Історично можна виділити три основні етапи еволюції: стародавній, або біблійський; середньовічний, або талмудський, і сучасний іудаїзм. Перший з цих етапів пов'язаний з виникненням і історією стародавніх єврейських рабовласницьких держав — Іудеї та Ізраїлю. Він охоплює відрізок шляху від завоювання кочовими єврейськими племенами Палестини (ХУ-ХІУ ст. до н.е.), виникнення стародавньої єврейської держави при Давиді й Со-

ломоні (X ст. до н.е.) до загибелі останньої з єврейських держав — Іудеї, зруйнованої спочатку вавілонцями в VI ст. до н.е., а потім остаточно римлянами в І ст. н.е.

Для цього етапу характерним є збереження в іудаїзмі численних пережитків примітивних релігій, які існували у древніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії (сам іудейський бог Ягве раніше був полоненим духом — покровителем одного з єврейських племен).

Лише наприкінці цього етапу племінні культи, а також фетишистські та інші язичницькі погляди витісняються іудейським монотеїзмом, який є духовним відбиттям становлення централізованої стародавньої єврейської рабовласницької монархії, а центром і головним ідейним захисником цього монотеїзму стають жреці єрусалимського храму, вони й створюють першу священну книгу іудаїзму — Книгу законів (Тору) про релігійні реформи царя Іосії (VII ст. до н.е.). Після реформ Іосії, під час так званого вавілонського полону, і пізніше, повернувшись з полону, жреці відбудовують зруйнований Єрусалимський храм, створюють Книги пророків і писання, і разом з Торою створюють іудейську Біблію. Біблія складається з Старого і Нового завітів. Іудейська релігія визнає тільки Старий завіт, християнство приймає за священні книги Старий і Новий завіти.

Ті біблейські книги, які церква визнає священними, складають канон (правило), тобто твердо зафіксований комплект священних книг, яким приписувалася найвища релігійна авторитетність, богодуховність. Вони називаються канонічними.

Перша частина Біблії — Старий завіт — складається з 3-х частин: Л'ятикнижжя Мойсея, або Тора (староєвр. — закон, вчення), книги Пророків, Писання. Сама Тора складається з 5 книг: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону.

Іудаїсти завжди вважали, що Тора має божественне походження — вона продиктована пророку Мойсею самим Богом і жодна книга древнього і сучасного світу не може рівнятися з Торою. Що ж собою являє П'ятикнижжя? В книзі Буття розповідається про створення світу Богом (приблизно за 3760 років до н.е.), перших людей, про їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті і їхній вихід звідти. Левит, присвячений законам, виявленню гріхів, заповідям. У книзі "Числа" викладено "історію" поневірянь, які випали на долю єврейського народу після виходу, нарешті "Повторення" закону, або друга книга законів, повторює багато законоположень. В ній заповіді, закони, рішення переплітаються із споминами і повчаннями. В древньому світі рабовласницьким законам приписувалося божественне виникнення, щоб надати їм більшої сили. Так, Тора, за своїм змістом, — звичайний кодекс рабовласницького права, вона встановлює правила іудейського культу і старанно доводить монотеїзм Яхве.

Друга частина Старого завіту — Пророки — є нішо інше, як викривлення літописів. В них розповідається про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Книги зображують період довавілонського полону, період після повернення євреїв із Вавілону у Палестину і т.ін.

Третя частина Старого завіту — Писання — це псалми, притчі, пісні та ін.

Відомі дві редакції Старого завіту — масоретська і септуагин-та.

Масорети — це єврейські рабині, які остаточно відредагували Старий завіт у II ст. до н.е., а септуагина ("сімдесят") — це переклад староєврейського тексту Старого завіту на грецьку мову, зроблений немовби 72 перекладачами протягом 72 днів в І ст. до н. е. Насправді ця робота продовжувалася два століття. Останній текст, успадкований християнством, є тепер найбільш розповсюдженим.

Важливим джерелом історії іудейської релігії у 11—І ст. до н.е. і в І ст. н.е. є тексти різного змісту, виявлені в кінці 40—50-х рр. XX ст. на західному узбережжі Мертвого моря, у печерах Курма-на і Вади Муррабба'ат (Кумаранські рукописи). Ці тексти свідчать про широке розповсюдження в Іудеї релігійного сектантства. Численні фрагменти із книг Старого завіту, виявлені у печерах Іудейської пустелі, мають велику кількість різночитань. Тепер, завдяки цим (домасоретським) текстам, вчені одержали можливість конкретніше висвітлити процес створення Старого завіту, краще показати антинауковість тверджень єврейських і християнських богословів про його незмінність і святість.

