Головні течії ісламу

Організація ісламу

Іслам не має церкви як певної релігійної організації подібно до християнської. Релігійна ієрархія тут майже відсутня — є лише деякі найбільш досвідчені члени общини, знавці шаріату — муфтії, які згодом посіли місце глав мусульманських общин, верховні муфтії у мусульманських державах здійснюють релігійний контроль над діями уряду. Релігійні функції при богослужінні (спільний молитві), виконують муедзін, який закликає до молитви, хатіб — проповідник, імам — керівник молитви. Розповсюджене у російських мусульманських провінціях звання мулли є, власне, перенесенням на мусульманський грунт не властивого йому звання священика.

Функції імама як керівника молитви спочатку виконував сам Мухаммад, а після його смерті — халіфи, тобто заступники посланця Аллаха. Ця функція, внаслідок релігійно-політичного характеру мусульманської общини, фактично призвела до того, що керівник молитви став одночасно головою общини, найвищим духовним і політичним авторитетом, верховним носієм духовної та світської влади. Таким чином, теократичний характер влади пророка Мухаммада, який і зараз є ідеалом "ісламського правління", стверджував неподільність духовної та світської влади, яку має глава мусульманської общини. Але за три десятиріччя після смерті пророка проблема влади розколола мусульманську общину на релігійно-політичні групи, які існують й зараз. Суперечки про те, хто саме має бути імамом та якою є сутність його влади, призвели до розпаду мусульман на ворогуючі общини — сунітів, шиїтів та хариджитів.

Течії ісламу

Таким чином, іслам не створив єдиної концепції верховної влади. Згідно сунізму (який взагалі вважається головним ортодоксальним напрямом ісламу), імамом усіх мусульман є халіф, який охороняє релігію та керує світськими справами. Суніти також хариджити вважають імама уповноваженим общини оскільки його обирає сама община або ЇЇ представники. Проте якщо хариджити відстоюють безумовну виборність імама, яким може стати будь-який мусульманин, незалежно від походження, то суніти зберегли традицію обрання імамом тільки араба з роду хашім ( практично, влада ця наслідувалась). За шиїтською ж доктриною верховна влада надана імаму Аллахом і не може залежати від бажання людей, тому імам не може бути обраним. Шиїти проголосили, що верховна влада глави мусульманської общини і держави є спадкоємною у роду Алідів, як вихідців із родини пророка.

Ще в ті часи, коли Алі відстоював свої права на халіфат, навколо нього об'єднувались його багаточисельні прихильники. Вони називали себе "шиа", що в перекладі з арабської означає угруповання, фракція, партія. Коли Омеяди остаточно захопили трон після смерті Алі, шиїти не підкорились. Навпаки, протиріччя між ними та сунітською формою халіфату з часом тільки заглиблювались. Щоб вести боротьбу з правлячою династією Омеядів, було недостатньо звинуватити останніх в відходженні від Корану і без-божжі. Треба було знайти більш вагомі аргументи. І такі аргументи було знайдено. Справа в тому, що династія Алі була безпосередньо пов'язана з Пророком, а сини Алі були онуками Мухаммада, оскільки народжені вони від Фатіми, дочки Пророка. Виходячи з цього, шиїти повели боротьбу за повернення верховної влади династії Алі, тобто повернення її в сім'ю Пророка.

В склавшихся умовах йшло піднесення і майже обожнення покійного Алі. В легендах шиїтів він став на один рівень з Мухаммедом. До 114 сур османського Корана шиїти добавили ще одну "Два світила", де одним з світил виступає Мухаммад, а другим — Алі.

Спроби синів Алі Хасана і Хусейна зайняти халіфатський трон закінчились поразкою. В 680 році Хусейн спробував виступити проти халіфа з династії Омеядів. З невеликим загоном він вийшов з Мекки в Ірак, де планував організувати свою базу для розгортання боротьби проти халіфа. Але по дорозі, біля міста Кербели, його загін був оточений військами халіфського намісника. Хусейна і весь його загін було знищено.

Військово-політичні поразки шиїтів вели до того, що їх енергія все більше спрямовувалась в область релігійних ідей. В лоні угруповання Алідів, які відстоювали кровно-родинне право на верховну владу, зародилась течія, яка проповідувала містичне уявлення про верховну владу. Навернення в іслам населення східних провінцій халіфату (Іраку, Ірану), жителі яких з давнини сповідували ідею божественної маніфістації, сприяло розповсюдженню серед шиїтів уяви про імамів як носіїв божественної субстанції. На противагу сунітам та харіджитам, які проголошували вибірність глави громади, шиїти, виходячи з божественної природи верховної влади і розглядаючи її як таємну еманацію "божественної благодаті" в родині Алі, принципово відкидали саму можливість вибрання Імама.

Спираючись на багаточисельні легенди і алегоричні тлумачення окремих місць Корану, згідно яких Пророк вказав на Алі як свого продовжувача, шиїти відстоюють принцип спадкової верховної влади в роду Алі.

