Поступово Яхве був визнаний спільним Богом усіх дванадцяти племен. Усі інші боги були частково відкинуті, деякі злилися з образом Яхве, а частині з них багато євреїв поклонялись століттями й у подальшому. Авторитет Яхве значно зріс у єврейській спільноті після того, як за правління царя Соломона в Єрусалимі на його честь було споруджено храм (945 р. до н. е.). Яхве став шануватись як цар, який з небесного трону керує долями людей земного царства — Ізраїлю.

Храм споруджували десятки тисяч людей впродовж семи років. Він був побудований з каменю, внутрішні стіни були облицьовані ліванським кедром та інкрустовані золотом. Храмовий комплекс включав притвор (частина храму, що відокремлена від середньої його частини глухою стіною), святилище (вівтар — частина храму, що призначена для священнодійства духовенства) і Святу Святих — кімнату розміром 10 метрів у довжину, ширину і висоту. У Свята Святих містився Ковчег Завіту — скриня для збереження священних предметів. Зсередини ця кімната була обшита кедровим деревом з різьбленими та інкрустованими золотом зображеннями херувимів (в іудейській міфології — одні з вищих, наступні після серафимів, ангели з шістьма крилами і багатьма очима), плодів і квітів. За свідченням Йосифа Флавія, навколо храму було побудовано тридцять маленьких приміщень, які міцно скріплювали структурні елементи головного приміщення. Всередині всі будівлі були з'єднані між собою дверима. Зовнішнє оздоблення храму було виконане з настільки ретельно обтесаних і припасованих один до одного каменів, що ніхто не міг помітити на ньому навіть сліду від молотка або якогось іншого інструмента. Незважаючи на всю цю велич, будівля сприймалась як надзвичайно легка через співвідношення своїх елементів, а вся її гармонійність здавалась скоріше природною, ніж результатом прояву будівельного мистецтва. Під час освячення храму Соломон звернувся до Бога з молитвою, в якій були такі слова:

Господи, Боже Ізраїлевий!

Немає Бога подібного Тобі

на небесах угорі і на землі внизу;

Ти зберігаєш завіт і милість до рабів Твоїх,

які ходять перед Тобою, всім серцем своїм...

Небо і небо небес не вміщують Тебе...

Почуй звернення і молитву, яку раб Твій

проголошує Тобі зараз.

У 587 р. до н. е. Єрусалим захопила армія царя Вавилону (нині територія Іраку) Навуходоносора П. Храм Соломона було зруйновано, значна частина населення царства опинилась у полоні, а іншим вдалося втекти до країн, розташованих на узбережжі Середземного моря. Через 50 років Вавилонське царство було завойоване Персією, і євреї отримали можливість повернутися на батьківщину. Проте не всі вони повернулись до Єрусалима. Більшість залишилась жити у різних частинах Перської імперії. Відбулося перше розсіювання євреїв по Землі. В історії це явище називається процесом утворення єврейських діаспор. Одним із його наслідків стало пов'язування євреями свого релігійного життя з місцевими синагогами (з гр. — зібрання, місце зібрання, молитовний дім і спільнота віруючих в іудаїзмі). Надалі синагоги перетворились на головне місце релігійного поклоніння й освіти. Цей факт став однією з основних причин швидкого збільшення єврейських громад у країнах Середземномор'я впродовж наступних століть.

У 520 р. до н. е. відбудову храму Бога Яхве в Єрусалимі було завершено. Цей, по суті, другий Єрусалимський храм значно поступався першому. У ньому не було Ковчега Завіту. За переказами, Соломон нібито знав, що його храм буде зруйнований і тому підготував підземний тайник, в якому пророк Єремія сховав потім Ковчег Завіту. Знайти цей тайник не вдалося досі. На місце у Свята Святих, де знаходився Ковчег Завіту, було покладено камінь, що на нього первосвященик ставив кадильницю у великий день очищення; у Свята Святих був лише один золотий світильник, а жертовник у подвір'ї храму був складений з каменю. Але і цей храм зруйнували у 70 р. н. е. римські завойовники під час придушення повстання євреїв. Від нього збереглась тільки одна західна стіна. її називають "Стіною Плачу". До сьогодні вона залишається місцем паломництва іудеїв усього світу.

З 520 р. до н. е., тобто з часу побудови другого Єрусалимського храму, іудаїзм існує як монотеїстична релігія. Яхве став єдиним Богом іудеїв, а всі біди і негаразди євреїв почали пояснюватися прихильністю певної їх частини іншим богам.

