Іудаїзм. Біблійний іудаїзм

Іудаїзм - одна з монотеїстичних національно-державних релігій стародавнього світу, поширена головним чином серед євреїв. Вона не стала світовою релігією з ряду причин, про які ми скажемо далі, але здобула світове поширення, повторивши долю свого розсіяного по всьому світу народу. Це перша релігія Одкровення, тобто релігія, яка безпосередньо продиктована Богом людям через свого пророка і викладена в Святому Письмі. Історія стародавніх євреїв є одночасно історією виникнення і розвитку іудаїзму та його священної книги - іудейської Біблії. Ми будемо розглядати всі ці три сюжети одночасно, весь час пам'ятаючи, що історія народу його релігії та його Святого Письма - це різні, але невід'ємні одна від одної речі.

Насамперед - декілька слів про Біблію, в якій викладено історію єврейського народу.

Коли стародавні євреї творили своє Святе Письмо, вони ще не знали, що його називатимуть Біблією. Ця назва закріпилася за ним лише в IV ст. Вперше воно зустрічається в працях Іоана Золотоустого (347-407), а остаточно цей термін утверджується в богослов'ї лише в XIII ст. Слово "Біблія" грецького походження - від назви папірусу, який виготовлявся з очерету - біблусу, а звідси - і грецька назва книги, складеної з листків папірусу - "біблос", "бібліон". Отже, буквально слово "Біблія" означає "книги", давньоєврейською мовою - "Соферім".

Почавши з кількох книг, це зібрання розрослося в остаточному вигляді до зібрання багатьох книг. Це вже ціла бібліотека в одній книзі. Сучасний протестантський богослов Джон Макдауелл так характеризує унікальність Біблії: вона писалася 1600 років протягом життя 60 поколінь, її писали понад 40 авторів з різних суспільних прошарків, у різних місцях, за різних обставин і настроїв, на трьох континентах трьома мовами.

Створена стародавніми євреями священна книга була успадкована християнами, вони доповнили її своїми творами, назвали Біблією. Вони визначили і дві основні частини Біблії: першу, іудейську - Старий Завіт, другу, християнську, яку, ясна річ, іудеї не визнають, Новий Завіт. Саме християнство і дало Святому Письму іудеїв друге життя. Його переклали на латину - світову мову середньовіччя, а потім майже всіма мовами світу.

До 1966 р. Біблія була перекладена на 240 мов і діалектів, а її окремий текст - ще на 739 мов.

Вважають, що історія іудаїзму пройшла такі періоди:* 

біблійний іудаїзм (XX- IV ст. до н.е.);* 

еллінський іудаїзм (IV ст. до н.е. - II ст. н.е.);* 

рабіністичний іудаїзм (II - XVIII ст.);* 

сучасний іудаїзм (з 1750 р.).

Смисл назв цих періодів розглянемо далі.

Біблійний іудаїзм

Святе Письмо стародавніх євреїв містить у собі історію цього народу, який ще не мав літочислення, свого письма, коли в нього тільки складалося уявлення про себе. Тому ця історія, що передавалася усною традицією, дуже неточна, міфологізована і потребує критичного ставлення. Тривалий час Біблія була єдиним історичним джерелом історії стародавніх євреїв. Згодом осягнення її за допомогою єгипетських, ассіро-вавилонських, давньоіранських та інших джерел дало можливість внести в неї істотні уточнення. Якою ж була історія стародавніх євреїв у біблійний період, що тривав з початку II тис. до н.е. до IV ст. до н.е. - майже 2000 років!

Початковий період історії стародавніх євреїв нам майже невідомий. Е.Ренан висловлює припущення, що вони з'явилися на Аравійському півострові з країни, яку він звав Арія (територія сучасного Афганістану) і яка була нібито прабатьківщиною кельтів, скіфів (германців та слов'ян) і пелазгів (греків та італіків). Сучасна історична наука це заперечує. Більш вірогідно, що стародавні євреї були кочівниками, які прийшли на територію Аравії з Центральної Азії. Біблія починає єврейську історію з Авраама, вихідця з міста Ур, що частково підтверджує цю думку.

За Ренаном, у Сирії в II тис. до н.е. оселяються кочові семіти-номади. У них існували племінні релігії з монотеїстичним ухилом, оскільки номади не знали міфології, яка неодмінно вела до політеїзму. І.І. Скворцов-Степанов зауважує, що ця тенденція до монотеїзму була спричинена теократичною організацією раннього давньоєврейського суспільства.

Стародавні євреї в той період уникали давати ім'я своєму богові. Навіщо, мовляв, йому власне ім'я, коли він-єдиний і неповторний? Але пізніше він таки отримав ім'я - Ягве.

За біблійною міфологією родоначальником стародавніх євреїв був Авраам - праотець багатьох народів цілого ряду етнічних гілок, серед яких було і плем'я Ізраїль. Цей процес історично точно не датований - десь у першій половині II тис. до н.е.

Ізраїльтяни мали спрощену релігію, ще без догм, без книг і без жерців, тому вони легко сприймали побічний релігійний вплив.

