ФОМИ І МАЛАНБАРСЬКОГО МИТРОПОЛИТУ

РЕЗИДЕНЦІЯ: КОТТАЯМ, ШТАТ КЕРАЛА (ІНДІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 000 000

Еритрейська Церква

На території Еритреї на південно-західному узбережжі Червоного моря колись перебувало християнське царство Аксум. Воно занепало в VII столітті після мусульманської навали, і на його місці виникло нове Ефіопське царство. Цей регіон зберігав певною мірою незалежність, поки в ХVІ столітті не потрапив під Османське панування. З 1890 по 1941 роки Еритрея була італійською колонією, потім захоплена Великобританією. В 1952 році вона вступила у федерацію з Ефіопією, а в 1962 році була анексована як ефіопська провінція. Тривала боротьба за незалежність Зритреї закінчилася свенапроголошенням 24 травня 1993 року.

У липні 1993 року єпископи Еритреї за підтримки уряду подали прохання папі Коптської Православної Церкви Шенуде ІІІ про відділення від Ефіопської Православної Церкви й статусі автокефалії. 28 вересня 1993 Коптський Священний Синод задовольнив це прохання і взяв на себе зобов'язання підготувати в коптський монастирях десять єпископів для Еритрейської Церкви. 19 червня 1994 року пана Шенуда посвятив п'ять із цих єпископів у Каїрі.

Установлення незалежної Еритрейської Церкви відбувається за згодою Ефіопської Православної Церкви. У вересні 1993 року патріарх Павло й архієпископ Пилип (головний єпископ в Еритреї) схвалили поділ Церков, проголосивши разом з тим