В основі такої практики було те ж саме вчення ісмаїлітів, але більш загострене проти ісламу в його ортодоксальній сунітській формі. Треба сказати, що богословські витончення езотеричного вчення, пов'язаного з неоплатонізмом, не були доступні більшості учасників цього руху та й не цікавили їх. Обрядова сторона віри вирішувалась карматами зручно для більшості учасників цього руху. Мечетей кармати не будували, приписи Корану про п'ятикратну молитву, пости, паломництво — не виконувалось. У віровченні карматів головну роль відігравало очікування майбутнього махді. Таким махді вони визнавали засновника династії султанів Бахрейну — Абу Саї-да.

Карматський рух привів до створення теократичної держави, яку вони повністю контролювали. В цій державі кармати намагалися створити умови шиїтської справедливості, на зразок ісмаї-літського правовір'я. На початку десятого століття, кармати організували в Східній Аравії свою державу. Центром цієї держави стало місто ал-Хаса (в літературі використовується і друга назва — Дахса). Звідси кармати організовували набіги на мусульманські міста. Ціллю таких нападів була не стільки релігійна ідеологія боротьби за віру, скільки можливість пограбування і захоплення здобичі. Карматська держава проіснувала майже півтора століття. В і029-му році її було завойовано і зруйновано Махмудом Газневі. Але поза межами Бахрейнського султана карматський рух давав про себе знати протягом всього середньовіччя.

Хаттабіти

Секта "крайніх" шиїтів. Засновником цієї секти та її духовним керівником був Абу-уль Хаттаб, який проповідував, що божественний дух послідовно еманується в імамів із роду Алі ібн Талі-ба. Хаттабіти обожнювали щостого імама Джафара Садика, а після того, як останній відрікся і прокляв Абу-уль Хаттаба, вони стали обожнювати самого Абу-уль Хаттаба. В 765-му році Абу-уль Хаттаб із сімдесятьма своїми послідовниками спробував підняти повстання проти намісника Куфи їси ібн Муси, але був захоплений і страчений. Після його смерті секта не припинила свого існування, хоча і розпалась на ряд течій. До кінця дев'ятого століття секта Хаттабів в Ірані, Іраку, Сирії, Йемені налічувала біля ста тисяч послідовників.

Хаттабіти розвивали вчення про "говорящего" та "безмовного" імама. Згідно їх вченню, Алі в часи Мухаммада був "безмовним" імамом, а після смерті Пророка став "говорящим". Хоча Абу-уль Хаттаб не заперечував спадковості імамату Алідів, він стверджував, що імамат — це є чисто духовна якість. Пророки та імами являють собою суть божественної еманації. До своїх ворогів хаттабіти виявляли велику жорстокість. Подібно до азракітів вони дозволяли вбивство жінок і дітей.

Література

1. Гольциер И. Культ святых в исламе. М., 1938.

2. Додихудоев Х.А. Очерки философии исмаилизма. Душ., 1976.

3. Дорошенко Е.А. Шиитское духовенство в современном Иране. 2-е изд. М., 1985.

4. Джадалла И.А. Течения в исламе: причины возникновения и роль в общественно-политической жизни. М.. 1992.

5. Ислам. Энциклопедический словарь. М., "Наука", 1991.

6. Кудрявцев В.В. Лекции по истории религии и свободомыслия. Минск, 1997.

7. Лубский В.И. Священные книги мусульман как историко-литературный памятник. Киев, 1992.

8. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право. Київ, 1997.

9. Ю.А.Калінін, В.ЬЛубський. Релігієзнавство. Київ, 1996.

10. В.С.Поликарпов. История религий. Лекции и хрестоматия. Москва, 1997.

11. А.А.Радугин. Введение в религиоведение. Москва, 1996.

12. Токарев С.А. Религия и истории народов мира. М., 1986.

13. Релігієзнавчий словник. А.М. Колодний., Б.О. Лобовик. Київ, 1996.