В іудейській міфології важливе місце посідає міф про перебування ізраїльтян у єгипетській землі.

Увага! Ми починаємо цитувати Біблію. В усьому світі Біблію цитують не за сторінками, а вказують назву книги, главу і вірш. Наприклад: "А Йосип був відведений до Єгипту" (Буття 31,І). Іноді вказані лише глави, бо не цитується якийсь вірш, а мається на увазі зміст усієї чи кількох глав.

Перебування ізраїльтян у Єгипті, тридцятирічне мандрування з Єгипту до Ханаану не має прямого історичного підтвердження. Безумовно, прихід ізраїльтян на узбережжя Середземного моря якось відчувся в Єгипті, тим більше що єгиптяни добре пам'ятали навалу гіксосів. Були ізраїльтяни в Єгипті, чи не були, а вплив єгипетського ідолопоклонства на їх релігію мав місце: вони стали влаштовувати житло для свого бога в ковчезі - невеликій скриньці з дерева акації. Ковчег зберігався в спеціальному шатрі - Скінії. Це було святилище з вівтарем-жертовником.

Вихід ізраїльтян з Єгипту очолив Мойсей. Це він одержав Одкровення і написав перші чотири книги Святого Письма, як стверджує Біблія. Але значна частина коментаторів Біблії, а також істориків вважають особу Мойсея легендарною. Е.Ренан вважає історичним лише факт виходу ізраїльтян з Єгипту та їх вступ на Синайський півострів. Відомий історик Сходу Н.Нікольський у своїй книзі "Стародавній Ізраїль" виходу ізраїльтян з Єгипту та Мойсею присвятив лише кілька рядків, не спростовуючи і не підтверджуючи цей факт. Але та увага, яку приділяє цьому сюжетові давньоєврейської історії Біблія, його провідне значення для розроблення віровчення (ідея союзу з Ягве) і культу (свято Пасхи) примушує нас з розумінням ставитися до цієї проблеми і висловлюватися за історичність цього факту.

Якщо визнати вірогідним вигнання стародавніх євреїв з Єгипту, то слід вважати це також і початком антисемітизму, концепції, яка з національно-політичних міркувань висловлює неприховану ворожість до єврейського народу.

З другої половини II тис. до н.е. історія стародавніх євреїв уже більш документована. Цей час - теж глибока давнина - три з половиною тисячі років тому від нашого часу! Мало народів на нашій планеті мають таку сиву історію. Про стародавніх євреїв пишуть такі стародавні історики, як Манефон з Єгипту, Геродот з Греції, Йосип Флавій та ін.

Історикам добре відомо, що близько 1350 р. до н.е. ізраїльтяни з'явилися на східному березі Мертвого моря і річки Йордан; де вже жили племена амореїв, амонітів і маовітів. Згодом ізраїльтяни розселяються (теж не без застосування сили) на західному березі Йордану, де їм довелось подолати опір ханаанців. Відбувався ряд воєн. Перемогу здобули ізраїльтяни, в нагороду їм дісталася чудова родюча країна - тепер вона зветься Палестиною. Їх успіх пояснюється просто - вони були добре згуртовані, а згуртувала їх ідея єдиного Бога - вони знали за що билися. При всьому цьому ізраїльтян того часу не можна розглядати, як завойовників Палестини. Адже вони поверталися додому після перебування в Єгипті. Релігійний культ ханаанців відчув вплив фінікійського культу, переданий згодом ізраїльтянському. Так поступово розширювалися і збагачувалися релігійні уявлення Ізраїлю. Це був процес поглиблення і вдосконалення культу єдиного Бога - Ягве.

Вище було сказано про згуртованість ізраїльтян. Але національної єдності в той час все ж ще не було. У політичному і релігійному житті переважав давній племінний поділ, на коліна. Потреба в єдності тільки-но виникала. Тому не було єдиної держави, не було єдиного царя, єдиної церковної організації, ідея єдиного Бога ще цілком не утвердилася. Скінія з Богом постійного місця перебування не мала. Храму ще не було. Але вже були постійні служителі біля Ковчегу. Як зародок майбутньої держави виник інститут тимчасових ватажків, яких звали суддями. Історія зафіксувала імена дванадцяти суддів.

Саме в період завоювання Палестини жили пророчиця Девора (Дебора), яка виконувала обов'язки судді (Суд 4,4). Це свідчить про те, що в стародавньому єврейському суспільстві становище жінки було не таке вже принижене, як звикли твердити, розглядаючи ставлення іудаїзму до жінки. Коли ізраїльтяни перемогли ханаанські війська, які очолював Сісера, Девора співала тріумфальну пісню, що стала гімном перемоги (Суд 5,1-31). Ця пісня разом з розповіддю про Іфтаха (Суд 11,1-39) с найстародавнішим текстом Біблії, що відноситься до ХІІІ ст. до н.е.

У Біблії розповідається про нескінченні війни Ізраїлю з іншими народами і між окремими колінами Ізраїлю. З XI ст. до