бажання працювати в тісному співробітництві. У лютому 1994 року була підписана угода в Аддис-Абебі, що підтвердила автокефальний статус Ефіопської й Еритрейської Церков і перевага, що визнала честі серед Східний Православних Церков в Африці за Коптською Церквою.
У квітні 1998 року, після гарячих суперечок в урядових і церковних колах, єпископ Асмерський авва Пилип був обраний першим патріархом Еритрейської Православної Церкви. 8 травня 1998 року в Каїрі він був поставлений коптським папою Шенудой III патріархом. Був підписаний протокол між Священними Синодами Еритрейської і Коптської Православних Церков, що забезпечує їхню тісну взаємодію. Сюди ставиться скликання загального спільного Собору не рідше чим раз у три роки, поминання наставників обох Церков на літургіях, формування єдиної делегації на богословських диспутах з іншими Церквами й установа постійної комісії двох Синодів для забезпечення взаємодії в області богословського утворення, соціального служіння й проектів розвитку.
В Еритрейській Православній Церкві близько 1 500 храмів, 22 монастиря й 15 000 священиків.
Еритрейську Православну Церкву у Великобританії представляє єпископ Марко, секретар Священного Синоду.
МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ!: ЕРИТРЕЯ
ГЛАВА: ПАТРІАРХ ПИЛИП (НАРОДИВСЯ В 1905 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1998 РОЦІ)
ТИТУЛ: АРХІЄПИСКОП ЕРИТРЕЇ
РЕЗИДЕНЦІЯ: АСМЕРА (ЕРИТРЕЯ)
ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 700 000
Українська Православна Церква — Київський патріархат й Українська Автокефальна Православна Церква
Незважаючи на те що Церква в Києві пережила руйнування міста монголами в 1240 році, київські митрополити незабаром улаштувалися в Московському князівстві. Ця ситуацій тривала до 1448 року, коли в Києві, що перебував під владою Речі Посполитої, була заснована особлива митрополія під юрисдикцією Константинополя. З 1461 року московські єпископи стали іменувати себе митрополитами Московськими, а не Київськими. Нарешті Москва стала центром Російської держави, і Київ виявився під її владою. В 1686 році православний митрополит Києва був підкорений Москві {Константинополем акт цей ніколи не був визнай).
Отже, Православна Церква на Україна залишалася частиною Російської Православної Церкви аж до проголошення Україною незалежності в той неясний період, що пішов за Першою світовою війною й російською революцією. В 1919 році уряд молодої республіки видало закон, що дозволяє установу автокефальної Української Православної Церкви. Серед християн на Україні почався рух за створення автокефальної Церкви, що була заснована на соборі, що зібрався в 1921 році. Оскільки в русі не брало участь жодного єпископа, собор вирішив поставити свого лідера пресвітера Василя Ліпківського в митрополита Київського і всія України за допомогою покладання на його рук присутніх на соборі священиків і мирян. Через настільки неправославний спосіб установлення ієрархії й через зневажливе відношення до канонічних правил ця Церква не була визнана ні однією православною Церквою. Проте, в 1924 році в неї вже було 30 єпископів й 1500 священиків і дияконів, що служили в 1100 приходах, і біля 6 мільйонів членів. Через активну участь мирян Церква стала відома як "соборноправная", тобто керована соборно.
Коли Україна стала частиною Радянського Союзу, нові влади спершу, позитивно поставилися до Української Православної Церкви, але наприкінці 1920-х років доглянули в ній небезпечне вираження українського націоналізму. Під тиском влади Церква оголосила про саморозпуск й в 1930 році влилася в Московський патріархат. Проте, під час німецької окупації України Українська Православна Церква була тимчасово відновлена єпископами, рукопокладенними канонічно законними польськими православними єпископами. Згодом це дало підставу говорити про апостоличності цієї Церкви, що деякими Церквами як і раніше заперечується.
Як би те не було, після повернення радянської влади Українська Православна Церква була знову подавлена. Ситуація залишалася такою доти, поки в останні роки існування Радянського Союзу не була гарантована релігійна воля. У нових умовах у червні 1990 року в Києві зібрався собор Української Православної Церкви, що обрав патріархом Мстислава, що перебував в еміграції в США. У жовтні 1990 року він повернувся на Україну, щоб очолити Церкву, що відроджується.
