Етична філософія релігії

Етична філософія релігії. Релігія у свій класичний період дає людині не тільки світогляд, все її розумне буття, вона дає їй також етику, мету, волю і діяльність, вказує зразок, критикує заповіді і закони. Подібно тому, як пояснення природи опирається на вплив надприродних сил, етика опирається на відвертість, бачить залежність людини від надприродних сил, що направляють долю її в цьому, а може і в майбутньому світі. Етика має, таким чином, своєю базою історію людини. Відношення людини до надприродного світу визначає собою, як жити праведним чином в цьому світі. Це стало зрозумілим, тому що у класичний період релігії людина відчувала себе ближче до надприродного світу, ніж до природного, і земне життя розглядаюся лише як засіб для майбутнього. Однак відносини тут значно складніші, ніж це уявляється. Йдеться тільки про релігію в класичний період.

Ті види і форми, в які виливаються відносини між релігією і етикою в даний період, являються продуктом давньої історії. І якщо ми розглянемо зв'язок релігії з етикою в її історичному розвитку, ми відкриємо безперервну взаємодію між ними: не тільки релігія впливає на етику, а навпаки, етичний розвиток людей впливає на характер та зміст релігії.

Крім того, коли йдеться про виправдання та обгрунтування, релігія свідомо чи несвідомо опирається на етичні ідеї, а не навпаки: це справедливо навіть по відношенню до класичної епохи.

З історичної та з логічної точки зору велике значення має дослідження питання, які ж в дійсності відносини між релігійною та етичною суттю відбуваються в тих випадках, коли релігія виступає як основа етики.

Останні роки не були відзначені виникненням принципово нових, оригінальних концепцій в цій галузі буржуазного релігієзнавства, але продовжувався процес критичного переусвідомлення вже висунутих раніше теорій, розуміння безплідності пропонованих ними альтернатив

Різноманітні неопозитивістські різновиди філософських концепцій релігії — одні з найбільш впливових в буржуазному релігієзнавстві. На них покладалися надії на подолання протиріч та інших буржуазних теорій, оскільки ці концепції вправно створювали видимість науковості та об'єктивності, відволікаючись від питання про існування бога, байдужого до головної проблеми утворення та обгрунтування методу аналізу релігійної мови Зведення філософії до аналізу елімінує головне — світоглядну проблему, в рамках якої осмисленим став і сам аналіз. Без неї аналіз релігійної мови перетворюється у допоміжний засіб самої теології, а аналітична філософія релігії — у типове знаряддя релігійної апологетики. К.-Р. Брекенхельм, аналізуючи відомі концепції, розглядає їх з точки зору своєї основної методологічної думки: загальна філософська ідея вченого визначає його теорію релігії.

Незадоволеність аналізованих концепцій, з його точки зору, пояснюється незадоволеністю вихідним філософським матеріалом.

К.-Р. Брекенхельм виявляє неясність ідей Дж.Уілсона, сумнівність зв'язку між ними. Відверто скептичний автор по відношенню до теорії "теїзму без доказів" Дж.Хіка, що обґрунтовував існуванням бога від аргументу віри в нього, подібно до того як віра в існування зовнішнього світу підтверджує існування останнього.

