Походження християнства

План

1. Монофізитство

2. Християнство в часи розпаду імперії

3. Утворення сучасних напрямів християнства

4. Розкол у християнстві

5. Особливості календаря християнських свят

6. Християнське віровчення

7. Література

Монофізитство

У IV ст. виникла нова єресь - несторіанство. Цього разу на чолі єретичного руху став високий, церковний діяч, Константинопольський єпископ Несторій (пом. 450). Він учив, що Ісус - це людина, яка лише зовні має уособлення в Трійці, в Богові-Сині, тому Діва Марія зовсім не Богородиця, а лише христородиця, видатна жінка, яка народила видатну людину,

Несторіани, як і аріани, стояли на позиціях дуалізму в розгляді проблеми особи Ісуса Христа, сперечаючись лише щодо природи цієї подвійності. Але в IV-V ст. народилася концепція, що заперечувала цю подвійність. Ісус Христос нібито має лише одну природу - божественну, він Бог і тільки Бог. Так виникло монофізитство, початок якого пов'язують з іменем архімандрита Євтихія. Монофізитство було засуджене VI Вселенським Халкідонським собором у 451 р.

Християнство в часи розпаду імперії

Протягом V ст. Рим тричі побував у ворожих руках, його захопили вестготи в 410 р., вандали - в 455 і 472 рр. Кількість населення в місті зменшувалась. Влада імператора занепадала, натомість влада єпископа зростала. Так, місто було поділено на сім районів, які управлялись дияконами, підлеглими Римському єпископу.

У 475 р. імператорський престол посів Ромул Августул. А вже в наступному році він передав владу Одоакру (бл. 431-493), який був спадкоємцем Аттили (пом. 453), вождя гунів. Одоакр служив у римлян. Він командував римськими військами. Від їхнього імені він скинув Ромула, а атрибути влади передав східному імператору Зенону (474-491), вирішивши, що влади одного імператора буде достатньо. Він продовжував управляти Італією до своєї смерті, не вважаючи себе імператором. Отже, Римська Західна імперія поступово вмирала. Найбільш реальну владу в розваленій державі мав єпископ Рима. На Сході імперія ще трималась. У період 408-450 рр. трон посідав Феодосій II, при якому правили регенти, у тому числі його сестра Пульхерія. Вона брала участь в управлінні державою аж до його смерті. Феодосій II зібрав і кодифікував закони Римської імперії. Цей збірник включав у себе й антиеретичне законодавство. 26-та книга, що мала назву "Про універсальну, чіг католицьку віру", зафіксувала нові постулати в релігії епохи занепаду імперії. Це був "Кодекс Феодосія ІГ. Він був сприйнятий і на Заході імператором Валентиніаном III (425-455).

Імператор Юстиніан І (527-565) втрутився в богословські суперечки, підтримавши монофізитів. Це спричинило невдоволення більшості єпископату. Тоді в 533 р. він скликав новий Константинопольський собор, що став п'ятим Вселенським. Рішення собору, який підтримав імператора, внесли розкол у християнські церкви. У цих умовах Юстиніан І остаточно здійснив кодифікацію римського права. У його підвалини він заклав християнські принципи. Себе, упорядника цього права, він розглядав як вищого правителя, монарха і священика.

"Сповідування віри", яке так ретельно обробляли вселенські собори, знайшло практичний вихід у побудові громадянського суспільства з усіма його позитивними й негативними рисами. Склалася держава з уставленим бюрократичним апаратом на чолі з самодержцем. Єдиний цар перейняв владу Єдиного Бога. Життя людей (частково вільних і тому таких, що мають право на особистість та гуманізацію) цілком визначалося державою. Церква запровадила режим цілковитої нетерпимості.

Це був кінець античності й початок середньовіччя.

Утворення сучасних напрямів християнства

Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровченням, про що свідчать бурхливі вселенські собори у перші віки його існування. Ясна річ, не було й організаційної єдності. Але вже тоді, у IV-VII ст., явно визначилися два основні напрями - західний і східний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.

Наприкінці II ст. посилився економічний розпад Римської імперії, активізувалися повстання пригноблених народів, а також боротьба серед верхівки експлуататорів за владу. З півночі на Рим насувалися германські племена, на сході йому загрожувала перська держава Сасанідів. За цих умов у 330 р. імператор Константин переніс столицю імперії в колонію на сході - Візантію, яка почала називатися Константинополем. У 395 р. імперія поділилася на Західну і Східну. Германські племена у 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію; в Європі почався процес утворення численних феодальних держав. Візантійська імперія проіснувала до XV ст.

