цілому, в ісла-маїзмі вищий ступінь ієрархії в секті асасінів скоріше нагадував синкретичну політизовану філософську систему. Керівники секти для досягнення свого політичного успіху входили в контакти не тільки з шиїтськими, а й з сунітськими угрупованнями. Свої справжні релігійні погляди керівники секти приховували як від рядових членів своєї секти, так і від інших. Коли сельджуцький султан Сінджар звернувся до аламутського "гірського шейха" з запитаннями про сутність асасінських релігійно-догматичних поглядів, він отримав відповідь в дусі ортодоксального ісламу. В історії асасінської секти був епізод, коли їх шейх Джалаладін вирішив публічно продемонструвати свою прихильність до ортодоксії. Він зібрав в Аламуті багатьох авторитетних богословів з різних місць. В їх присутності Джалаладін спалив ряд творів, які начебто містили в собі єретичні концепції. Після цього він відправив свою матір (за іншими джерелами одну із своїх дружин) в мекканське паломництво, де вона демонструвала благочестя по відношенню до святині і щедрість в роздачі милостині. Мабуть політична обстановка вимагала від асасінів шукати єднання з іншими ісламськими властителями. Однак треба відмітити, що після смерті Джалаладіна в 1220-му році секта асасінів повернулась до минулої практики.
В 50-х роках тринадцятого століття монгольська навала під керівництвом Хулагу поклала кінець існуванню асасінських угруповань в гірському Ірані. В 1273-му році Єгипетський султан Бейбарс знищив останнє сховище асасінів в Сирії.
"Брати чистоти"
Це близьке до ісмаїлітського руху Таємне філософське товариство, яке діяло на Близькому Сході в десятому столітті. їм належить п'ятдесят один трактат під загальною назвою "Трактати Чистих братів та Вірних друзів". Ці трактати являли собою зразок тодішньої передової науки в різноманітних галузях. Вони призначались головним чином для тих читачів, які зуміли переступити межу сліпого релігійного фанатизму. Прихильники цього товариства зазнали жорстоких переслідувань і безжалісно знищувались. Деякі елементи вчення "Братів чистоти" були притаманні "Апостольським братам" в Італії на початку чотирнадцятого століття (1303—1307) під керівництвом Дольчіно. Схожі елементи цього вчення можна знайти в трактатах "Чешських братів" п'ятнадцятого—шістнадцятого століття.
Бекташи
Бакташи це секта, а точніше — дервітський орден, який виник в Малій Азії в дванадцятому—тринадцятому столітті. ІІя секта була широко розповсюджена в Турції і на Балканах. Віровчення бекташи носять синкретичний характер. Поряд з положеннями ісламу (шиїзму) в цьому вченні присутні елементи християнства. Для послідовників цього ордену характерна безшлюбність.
Свою назву орден одержав за ім'ям свого засновника, напівле-гендарного Хаджі Бекташи Велн. Доктрина та обряди бекташи являють собою суміш елементів ісламу з елементами християнства і язицтва. Найбільш розповсюдженим культом цієї секти є культ Алі. До культових обрядів відноситься також причастя вином, хлібом, сиром, сповідання своєму наставнику, обіт безшлюбності. Одежа членів цього братерства складається з білого довгого плаща і білого високого ковпака.
Хуруфіти
Назва походить від арабського "хуруф" — літери. Хуруфіти — це містична секта, яка була заснована наприкінці чотирнадцятого століття. її засновником вважається Фазлалах Астрабаді, який був страчений в 1394-му році. Секта була заснована і розповсюджувалась спочатку на території північно-західного Ірану (Астрабар, Нахічівань). В подальшому хуруфіти, якими керував вже учень Фазлалаха Астрабаді-Алі аль Алла, розповсюдили свою діяльність на територію Османської Турції. Вже в Турції вони створили свою канонічну літературу на турецькій мові. Мотиви вчення хуруфітів можна бачити в творчості арабського поета Фізулі. Канонічна література хуруфітів складається з "Джавіда-намі" (Книга вічності), "Хахіхатмані" (Книга істини), "Істина-нане", "Махрамнамі", "Іскондарнамі", "Аршмане", "Махамат-мані", "Ішкмане", "Хідаєтмане" та інших трактатів. Протягом чотирьох століть члени секти зазнавали жорстоких гонінь та переслідувань. В 1824-му році ця секта була майже поголовно знищена урядом султанської Турції. Після цього залишки секти об'єднались з дервитським орденом бекташи, залишки якого зберігались в деяких арабських країнах.
Згідно з вченням хуруфітів, світ створено Аллахом і знаходиться в постійному колооберті. Цей колооберт є причиною тих змін, які ми бачимо. Бог виявляє себе двома шляхами: в людині, яка створена Богом за його образом, і в мові бога — Корані та назвах речей. Прояв Бога в людині містить в собі три цикли: пророцтво (нобовват), божественну зверхність (валаят) і божественність (улукіят). Пророк Мухаммад завершує собою цикл пророцтва. За ним йдуть божественні покровителі — шиїтські імами. За вченням хуруфітів Фазлалах є останнім покровителем і першим богом во плоті. Він є також першим в третьому циклі божественності. Другий шлях прояву бога виявляється в звуці, мові, літері. Зовнішнє і внутрішнє буття речей є тільки мовою істинного Бога. Такою ж божественною мовою є Коран, це теж саме, що сукупність всіх речей.
В хуруфітських описах вродлива людина порівнюється зі свитком Корану. Вона є не тільки "троном Бога" (як це було в багатьох суфієв), але й самим Богом. Така концепція сприяла обожнюванню Фазлалаха.
Література
1. Гольциер И. Культ святых в исламе. М., 1938.
2. Додихудоев Х.А. Очерки философии исмаилизма. Душ., 1976.
3. Дорошенко Е.А. Шиитское духовенство в современном Иране. 2-е изд. М., 1985.
4. Джадалла И.А. Течения в исламе: причины возникновения и роль в общественно-политической жизни. М.. 1992.
5. Ислам. Энциклопедический словарь. М., "Наука", 1991.
6. Кудрявцев В.В. Лекции по истории религии и свободомыслия. Минск, 1997.
7. Лубский В.И. Священные книги мусульман как историко-литературный памятник. Киев, 1992.
8. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право. Київ, 1997.
9. Ю.А.Калінін, В.ЬЛубський. Релігієзнавство. Київ, 1996.
10. В.С.Поликарпов. История религий. Лекции и хрестоматия. Москва, 1997.
11. А.А.Радугин. Введение в религиоведение. Москва, 1996.
12. Токарев С.А. Религия и истории народов мира. М., 1986.
13. Релігієзнавчий словник. А.М. Колодний., Б.О. Лобовик. Київ, 1996.