Тисячолітня мрія всіх іудеїв — відновити Єрусалимський храм, побудувати новий, третій храм бога Яхве. її здійснення значно наблизилось після того, як, згідно з рішенням Організації Об'єднаних Націй (ООН), 14 травня 1948 р. було проголошено створення незалежної держави Ізраїль, а територію Палестини поділено на єврейську (20 770 кв. км) й арабську держави. Але вже у 1948—1949 рр. відбулася перша арабо-ізраїльська війна, що в ній Ізраїль захопив значну частину арабської території і не допустив створення Палестинської арабської держави. У1964 р., під час чергової арабо-ізраїльської війни, Ізраїль окупував і великі території Єгипту, Сирії, Йорданії, східну частину Єрусалима. В 1979 р. у Кемп-Девіді (СІЛА) було підписано мирну угоду між Ізраїлем і Єгиптом, а в 1993 р. Ізраїль і Організація визволення Палестини досягли домовленості про створення Палестинської автономії. Однак питання про остаточне повернення захоплених Ізраїлем територій ще не вирішене. Протистояння на Близькому Сході триває й на початку XXI ст., що ніяк не сприяє підвищенню авторитету іудаїзму, його поверненню до своїх релігійних традицій.

Отже, визволення іудеїв з Вавилонського полону і побудова у 620 р. до н. е. в Єрусалимі другого храму на честь бога Яхве дали початок новому, монотеїстичному етапу в еволюції іудаїзму. Вавилонський полон став причиною розселення євреїв у інших країнах і виникнення там єврейських колоній (діаспор). Під впливом навколишніх релігійних течій і включення в зороастрійську культуру в іудаїзм були привнесеш віра у міфи про ангелів і сатану, у загробне царство і безсмертя душі. Тоді ж, під час Вавилонського полону, серед євреїв посилився рух за звільнення, й іудаїзм став ідейною мотивацією до відновлення державної самостійності у формі їх повернення на землю предків з метою відбудови Єрусалимського храму. На чолі об'єднання євреїв навколо Єрусалимської святині стали жерці.

Іудаїзм — перша в історії людської спільноти монотеїстична релігія. Вона є результатом релігійних традицій давніх цивілізацій Близького Сходу — Месопотамії, Єгипту і Ханаану. Упродовж століть іудаїзм зберігає свою самобутність і оригінальність.

Джерела віровчення і культу іудаїзму

Віровчення і культ іудаїзму містяться, переважно, удвох джерелах: Старому Завіті Біблії і Талмуді. Старий Завіт названий "Старим" оскільки є найдавнішою за часом написання частиною Біблії, а "Завітом" — тому що у ньому розповідається про союз Бога і людей. Завіт не може розглядатись як договір або як заповіт. Договір завжди двосторонній, а завіт запропонований Богом "в односторонньому порядку": тільки Бог — людині, і ніколи — навпаки. На відміну від заповіту, що не передбачає ніякого активного впливу з боку одержувача, Завіт вимагає від людей активності, інакше він втрачає свою силу.

Старий Завіт, або єврейська Біблія (від давньоєвр. — "Танах"), — це збірка книг, що, згідно з іудейською і християнською релігіями, вважаються сукупністю основних положень їхньої релігійної віри і моралі, Святим Письмом або, коротше, Письмом, Законом життя і діяльності кожної віруючої людини. Всі вони — канонічні. Канон (від гр. — порядок) в іудаїзмі — це вищий порядок або правило, а точніше — норма, яка не визнає жодних сумнівів, розмірковувань та винятків. Вважається, що канонізовані книги — богодуховні, тобто мають божественне походження, їх нібито продиктував, або побажав побачити написаними, сам Господь Бог. При цьому наявність у тієї чи іншої біблійної книги "співавтора" з числа представників роду людського припускається такою, що не суперечить її богодуховності, оскільки літературні здібності земного автора теж визнаються заслугою вищого владики, а сам автор зазвичай називається пророком або апостолом. Оскільки Старий Завіт і Біблія загалом богодуховні, вони безгрішні. Аргументується ця позиція простим логічним силогізмом: коли сам Господь є їхнім автором, то він і є відповідальним за істинність кожного свого слова; а оскільки Бог знає все, то й у Біблії все — істинне.

Біблеїстика довела, що оригінали Біблії втрачено, а ті копії, що дійшли до нас єврейською і грецькою мовами, дещо відрізняються за змістом. Очевидно, давні укладачі текстів не завжди розуміли зміст Письма, й у своєму прагненні зробити його доступнішим для розуміння приписували до