Буддизм у Китаї

Буддизм з'явився в Китаї за імператора Мім Ді династії Хань у часи посилення зв'язків західних земель Китаю із Середньою Азією, звідки й з'явилися перші буддійські ченці та буддійські книги. Він став поширюватися у формі хінаяни, але проіснував недовго. Друга хвиля поширення буддизму в Китаї мала місце на початку V ст. уже у вигляді махаяни. Згодом різниця між цими двома течіями експортованої релігії зникла внаслідок "китаїзації" буддизму, яка полягала у проникненні в буддизм конфуціанських даоських ідей і в практичному злитті культів цих трьох релігій.

Уже в кінці IV ст. буддизм набирає статусу державної релігії, але без переваг над іншими релігіями. Та для буддизму, щоб швидко поширити свій вплив, і цього було досить.

V-VІ ст. часто назирають золотим віком буддизму в Китаї. У ІV-VІ ст. буддійські монастирі активно розширюють свої землеволодіння, особливо на півночі Китаю. До VІ ст. там налічувалось близько 30 тис. буддійських монастирів з 2 млн ченців. На півдні Китаю в УІ ст. було 2846 монастирів з 82 700 ченцями.

З політичних міркувань іноді буддизм обмежувався. Так, у 842-845 рр. за імператорськими указами було закрито 4600 монастирів, зруйновано 40 тисі буддійських храмів, розстрижено 260 тис. ченців.

Втім при першій же можливості він надолужував прогаяне. Зокрема, зріс авторитет буддизму під Час панування монгольської династії Юань. У 1221 р. кількість буддійських монастирів і храмів становила понад 40 тис. з майже 500 тис. ченців.

Але поряд з буддизмом не здавало своїх позицій і конфуціанство. Імператор Чжу Юаньчжан, незважаючи на те, що сам був буддійським монахом, обмежив політичний вплив буддизму і даосизму і оголосив ідеологічною основою своєї держави конфуціанство. Коли після перевороту 1402 р. до влади прийшов уряд Чжу Ді, знову було підкреслено, що великі закони управління державою були відкриті Конфуцієм і вони не можуть бути змінені.

Поява буддизму в Китаї не .зустріла опору з боку конфуціанства і даосизму. Впевненість китайців у тому, що Піднебесна держава є центром Всесвіту робила непохитними їх переконання в тому, що їх релігії, є найістиніші в світі. І вони охоче йшли на зближення з "варварами". Будда швидко був включений у даоський пантеон. Буддійських уявлень про душу, потойбічний світ, рай і пекло бракувало даосам. Щодо моральних принципів, то в усіх трьох релігіях вони були співзвучні. Відбувся процес взаємопроникнення пантеонів.

Буддизм у Китаї відчув на собі повагу китайців до свого добробуту. Злиденність чепців стала примарною. Пишність і врочистість буддійського культу знайшла розуміння. Буддійські монастирі були не тільки релігійними центрами культури, а й дбайливими господарями, з мінним господарством із великою кількістю рабів та залежних селян. При цьому це були не прийшлі люди, а ті самі китайці, які тільки змінили віру, але аж ніяк не втратили свого національного менталітету. Тому в умовах уже існуючої терпимості двох релігій одна до одної проблеми відношень з третьою майже не виникало.

Якщо в галузі догматичній при вирішенні взаємовідносин ще доводилося зустрічатися з тими чи іншими проблемами, то в галузі практичного релігійного життя вони зникли відразу. Невдовзі віруючі, не дуже добре розуміючись на богословських тонкощах, дійшли до практичного ототожнення всіх трьох релігій. У будь-якому храмі можна було звертатись до будь-якого бога з будь-яким зверненням. При чому конфуціанство брало на себе вирішення етичних, соціальних і політичних проблем віруючих, буддизм пропонував релігійну розраду, даосизм задовольняв бажане фантастично-міфологічне пояснення світу. Це підвищувало релігійний сервіс.

І все це не заважало буддизму продовжувати свій внутрішній розвиток. У буддизмі йшов процес утворення різних сект, відгалужень, шкіл, напрямів, течій, які знаходили важливі для себе нюанси трактування віровчень чи культових положень, які відрізняли їх від інших, призводили до принципових розбіжностей, але зовсім не були приводом до релігійної боротьби, а спокійно сприймалися дискутуючими сторонами, не заважаючи їх мирному співіснуванню.

Серед численних буддійських сект у Китаї знайшла визнання секта Чань, учення якої поширив у Китаї в VI ст. індійський чернець Бодхіхарма.

Суть учення чань полягає в тому, що для звернення до Бога потрібен не розгалужений і розвинений культ, а відповідний внутрішній духовний стін людини.