У такій ситуації вже з IV ст. визначилися два центри християнства: Західний - у Римі та Східний - у Візантії.

Серед західного духовенства особливе місце посів Римський єпископ, який згодом навіть вимагав імператорських прав. Із VII ст. титул Папи, який раніше мали майже всі єпископи, було надано лише Римському єпископові. Поступово він стає главою західного християнства.

На Сході владу в християнстві поділили патріархи Константинополя, Антіохії, Александрії, Єрусалима. Вони назвали себе "православними" і цілком підпали під владу імператорського двору, який вирішував усі найважливіші (у тому числі й кадрові) церковні справи. Східні патріархії були рівноправними, хоч з VI ст. Константинопольський патріарх унаслідок свого столичного становища присвоїв собі титул "вселенського" і "найсвятішого" (решта є "блаженними").

Східні церкви відразу стали частиною державного апарату Візантійської імперії; на світську владу вони не претендували. Між цими християнськими центрами розгорнулася конкурентна боротьба за верховенство в християнстві, за вплив на Балканах та інших землях Середземномор'я. Здебільшого вона проявлялась у вигляді богословських суперечок, зокрема з питання про те, чи Дух Святий є іпостассю лише Бога-Отця, чи й Сина ("філіокве"), як вважали західні єпископи. Ще одним пунктом офіційних богословських розбіжностей було питання про тісто для виготовлення причастя: у західній церкві вживали прісне, а у східних - квасне. Були й інші дрібні суперечки.

У 1054 р., за часів папи Льва IX і патріарха Константинополя Михайла Керуларія, відбувся остаточний розрив. Християнські історики називають його "розділенням церков". Західна церква назвала себе "римсько-католицькою", тобто Римською Всесвітньою Церквою, виказуючи цим свого претензію на цілковите верховенство в християнському світі. Східні церкви почали називатися православними. Щоб підкреслити свою ортодоксальність, вони також називали себе кафолічними, тобто також всесвітніми (грецькою мовою).

Крім православних церков, у східному християнстві є монофізитські церкви. Це вірмено-григоріанська церква у Вірменії, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії, сирійська і мала-барська (Індія) церкви - так звані стародавні східні церкви.

У XVI ст. в Європі від католицизму відкололася велика релігійна течія, яка відмовилася визнавати виключність авторитету і влади Римського Папи як намісника Христа, а також заперечувала ряд інших догматів католицизму. Так виник протестантизм.

У наш час християнство представлене більше як 400 течіями, напрямами, церквами, сектами тощо. Однак найбільшими є православ'я, католицизм і протестантизм.

Християнство, яке виникло на історичному зламі поступового розвитку людства, завершило цивілізацію Стародавнього світу і відкрило інший історичний етап нової християнської цивілізації. З виникненням християнства починається його історія. Ця історія може досліджуватись і вивчатися в двох аспектах: 1) історії християнства як релігійного вчення, тобто історії розвитку його віровчення і культу (це історія християнства у власному розумінні слова); 2) історії християнської церкви - історії організації та функціонування специфічної суспільної структури, що діє на ослові релігійно-правових засад і чітко відмежовує конфесії і деномінації, виходячи з віровченських положень.

У нашому викладі історія віровчення і культу та історія церкви перших віків християнства не розмежовані й подані у спільному контексті, з якого видно, що в процесах становлення і вдосконалення віровчення та культу переважають процеси організаційного оформлення вчення, тобто процес утворення християнської церкви начебто є другорядним щодо утворення віровчення. І не дивно. Церква утворюється на принципах віровчення. Апостол Петро йде за апостолом Павлом. Коли ж уже віровчення остаточно склалося, тоді починається розбудова церкви. Творчовіровченські процеси значно уповільнюються, вкорінюється і панує догматизм. Але цілковитої незмінності немає, навіть відбуваються віровченські вибухи, що призвело до утворення окремих чітко розмежованих і навіть ворожих один одному напрямів християнства: православ'я, католицизму та протестантизму. І разом з тим відбувається активний і бурхливий процес церковної історії як історії окремих конфесійних та деномінаційних церков у зв'язку з історією етносів і держав.

Розкол у християнстві

Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їхнім дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини - Східну з Центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) та ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного