Субстанціональне визначення релігії виявляється досить переконливим і "діючим" в тих випадках, коли мова йде про традиційні форми релігії. Але воно наштовхується на серйозні труднощі, коли доводиться зустрічатися з незвичними способами прояву релігійності, з тою не традиційністю, яка характерна для сучасного суспільства. В таких випадках це визначення видається занадто "вузьким".

Визначення релігії, дане Дюркгеймом, характеризує і її функцію, і є в цьому понятті прикладом функціонального визначення: релігія об'єднує людей в деяку "моральну спільноту". Функція релігії є насамперед в тому, що вона пробуджує усвідомлення і служить зміцненню соціальної єдності.

В сучасній соціології релігії функціональні^ визначення постають в різноманітних модифікаціях. Так, М.Йінгер визначає релігію як систему вірувань та практик, за допомогою яких та чи інша група людей долає "останні", "кінцеві" проблеми людського життя: це — відмова капітулювати перед смертю, здатність подолати розчарування, не дозволити ворожнечі взяти гору в людських стосунках і зруйнувати людське суспільство. Релігійне існування передбачає віру людини в те, що зло, біль, розруха і загибель, несправедливість і безправ'я не випадкові, а фундаментальні умови життя, і що все ж таки є сили і дії ("священне"), за допомогою яких людина все ж таки може звільнитися від усього цього і перемогти зло у всіх його проявах. Таким чином, релігія трактується як вирішення проблеми теодицеї, релігійне вирішення проблеми сенсу життя і смерті. Суспільство називає релігією, приймає за релігію намагання вирішення цього кола проблем.

Цi "граничні" проблеми Т.Парсонс описує як раптові події, які не піддаються контролю (смерть, стихійні лиха, але поряд з цим і "випадковий талан"). О'Ді виділяє три фактори: випадковість ("елемент раптовості"), безсилля ("елемент неможливості" — смерть, страждання, насилля і т.д.), голод (і як наслідок, втрата, крах, загибель). В релігії людина шукає можливість захистити себе від численних загроз, стати сильнішою за допомогою інтерпретації, яка покращує реальність, розробки правил, легітимації певних соціальних устроїв.

В цьому ключі — визначення релігії, запропоноване П.Бергером. Він виходить з того, що перед кожним суспільством постає загроза розпаду, загибелі. Кожний "Номос" повинен рахуватися з можливістю руйнування. Організоване, впорядковане соціально суспільство, номос — це відгороджена від страхітливого безумного хаосу ділянка, "сфера осмисленості", маленький промінь світла в пітьмі загрожуючих незліченними бідами джунглів. Релігія є особливий випадок поєднання "номосу" з "космосом": релігія є смілива спроба людини побудувати священний космос, в якому втілений протест людини проти хаосу, страх перед аномалією, непередбачуваністю.

Загальна для всіх функціоналістичних визначень риса полягає в тому, що вони беруть за основу розуміння людського існування як існування перед лицем проблем, які в кінцевому рахунку не можна розв'язати, з якими людина повинна якимось чином справитися. Релігія — це "відповідь" на таку ситуацію. Релігія, за Б.Малиновським, вступає в дію тоді, коли людині "більше немає на що сподіватися". Таким чином, функціоналістичні визначення виходять з посилки, яка не підлягає верифікації, а саме: що всі суспільства, або більшість індивідів у всіх суспільствах, мають такого роду "останні" проблеми. Критики функціоналістичних визначень вказують на те, що в цій посилці вже наперед передбачається висновок.

Уразливою виявляється також методологія, яка лежить в основі функціоналістичного визначення релігії: спочатку визначаються необхідні для даної системи функції, а потім феномени, які досліджують, класифікуються та ідентифікуються на основі тих функцій, які вони виконують. З цих позицій визначаються як релігійні всі соціальні феномени, які явно виконують функції релігії. Йінгер, чиє визначення релігії було наведене више, вважає, наприклад, що не тільки нетеістичні, але й ті, що не містять елементу надприродного системи, входять до кола явиш, які розглядаються соціологом релігії, якщо вони виконують відповідні функції, тому що для нього важлива не сутність віри, а сам факт вірування. Те, що допомагає людині подолати прірву між дійсністю й тим, чого вона прагне, подаючи їй надію, те, що допомагає людині встояти, запевняючи, що настане день, коли страждання та зло будуть переможені, — все це і є прояв релігії. Включаючи і "секулярну віру" — впевнення в тому, що наука і технологія допоможуть вирішити найважливіші проблеми людства. Це теж релігійний, або краще — квазірелігійний феномен. Так само, як віра в капіталізм, комунізм, націоналізм і т.д., яка стає уособленням всіх прагнень людини і визначає життєвий шлях, який вона обирає.

З цих позицій треба визнати, що за деяким виключенням всі люди є релігійними. На думку Йінгера, сама людська природа є така, що не терпить вакууму віри. Але якщо це так, то і в суспільному житті, мабуть, мають місце періоди занепаду релігії, пов'язаного з тим, що в релігійному житті відбуваються якісь зміни, але вони не означають утвердження безрелігійності. Соціолога повинно цікавити не питання про те, чому суспільство стає менш релігійним, а які нові форми релігійності з'являються. Віра в бога чи богів дає людині розуміння сенсу життя, і завдання соціолога в тому і полягає, щоб зрозуміти, що робить життя людини осмисленим і таким чином ідентифікувати релігійний феномен (хоча ступені потреби в осмисленості життя і постійного дотримання норм віри досить індивідуальні і коливаються в якихось межах).

В зв'язку з цим виникає питання про те, чи будь-яка індивідуальна система вірувань може бути названа релігією, що відділяє вірування як сугубо приватну "справу" того чи іншого індивіда від релігії як соціального феномена? Для соціології релігії релігія як соціальний феномен — це вірування, які в найбільш суттєвих аспектах розділяються багатьма, тобто існують тільки в інтеракціях груп. Приватні погляди можуть мати релігійний аспект, але вони не є релігією як такою. Релігія — це спільнота людей, котрі дотримуються однієї віри. Це може бути дуже маленька група, але важливо, щоб ця віра була спрямована на вирішення "кінцевих" проблем, фундаментальних питань, а не вузько прикладних задач (збереження здоров'я, спорт і т.д.). Таким чином, функціональне визначення релігії, як і субстанціальне, впирається в проблему змістовного порядку — визначення того, що може бути назване "якісними" або "межовими" проблемами, тобто визначення феномена, який важко піддається ідентифікації і тим більше — виміру.

У всякому разі, можна вживати як досить обгрунтовану тезу про те, що релігія являє собою соціальний феномен, тобто спільноту людей, поєднаних вірою. І якщо пошуки визначення релігії способами, які були описані вище, все ж залишають не до кінця задоволеними тих, хто запитує "що є релігія?", то досить впевнено можна сказати, "що в неї входить", з яких елементів вона складається. Щоб забезпечити її існування як соціального феномена, необхідний певний набір засобів комунікації, форм вираження способів інтерналізації, інтерпретації і розповсюдження, екстраполяції віри; це — вірування (міфи); ритуали (культ); етос (схильності та моральні цінності групи); світосприйняття (пізнавальна перспектива, в якій життєвий досвід розглядається як складова частина загального розуміння буття як осмисленого цілого, космології) і система символів (які допомагають виразити "невиразне", позначити в слові почуття, емоції, переживання, які не вкладаються в раціональні поняття, в яких віра живе на психологічному рівні).

Труднощі, пов'язані з визначенням релігії, про які йшла мова вище, виникають не просто в результаті недостатніх емпіричних даних. Коли Вебер писав про не можливість дати визначення релігії на початку розпочатого ним дослідження, він мав на увазі не тільки накопичення матеріалу. Він звертався до дослідження різних релігій і дослідження кожної даної релігії в різних зв'язках і контекстах. Він намагався таким чином скласти уяву про релігію на різних рівнях її соціального існування як про явище багатовимірне. Традиційним визначенням релігії не вистачає "об'ємності", вона виявляється одновимірною, замкненою в одній лише соціальній сфері і тому постає в неповному, усіченому вигляді. Цю складність намагався подолати Т.Парсонс, котрий запропонував визначення релігії в межах "системного функціоналізму".

Дві особливості характеризують в загальних рисах цей підхід. По-перше, це підхід, спрямований на вияснення того, що являє собою релігійна організація людського життя, тобто не вузько спеціальний, коли проблема зводиться до дослідження самого по собі релігійного феномена релігія не як самоціль, але як феномен людського життя, як аспект, який пов'язаний з цілим і дозволяє глибше зрозуміти саме це ціле — людину. І по-друге, Парсонс виходить з того, що визначення релігії вимагає міждисциплінарного підходу, беручи до уваги особливості релігії як предмета вивчення. Він констатує, що щонайменше в три з чотирьох основних систем, конституюючих людське життя, входить релігія і в кожній з них виконує певні функції. Це три системи, які надбудовуються над біологічною системою організму: І) система особистості; 2) соціальна система групи (суспільства); 3) система культури. Релігія знаходиться на межі системи культури і соціальної системи, через неї цінності