Залишивши сім'ю, він сім років мандрував, потім був пустельником. У пустелі бився з підступами демона Мари, розмірковував про світ.

Коли царевич Гаутама пішов у пустелю, щоб разом з п'ятьма вірними учнями віддаватися найтяжчим умертвлінням тіла, він вів виключно аскетичне життя. Бувало так, що він споживав одне зерно рису на день, затримував надовго своє дихання тощо. Через шість років він був ослаблений і схудлий, мов скелет. І раптом він зрозумів, що умертвлюване тіло не дає звільнення, що він на хибному шляху.

У день квітневого чи травневого повного місяця (за буддійським календарем це був місяць вайшакта) він раптом прозрів і став мудрим, "пpocвiтлeним" Буддою.

Іван Франко переклав термін "Будда" словами "збуджений", "прояснений", "такий, що дійшов до зрозуміння".

Будда заснував першу чернецьку общину (сангху), почав творити чудеса і проповідувати. Вважають, що перші проповіді він проголосив у місті Бенаресі. Народження, прозріння і смерть Будди трапились у день травневого повного місяця. У буддистів це "тричі святий день". Скульптурне зображення Будди у вигляді людини з'явилося лише на початку нашої ери, десь через 500 років після виникнення буддизму, в Гандхарі (область Пакистану).

Спочатку в Будди було всього п'ять учнів, вони й заснували буддійську общину. Коли Будда став главою общини, він вибрав собі долю мандрівника-проповідника. Він обійшов усі села і міста долини середнього Гангу. Релігійне вчення, якого він навчав, дістало назву "вчення Будди" ("буддихадаршана", "буддхагама", чи "дхарми"; тут під дхармою розуміється "праведний закон"). Його проповіді мали великий успіх, число його учнів невпинно зростало. Звали їх "буддхами" - "прибічниками Будди", чи "шак'ями".

К.М.Паніккар каже, що в Будди був співчутливий, людинолюбивий, м'який характер, енергія його була невичерпною, а вчення напрочуд простим. За Буддою пішли і прості, і знатні люди. Будда в своїх проповідях звичайно користувався мовою звичайних людей і з метою повчання часто розповідав про свої минулі існування, про минулі й майбутні перевтілення своїх учнів та інших людей. А головне - він відкрив можливість врятуватися кожній людині. Вчення його було для всіх.

Причина смерті Будди привертала увагу його численних біографів.

Англійський дослідник буддизму Беттані, посилаючись на твір "Книга про велику кончину", яка, на його думку, написана через сто років після смерті Будди, повідомляє, що престарілий Будда, здійснюючи своє останнє мандрування по Індії, захворів на дизентерію. Він стійко переносив страждання і до останньої хвилини життя навертав у свою віру нових учнів.

Будда помер у місті Кушінарі. Перед смертю він заповідав: "Усі складові буття минущі; ретельно працюйте для вашого спасіння".

Будду поховали з почестями, як царя царів. Його тіло загорнули в п'ятсот паперових і вовняних саванів, поклали у дві залізні скрині і спалили на духмяному вогнищі на березі Гангу. Після спалення не було ні попелу, ні сажі, а лише одні кістки. На останки кісток, як на реліквії, претендувало немало правителів і народів Індії. Було вирішено поділити їх на вісім частин. Вони зберігаються й тепер у буддійських каплицях - ступах, збудованих царями Ашока і Кацішка, які славилися як ревні послідовники Будди.

Історичні умови буддизму

Вчення, яке запропонував Будда, відразу знайшло відгук у бурхливому індійському суспільстві, бо воно заперечувало брахманістське освячення кастового ладу, приречене економічним і політичним розвитком країни на забуття. Ідея рівності всіх людей незалежно від касти і можливість спасіння для всіх зробила буддизм прийнятним для найширших мас, він відразу став народною релігією. Раби і вихідці з нижчих каст вбачали в буддизмі шлях до звільнення хоч і в нереальному майбутньому житті, так у наступних перевтіленнях (а буддизм цілком успадкував брахманістське вчення про перевтілення душ після смерті), а все ж таки звільнення. Водночас буддистська проповідь соціальної пасивності, відмова від боротьби, покірність долі, приреченість, цілковите нехтування дійсністю зумовили підтримку буддизмові вищих варн, що вже почали розвиватися завдяки ініціативі, яку давала приватна власність, що набувала чітких форм, звільняючись від первісних пережитків колективної власності общини на землю та іригаційні споруди. Буддизм виявився спроможним задовольнити потреби всіх верств суспільства, за Буддою пішли численні учні, він швидко став найпопулярнішою особою, навколо імені якої ще за життя складалися легенди і міфи. Він помер у славі, оточений учнями, задоволений успіхом свого вчення.