Після 21 травня 1992 року, коли Московський патріархат змістив митрополита Філарета Київського, позбавивши його 11 червня священства, ситуація ще більше ускладнилася. Філарета обвинуватили в тім, що він хотів відколоти свою Церкву від Москви. Тоді він примкнув до автокефальної Української Православної Церкви й оголосив себе місцеблюстителем патріарха Мстислава, що повернулося в США. Спроби Філарета заснувати Українську автокефальну Церкву були підтримані українським урядом. Все це відбулося, однак без ведена патріарха Мстислава, що у листопаді перервав усі зв'язки з Філаретом.
Це, у свою чергу, привело до розколу автокефальної Церкви на прихильників Мстислава й Філарета. Останні сталі називати себе "Українська Православна Церква - Київський патріархат". Після смерті 11 червня 1993 року патріарха Мстислава кожна із двох Церков обрала свого предстоятеля. 7 вересня 1993 року патріархом Української автокефальної Церкви став 77-літній батько Володимир Ярема, що одержав ім'я Дімітрій І, а 21 жовтня 1993 року патріархом Української Православної Церкви Київського патріархату - 67-літній батько Василь Ромашок, що одержав ім'я Володимир І. В 1995 році він умер, і його місце зайняв Філарет, що прийняв патріаршество 22 жовтня 1995 року. У лютому 1997 року Філарет був відлучений від Церкви собором єпископів Московського патріархату. У результаті на Україні в цей час є три православні юрисдикції. Сама численна українська Православна Церква Московського патріархату, очолювана митрополитом Володимиром Сабоданом. Відповідно до офіційної статистики, обнародуваної в березні 1998 року, вона нараховує 7541 прихід. Її керівництво розміщається в печерному монастирі Києво-Печерської Лаври в Києві.
Наступна по чисельності - Українська Православна Церква Київського патріархату, очолювана патріархом Філаретом І; у неї 21 єпархія, 14 монастирів, 4 семінарії й 1977 приходів, її керівництво розміщається в церкві Св. Володимира в Києві.
Українська Автокефальна Церква є третьою по чисельності, її 1085 приходів перебувають, в основному, у Західній Україні. Наприкінці 1996 року собор єпископів Автокефальної Церкви змістив патріарха Дімітрія за приписувані йому фінансові зловживання, що привело до поділу Церкви на два угруповання, що суперничають. Багато членів Української Православної Церкви належать до діаспори, всі вони перебувають під юрисдикцією Константинопольського патріархату.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Авеста. - М., 1994.
2. Апокрифы древних христиан. - М., 1989.
3. Біблія. Святе Письмо Старого і Нового Завіту.
4. Бхагавад Гіта як вона є. - К., 1990.
5. Велесова книга. - К., 1997.
6. Дао дэ цзын. Книга пути к добродетели. Учение Лао-цзы. - К., 1992.
7. Релігієзнавство: предмет, структура, методологія. За ред. Колодного A.M. - К., 1996.
8. Релігієзнавчий словник / За ред. A.M. Колодного. - К., 1997.
9. Религия: история и современность. - М., 1998.
10. Религиозные традиции мира. В 2 томах. - М., 1996.
11. Словарь символов. - М., 1994.
12. Степовик Д. Релігії, культи і секти світу. - К., 1998.
13. Токарев С.А. Религии в истории народов мира. - М., 1986.
14. Торчинов Е.А. Религии мира. - С-Пб., 1997.
15. Черній А.Л. Релігієзнавство. - К.: Академвидав., 2002.
16. Философский энциклопедический словарь. - М., 1983.
17. Яблоков И.Н. Религиоведение. - М., 1998.
18. Элиаде М., Кулиано И. Словарь религий, обрядов и верований - С-Пб., 1997.
19. Історія релігії в Україні / За ред. A.M. Колодного. - К., 1999.
20. Лубський В.І., Козленко В.М., Лубська М.В. Історія релігій. - К.: Тандем, 2002.
21. Історія світової релігієзнавчої думки. - К., 1997.
22. Иллюстрированная история религий. В 2 томах. - М., 1992.