В цей період зв'язки між колінами міцніють, дедалі, чіткіше проявляється ідея народної єдності. Ягвізм стає національним культом. У народній пам'яті вже чітко зафіксовано: Ягве вивів народ з Єгипту, подарував йому Ханаанську землю. Згодом фіксується релігійний центр - місто Сілом, куди люди перенесли ковчег. Сюди ходять прочани питати оракула ковчега про майбутнє.

Авторитет Ягве зміцнюється завдяки рішучим діям судді Самуїла. Він поклав біля ковчега хартію з першими письменами ізраїльтян, свідченням започаткування іудейського Святого Письма. Як пише Ренан, це був перший архів людства. Що письмо вже було в ті часи, свідчить рядок з пісні Девори про тих, "хто веде пером писаря" (Суд 4,14).

З XI ст. до н.е. починається існування Ізраїльського-іудейського царства зі столицею в місті Єрусалимі.

Перший ізраїльський цар Саул (1020-1004 рр. до н.е.) ще не мав постійної столиці і вважався більше військовим вождем, ніж керівником держави. Ще при житті Саула досяг військової слави Давид (1004-965 рр. до н.е.) з коліна Іуди. Коли після загибелі Саула з синами в битві з філістимлянами царем став син Саула Ісбаал, Давид сів на престол у місті Хеврон.

На думку Ренана, Давид не був переконаним послідовником Ягве, але йому випала доля стати народним героєм. До того ж він був видатним дипломатом і державним діячем, поетом і музикантом. Він свідомо спирався на культ Ягве і возвеличив його. У 1050 р. до н.е. Давид був проголошений царем племені Іуди. Своєю столицею він обрав Єрусалим.

Царювання Давида було успішним. Він вів численні переможні війни. Особливу увагу він приділив розвиткові іудаїзму. Насамперед він переніс ковчег у Єрусалим і розмістив його в пишному шатрі поряд зі своїм палацом. Це перенесення супроводилося урочистою процесією зі співами і танцями, з численними жертвоприношеннями.

Давидову державу успадкував його син Соломон (965-926 рр. до н.е.). Він зміцнив державний апарат, побудував новий пишний палац і храм Ягве, встановив єдину податкову систему.

Після смерті Соломона єдина держава розпалася. Виникли дві нові держави. На півночі - Ізраїльське царство зі столицею Самарією, яке проіснувало близько двохсот років і в 722 р. було завойоване ассирійцями. На півдні - Іудейське царство зі столицею Єрусалимом; воно проіснувало до 587 р. до н.е. і впало під ударами вавилонян. Тоді з "вавилонського полону" і почалося розсіяння стародавніх євреїв по всьому світу.

В Іудеї та Ізраїлі остаточно склалася релігія, яка дістала назву іудаїзму. З побудовою Єрусалимського храму утворився постійний центр віровчення швидко міцніючої релігії.

Історія стародавніх євреїв у цей період відбилась у Біблії в історичних книгах. У цей час з'явилися й пророки, які володіли даром слова і передбачення майбутнього. Вони виступали перед своїми військами, надихаючи на перемог}', кляли ворогів, пророкуючи їм поразки. Пізніше, у VIII ст. до н.е., пророки стали цілою школою релігійно-політичних ораторів і проповідників.

Пророки стають виразниками почуттів нації - зазначає Е.Ренан. Вони виступали захисниками народних інтересів. Пророки вже були за один крок від цілковитого утвердження Ягве єдиним богом.

Пророцтво як релігійна професія виникло і розвивалось в іудаїзмі паралельно із жрецтвом. Пророки вважалися знаряддям божества не через належність до певної соціальної групи, а лише за свій хист входити в контакт з божеством. За допомогою різних засобів, а більше - молитви, танцю і співів вони впадали в екстатичний стан і провіщали волю Божу, як оракули, чи передбачали майбутнє. Були серед них люди мудрі і досвідчені, з піднесеною душею і сильним характером. Добре розуміючи хід історичних подій, вони висунули нову концепцію віри в месію, тобто віри в єдиного, живого, всюдисущого і невмираючого Бога. Пророкам належить також і поглиблення ідеї договору ("Завіту") між народом Ізраїлю і богом Ягве, а також кредо винятковості історичної ролі євреїв.

Серед ізраїльських пророків видатне місце посідає пророк Ілія, який закликав до миру і справедливості, викривав жорстокість царів та їх оточення, їх прихильність до фінікійського культу Ваала. В Іудеї серед пророків виділявся Ісайя, який мріяв про щастя всього людства, про вічний мир на планеті. Це йому належать пристрасні слова, які прикрашають будови Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку: "І мечі свої вони перекують на лемеші, а списи свої - на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війні" (Іс. 2,4).

Біблія зафіксувала виступи трьох великих пророків: Ісайї, Єремії і Єзакіїля і дванадцяти малих пророків. Їх твори склали розділ пророцьких книг.