Пошуки релігійної істини, за цим ученням, полягають не у винайденні культових хитрощів, не в молитвах, заклинаннях і обрядах. Чань вважає, що істину висловити людською мовою неможливо, слово безсиле перед глибиною істини, інтелект не може виявити себе в словах, потрібне внутрішнє розуміння без слів. Істина - у пошуках внутрішнього спілкування з божеством. Для цього необхідна внутрішня зосередженість, яка приведе до раптового осяяння. Таке зосередження дістало назву медитації, дхіани. Від цього санскритського слова і пішло китайське - чань.

Чань-буддизм оперує канонами "хитрих" запитань, які ставлять під сумнів можливість раціонального мислення. Наш розум здатний точно визначити предмети і явища світу, а коли у нього виникають утруднення в цьому, то це його не неспроможність, а ознака того, що процес пізнання ще не завершився.

Але канон, на думку чань-буддистів, свідчить про неспроможність розуму. Тоді його замінить раптове осяяння дау, воно може бути висловлене в словах, але без відповідного смислу, бо цей смисл зрозумілий лише самому осяяному. Якщо людина вірить у такі побудови, то залишається побажати їй успіху в житті без розуму, бо це дуже нелегко.

Чань-буддизм пропонує різні форми дхіани, це вже справа культової психотехніки. Необхідним фактором успішної дхіани чень-буддизм вважає дотримання високої моральності, гуманізму, відповідальності перед суспільством, старанної праці, прагнення до миру тощо. Це, безумовно, позитивні риси чань-буддизму.

Чань-буддизм не засуджує практичну нерелігійну діяльність, як це роблять багато буддистських шкіл. Навпаки, він намагається використати досягнення чаньської психотехніки для чисто практичних дій людини, для її безпосереднього існування в реальному світі. Це й тепер викликає інтерес до чань-буддизму (і його продовженню - японському дзену) як до засобу вирішення сучасних практичних справ.

Релігія в Стародавньому Китаї. Буддизм

План

1. Буддизм у Китаї

2. Релігія в історії Китаю

3. Література

Релігія в історії Китаю

Війни китайських держав VI-III ст. до н.е. завершилися утворенням централізованої імперії династії Цінь (221-207 р. до н.е.). Потім існувала династія Хань (206 р. до н.е. - 220 р. н.е.).

Перехід Китаю від рабовласництва до феодальних порядків різними авторами датується часом від V ст. до н.е. до V ст. н.е. Мабуть, найбільш вірогідним є віднесення цього процесу до часу падіння династії Хань. Після більше трьохсот років виснажливих воєн установлюється царювання династії Суй (581-618), потім Тан (618-907) і Сун (960-1279). У XIII-XIV ст. панували монгольська династія Юань. Китайська династія Мінь царювала з 1368 до 1644 р. З 1644 до 1912 р. царювала маньчжурська династія Цін. За ці часи Китай пройшов історію переходу від рабовласницької держави до феодальної і потрапив під іноземне панування як колоніальна держава. З 1912 р. розпочалися революційні перетворення, які охопили майже все століття. Весь час до 1912 р. конфуціанство було офіційною ідеологією всіх імператорських династій, але не втрачали свого впливу даосизм та буддизм.

У цілому релігійний процес у Китаї був консервативним. Він поступово став на курс зростання тенденції до релігійного синкретизму. Але процес релігійної творчості не припинявся. Він і не міг припинитися, оскільки релігія - живий організм у суспільстві. Суспільний розвиток неминуче веде до релігієтворення. Причому висхідною базою завжди є релігійні досягнення народу. Так було і в Китаї. Це виявилося у виникненні другорядних релігійних сект.

Уже з II ст. н.е. в середньовічному Китаї виникають сектантські рухи. Такі секти даосистського напряму, як створена Чжан-Цзюе організація Тайпіндао ("Шлях великої рівності"), що були детонатором повстання "Жовтих пов'язок" у 134 р., Чженідао ("Шлях істиного Єдиного"), Удоумідао ("Шлях п'яти доу риса") та ін. Вони зберегли свій вплив до середини XX ст., а на Тайвані - й до нашого часу.

У 402 р. Гуей Юань створив релігійне Братство Ляньше ("Товариство Лотоса"), яке піддавало народному трактуванню буддійське вчення, демократизувало його. У кінці XV ст. відзначилася секта Лоцзяо ("Вчення Ло") створена освіченим мирянином Ло Ціном (1443-1527), що вимагала від віруючих релігійного вдосконалення, виходячи з того, що рай, Небо та інше трансцендентне містяться в свідомості самої людини.

Пізніше, в XVI ст., впливовим був виступ філософа, державного діяча Ван Янміна (1472-1529), який теж акцентував на можливості досягнення мудрості окремою особою шляхом власних інтелектуальних зусиль, а також вважав, що свою долю людина повинна створювати сама, а не тільки Небо. На основі вчення Ван Янміна утворилось чимало різних шкіл релігійно-філософського плану.

Створення в Китаї централізованої імперії, яку очолювали кілька імператорських династій, наклало відбиток на процес історичної еволюції в країні, еволюції, яка розтягнулася па період від III ст. до н.е. до XX ст. н.е. Повільна економічна і