Після смерті Будди поширення буддизму відбувалося в дуже сприятливих для цього умовах. Економічний розвиток вів до посилення товарно-грошових відносин, раби перетворювались на ефективну продуктивну силу, розквітало рабовласництво. Рівновагу в суспільстві могли забезпечити лише могутні держави, тож виникають рабовласницькі деспотичні держави. Серед них особливо успішні з'явилися на сході Індії, в долині Гангу. Це - Мага, Камі, Котала та ін. Вони вели активні війни для поповнення* кількості рабів, розширення територій.

У VI ст. до н.е. держава Магадха володіла майже всією долиною Гангу, в ній правили династії Нандів, потім Маур'я.

У цей період Індія зазнала іноземного вторгнення. У 330-325 рр. до н.е. Александр Македонський здійснив похід до Північної Індії і повернувся річкою Інд до узбережжя Аравійського моря. Але вже близько 305 р. до н.е. цар Чандрагупта (317-293 до н.е.), засновник династії Маур'я, повернув землі, завойовані Александром Македонським, Індії. Цар Ашока (268-232 до н.е.) з цієї династії під своєю владою мав уже всю Індію і навіть частину нинішнього Афганістану. Він виявився ревним адептом буддизму, сприяв його зміцненню і поширенню в Індії. Ашока добре розумів здатність буддизму долати племінну роздрібненість, утверджувати державну єдність. За його царювання буддизм став державною релігією.

Але вже з II ст. до н.е. держава Маур'ї починає розпадатись. У І ст. н.е. на півночі Індії утворюється царство (кін. І-III ст. н. е.), в IV ст. знову зростає держава Магадхі, при династії Гуптів вона стає могутньою імперією. Але це вже був період початку наближення Індії до феодального ладу.

Увесь цей грандіозний історичний період з VI до V ст. н. е. індійської стародавності був періодом переможного розквіту і стрімкого занепаду буддизму в боротьбі з брахманізмом, джайнізмом, а потім - з індуїзмом, який усунув буддизм із суспільної арени Індії.

Буддизм виявився невідповідним до особливостей індійського національного мислення, яке вимагало більшої духовності і більших можливостей для уяви. Для індійців були потрібні етичні принципи, які ствердили б феодальне розшарування і одночасно вирішили проблеми багатоетнічного поділу народу, численність релігійних розгалужень. Уже з III ст. до н.е. активно діють буддійські місіонери, до середини І тис. н.е. вони поширили буддизм на Цейлоні, в Індонезії та в Індокитаї, в перші століття н.е. буддизм з'являється в Китаї і Тибеті, в ІV-VІ ст. - в Кореї та Японії, в XVI- XVII ст. в Монголії, у XVIII ст. - в Бурятії. У цих країнах буддизм надбав свою другу батьківщину, справивши колосальний вплив на долю їхніх народів. Він створив буддійську цивілізацію, вплинувши на політичну історію цих народів, на їх культуру, мистецтво, літературу, філософію, науку.

Однак у Китаї незабаром його серйозно потіснило конфуціанство, а в Японії - синтоїзм.

А на своїй першій батьківщині, в Індії, буддизм з початку І тис. н.е. поступово втрачав вплив, постійно відчуваючи і сприймаючи авторитет індуїзму і до XII ст. зливаючись із ним. Ортодоксальних буддистів стає все менше й менше, в сучасній Індії їх близько 1,7% всього населення.

Безумовно, що Будда - це непересічна особа в історії людства, а буддизм неперевершена релігія за своїми масштабами: грандіозне нагромадження ідей, колосальна кількість послідовників і географія поширення, вражаюча етнічна різноманітність віруючих, відмінка стійкість у часі - усе це робить буддизм світовою релігією достойною глибокого вивчення.

Література

1. Джаммапада / Пер. с палі. - М.: Изд. вост. л-ры., 1960. -160 с.

2. Джантаки. - М.: Худож. л-ра., 1979. - 351 с.

3. Кочетов А.Н. Буддизм. Изд. 2-е. - М: Наука, 1983. - 176 с.

4. Ильин Г.Ф. Религии древней Индии. - М.: Изд. АН СССР, 1953. - 47 с.

5. Гусева Н.Р. Джайнизм. - М.: Наука, 1968. - 125 с.

6. Кочетов А.Н. Ламаизм. - М.: Наука, 1973. - 198 с.

7. Учение Будды. - Элиста. МП "БОТХН", 1992. - 256 с.

8. Рампа Т. Лобсанг. Третий глаз. - Л.: Лениздат, 1991. - 192 с.

9. Далай-лама XIV. Буддизм Тибета. - Москва - Рига: Нартанг-Угунс, 1991. - 103 с.