Шиїтський заклик "До богоугодного з родини Мухаммада" до повернення верховної влади "в сім'ю Пророка" знаходив широку підтримку завдяки невдоволенню в халіфаті правлінням Оме-ядів. Шиїти проповідували, що всі лиха йдуть від незаконного правління Омеядів "узурпувавших" владу. Повернення влади Алілам верне справедливість і виконає божественний наказ. Шиїтська пропаганда сприяла поваленню династії Омеядів, але наслідками цієї багаторічної боротьби скористались інші родичі Мухаммада — Аббасіди. Аліди не припинили боротьбу за владу, але їх розмежування з Аббасідами значно звузило соціальну базу шиїтського руху. До того ж в самому шиїтстві не було згоди.

Вже в 8—9 столітті серед шиїтів виникли чисельні непорозуміння відносно осіб і родів нащадків Алі, які мали право на законне наслідування імамату. Це призвело до внутрішнього розколу в рядах шиїтів. Утворились дві загальні течії — "помірковані" і "крайні", які в подальшому розділились на багаточисельні секти. Так прихильники щостого шиїтського імама Джафара Садіка розпались на шість груп. Прихильники сьомого імама Хусейна аль-Казіма розділились на п'ять сект. Після восьмого імама — Реза утворилось дві секти, а після одинадцятого імама аль-Хаса-на Асперн шиїти розпались на чотирнадцять сект.

Характеризуючи шиїтських імамів і те місце, яке вони займають у мусульманському суспільстві, відомий ісламознавець І.Гольдціер писав: "В голові державного і політичного життя будь-якої епохи стоїть Імам з родини пророка, визнаний законним завдяки божественному установленню. Не існує епохи без імама, і не суттєво, чи керує він громадою відкрито, чи передає свою волю через своїх уповноважених (в особі "аятоли", "марджи таклід" чи "муджатахіда"), сам залишаючись прихованим. Імам кожної епохи є для неї уособленням самого пророка як керівника і наставника. Він єдиний законний знавець божої волі, він безпомилковий в своєму вченні і в своєму житті"1.

Ще на ранньому етапі свого формування в шиїтській ідеології з'являються два аспекти: "зовнішній", екзотеричний (аз-захір), — доступний рядовим членам громади і "внутрішній", езотеричний (ал-батін), — доступний лише "посвяченим" (ал-хасса), які займали вищі ступені шиїтської ієрархії. Зовнішнє вчення вбирало в себе всі обрядові і правові норми шаріату, обов'язкові для всіх рядових членів громади. Внутрішня, езотерична доктрина шиїзму, вбирала в себе дві частини: (ат-тавіл) — алегоричне тлумачення Корану і шаріату і (ал-хакіта) — "істина", що спиралась на тлумачення "сокровенних" істин. Певні розходження в науковій літературі, коли мова йде про ідеологію шиїзму, пов'язані не тільки з тим, що різні автори спираються в своїх дослідженнях на різні джерела, а й еклектичністю езотеричної доктрини шиїзму. Вона адаптувала в собі елементи ідеалістичної філософії неоплатонізму, раціоналістичної філософії Арістотеля, християнського гностицизму, містики. Згідно шиїтській доктрині, створення земного світу є реалізація божого веління, божественної істини. Релігійна історія розглядається як "циклічний розвиток істини і єдинобожжя".1 Історія людства ділиться на цикли або ери: "великий" цикл — від Адама до ал-Каїма складається з семи періодів між пророчими посланнями. "Владикою" кожного циклу вважається пророк, якому дано одкровення".2

Таким чином, шиїтська доктрина протягом багатьох століть була ідеальною моделлю, яка протиставлялась практиці ісламу. Для того, щоб глибше зрозуміти шиїтську релігійну доктрину, треба детальніше розглянути ті напрямки, які з'явились в надрах самого шиїзму. В силу того, що шиїтський іслам спирається на божественну природу влади, "люди релігії", наприклад в Ірані, взяли на себе роль посередників між "очікуваним" імамом, який є представником Аллаха на землі і його громадою. Таким чином, вони наслідують духовний авторитет і владу шиїтських імамів. Як писав відомий ісламознавець Дорошенко: "Ця обставина відігравала, мабуть, суттєву роль в консолідації опозиційних сил навколо "людей релігії", які протиставляли світському правлінню шаха "законне", "ісламське правління" — (вілайт ал-факіх).3 Так званий оновлювач шиїтської доктрини верховної влади аятола Хомейні і його однодумці проповідують, що "ісламське правління" — це виконання Божого наказу. Воно не схоже ні на царське, ні на шахське, ні на імператорське. В той самий час це є "законне" правління — (хукумат ал-канун) тому, що єдиним правителем і законотворцем є Аллах. Постулюючи божественну природу влади, яку повинно впроваджувати "ісламське правління", сучасні ідеологи шиїзму проголошують ідеальною моделлю правління практику Мухаммада, перших халіфів та шиїтських імамів, які не поділяли іслам на релігію та політику. Вони розглядають ісламське правління