Відомо, що ассирійські і вавілонські завойовники насильницьким шляхом вивели маси євреїв в Месопотамію і Мідію. Так були переселені маси іудеїв із Палестини в Єгипет. Помпей привіз у Рим сотні полонених євреїв. Причини масової еміграції іудеї із Палестини в інші країни мають різне походження і характер. В багатьох випадках це не залежало від їх доброї волі. Розселення євреїв за межами Палестини має назву діаспори. Масове розселення євреїв по країнах Середземномор'я у VI—IV ст. до н.е., римські завоювання у кінці І ст. до н.е. призвели до того, що кількість євреїв в різних країнах світу вже в І ст. н.е. набагато перевищувала кількість населення самої Іудеї. Історики твердять, що на початку нашої ери тільки в Римській імперії проживало 4 — 4,5 млн. євреїв, в самій Палестині лише 1 млн. Таке розселення євреїв у різних країнах світу вимагало реформування релігії.

Життя євреїв концентрувалось навкруг їх релігійного центру — общини. За вимогами ритуалу євреї збирались щосуботи для богослужіння, читання священного писання, обговорення різних справ, які стосувалися всієї общини

Зв'язок євреїв з Єрусалимським храмом та його жрецями в цей час був незначним. Паломництво тричі на рік в Єрусалим, що вимагалося Біблією, було неможливим для більшості євреїв, які жили в інших, віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної общини — синагога, яка спочатку розглядалася як доповнення до храмової організації замість відвідування єрусалимського храму. Віруючі збиралися тепер в молитовний будинок (синагогу), де замість жертвопринесення проголошувалися молитви і похвальні гімни богу Ягве або ж читалися розділи із Біблії, які духовенство тут же пояснювало. Особливе значення набуває спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавілонян Це свято стає обов'язковим для кожного єврея.

Спочатку синагоги були лише випадковими і тимчасовими зборами віруючих, але з часом вони перетворилися на постійний релігійний заклад. Синагога була не тільки молитовним будинком, а й окремою світською організацією віруючих. Вона виступала як представницький орган єврейських общин, здійснювала в них відомі функції управління, була центром суспільного життя. Посадові особи синагоги, як правило, вибирались із представників знатних сімей і фактично безконтрольно розпоряджалися її майном і фінансами. В перші століття нашої ери остаточно складається та форма іудейської релігії, яка в основному збереглася до нашого часу Головні положення її старанно розроблені в Талмуді і равінській літературі. Талмуд (по-древньоєв-рейські — вчення, вивчення) стосується числа основних пам'яток іудейської релігійної і правової літератури. Він збирається і редагується в Палестині і Вавілоні приблизно від IV ст. до н.е. ло І ст. н.е.гТалмуд виник в результаті необхідності пристосувати старе релігійне вчення і біблейське законодавство до нових, умов життя свреїв. Іудаїзм, в період якого складається Талмуд, прийнято називати талмудичним

В синагогах рабини не тільки коментували і пояснювали Тору, а й складали нові релігійні розповіді, розробляли віровчення, реформували іудаїзм у відповідності з часом. Тому Талмуд є кодексом релігійних, побутових і правових приписів іудейства. Він вміщує в собі легенди і міфи про Бога, вигадані історії про потойбічний світ і загробне життя, повчальні притчі і таке інше. Щодо будови Всесвіту, Талмуд вчить, що небо складається із семи частин: перше небо являє собою завісу, яка вранці підіймається, а ввечері опускається; друге небо тверде, до нього причеплені зорі, місяць, сонце; на третьому небі працює великий млин, який меле манну крупу, що йде в "їжу небесному населенню; на четвертому знаходиться небесний Єрусалим; на п'ятому живуть ангели; на щостому розташовані склепи, наповнені снігом, градом, дощем, а також є комори з бурями і димом; сьоме небо — рай, там живуть справедливість і добродійність, там же перебувають душі праведників і тих, хто ще не народився.

Єдиним джерелом знань і повчань молоді Талмуд вважає священне писання і вимагає вивчати Біблію вдень і вночі. "Ходити на арені, дивитися зміїв, чарівників, відвідувати світські ігри... забороняється... Це відволікає людину від вивчення Тори". До світських наук іудаїзм ставиться з презирством, засуджує їх: "Про те, що вище тебе, не думай. В те, що не по силах тобі, не заглиблюйся, незрозумілим для тебе не займайся, про те, що заховане від тебе, не запитуй",