Історична доля давньоєврейських держав склалась нещасливо. Тривалі війни між собою та іншими державами виснажували їх і робили життя народу особливо тяжким. Соціальне напруження в суспільстві не спадало.

Ізраїльське царство (на півночі Палестини) проіснувало з 928 до 722 р. до н.е. Царювало 19 царів, з них 7 - близько одного року. Це свідчить про постійне внутрішнє напруження в державі. У 722 р. до н.е. ассірійський цар Саргон II руйнує столицю держави Самарію і забирає в полон десять ізраїльських племен.

Іудейське царство трималось довше. У ньому царювало 20 царів з династії Давида, з них короткочасно три. У 586 р. до н.е. Іудея була завойована вавилонянами. Тоді ж вавилонський цар Навуходоносор II переселив більшу частину іудеїв до Вавилонії, а Єрусалимський храм зруйнував, перетворивши іудейське царство на вавилонську провінцію. Під час "вавилонського полону" іудейська релігія зазнала впливу іранського маздоїзму. У Вавилоні активно виступав Єзакіїль, Він пропагував ідею поновлення Ізраїлю як теократичної держави, відбудови Єрусалимського храму. Все це мусила зробити месія з роду Давидового.

Вавилон був розгромлений персами в 539 р. до н.е. і увійшов до складу Ахеменідської держави. Іудеї в 538 р. до н.е. змогли повернутися додому з дозволу перського царя Кіра. Відроджена єврейська держава дістала назву Іудеї, її очолював правитель, якого призначив перський цар.

Єрусалим одержав статус міста із самоврядуванням. Єрусалимський храм було відбудовано, а його первосвященик мав державну владу.

Цей період в історії стародавніх євреїв дістав назву Другого храму.

Цей період відзначений діяльністю писця Езури (Езри), який одержав повноваження від Артаксеркса І на ревізію Іудеї. Значну роль відіграв і вавилонський єврей Неємія, якого Артаксеркс І призначив правителем Іудеї. Вони домоглись неприйняття до Єрусалимської общини євреїв, які не були у "вавилонському полоні". Ці євреї частково змішалися з іншими народами, яких ассирійці оселили навколо Самарії, і вже називалися самаритянами. Ездра і Неємія виступали за посилення ізоляції євреїв від інших народів, вони вимагали анулювати змішані шлюби, через що немало родин було зруйновано. Від Ездри і Неємії залишилися книги в Святому Письмі.

З початку "вавилонського полону" почалося розселення євреїв за межі Палестини. Частина євреїв, що були вивезені до Вавилонії, не побажали повернутися до Палестини і цим покладі/ початок діаспорі - розселенню в інших країнах. Частина євреїв оселилися під час цих подій в Елефантині в Єгипті.

У часи існування Ахемінідської держави поневолені країни перетворювались на підлеглі провінції типу сатрапій, де продовжували володарювати місцеві династії, але вже без будь-якої самостійності, під суворим наглядом метрополії. Тоді ж у західних сатрапіях Ахемінідської держави утворилась особлива форма релігійного і місцевого політичного об'єднання, яка дістала назву "храмової громади". Такою храмовою громадою була громада Єрусалимського храму. Вона складалася з 32 об'єднань, які звалися бетабат ("батьківський дім"). Кожну громаду очолював глава, який контролював життя родин, що входили до цієї громади. Земля належала бетабатові і була у спадкоємному володінні родин. Останні користувалися найманою землею. Бетабат сплачував належні податки державі і мав, хоч і обмежену, але власну юрисдикцію.

За таким зразком, правда, вже без громадської власності на землю, але з колективною економічною відповідальністю і обмеженою юрисдикцією виникли згодом в іудеїстів синагогальні громади.

Майже 100 років тому історик релігії А.Мензис, підсумовуючи наслідки першого періоду давньоєврейської історії, зазначав, що іудейська релігія після полону звузила свої рамки і, мабуть, забула про ті перспективи, які відкривались перед нею. Іудейство одяглося в твердий панцир суцільного богослужіння й індивідуального додержання обрядів. Євреї різко відмежувалися від усього світу, вважаючи, що їхня релігія дана лише їм, а не для всього людства. Історик слушно зауважує, що можливість стати світовою релігією була втрачена, склалася типова національно-державна релігія, яка дбала лише про свій народ.

Втім, це зробило євреїв народом недоторканним, поставило їх в особливе становище. Релігія євреїв стала тим панцирем, який захистив їх від асиміляції іншими народами. Від народів-сусідів стародавніх євреїв залишилася лише згадка, натомість євреї, хоч і невеликий, але впливовий народ сучасності з власною культурою і державністю зберегли себе, проіснувавши в діаспорі майже дві з половиною тисячі років! І в цьому велика заслуга іудаїзму.

Література

1. Еврейские праздники. - М.: Корона, 1990.

2. Пфейфер Д., Телушкин Д. Восемь вопросов об иудаизме. - СПб: Марина,