Релігійно-філософські ідеї Хіка автор вважає неплодотворними та неконструктивними, оскільки вони залежать від емпіризму і пізніх поглядів Л.Вітгенштейна. Ця критика досить типова і корелює, наприклад, з висловлюванням Дж.Сміта (Див. реферат "Раціональна та релігійна віра") про те, що позиція Вітгенштейна припускає існування людей науки та людей віри, тоді як реально живе і діє людина, що об'єднує в своєму досвіді наукові та релігійні інтереси. Тому вирішення питання про раціональність віри, пропонованої ним, ненадійне. Крайній суб'єктивізм характеризує філософію релігії Д Філіпса, наслідком якої є переконання в тому, що святий та атеїст не інтерпретують один і той же світ у різний спосіб. Вони бачать різні світи. По К.-Р.Брекенхельму, розходження серед філософів релігії, відсутність єдиної теорії свідчать про кризу. Сам він не ризикує запропонувати власну концепцію, але вважає, що взагалі її створення можливе, якщо дотримуватися запропонованих ним критеріїв. Аналіз їх з марксистської точки зору показав би їх суперечливість та несумісність, що не дивно, тому що іманентна критика автора не торкається істотних світосприймаючих передумов аналізованих концепцій, які він поділяє. Тому і втрата єдності буржуазними філософами від релігії пояснюється причинами чисто технічними: різниця в семантичних та епістемологічних питаннях. Саме так звучить заключна думка в книзі іспанського філософа Гарая, присвячена розбору аналітичних філософій релігій. Дати відповідь на будь-яке з поставлених питань ми поки що не можемо і їх залишаємо на майбутнє. Не тому, що подібно Бурідану віримо у вічну невизначеність, а від того, що життя коротке, а величність проблем спонукає нас до компромісу. Справа в тому, що в вікових теоретичних дебатах щойно з'явилися нові форми їх ведення, і здається більш вигідним не ховатися в пошуках спокою в темних закутках філософії, як казав Юм, скромно чекати. Шлях неопозитивізму в його спробах обгрунтування філософської теорії є досить типовий для різних буржуазних квазіоб'єктивістських доктрин: це шлях від заперечення права релігії та віри на осмислене існування і його визнання. Логічність такого шляху виявилася в суб'єктивно-ідеалістичній природі цього різновиду буржуазної філософії: неопозитивізм веде до фідеїзму, пристосовуючись до потреб релігії і теології.

Найважливіше місце в філософських дебатах з приводу релігії у буржуазних філософів займає, як і раніше, проблема віри й розуму. Але якщо в минулі часи вона частіше вирішувалася розведенням цих понять, протиставленням їх одне одному, то зараз, навпаки, у спробах укріплення віри саме до розуму звертаються апологети від руйнування: "Сьогодні більше ніж будь-коли необхідно звертатися до розуму перед обличчям секуляризованого, а отже, ворожого чи байдужого по відношенню до віри світу", — пише один з католицьких філософів. Інший автор обґрунтовує саме необхідність філософії для релігії, апелюючи до розуму, раціональності: для християнина головне, говорить він, не віра, а інтуїція, сенс і цінність, які лежать за межами досвіду і поза мирським. Отже, зріла фаза християнської свідомості потребує розуміння, переконання, осмислення, раціоналізації віри: "До чого ж велика сьогодні потреба у філософській підтримці раціоналізації християнської віри". Головна його думка — це не протиставлення, а наближення одного до іншого. Здійснюється воно по лінії "впровадження" віри у розум, науку, філософію, де обгрунтовується необхідність віри для теорії пізнання, здійснення комунікації, для будь-яких дискусійних логічних операцій. З іншої — раціоналізується віра, виявляються одно типові елементи в науці, філософії та релігії, а ними якраз і є раціональні парадигми. В суспільно-історичному значенні спроба поєднати в єдиному синтезі непоєднувані розум та релігійну віру — явно приречена на поразку, хоча, звичайно, безпосередньо вона й може принести користь релігії, сприяючи якийсь час продовженню її життя, створюючи видимість переконливості її аргументів.

З іншого боку, використання "аргументів від розуму", проникнення розуму у віру — це троянський кінь, який ніяк не сприяє "чистоті" віри, а вільно чи невільно сприяє її розладнанню. Це двозначність проблеми "розум-віра" в сучасній її інтерпретації.

Виправдовують релігію і ті філософські вчення, які часто традиційно вважаються атеїстичними. Такий, наприклад, екзистенціалізм М.Хайдеггера, який по-філософськи осмислює та закріплює релігійну тематику в своїй концепції. Хайдеггер досліджував проблему Бога як феномен релігійної свідомості.

Причому він не ставить питання про Бога як форму вияву людського відчуження. Навпаки, тільки Бог може нас врятувати, стверджує Хайдеггер та досліджує форми його відсутності у сучасному світі. "Смерть Бога" для нього — свідчення "заходу ідолів", втрата західною цивілізацією колишніх цінностей. Ця позиція нагадує погляди радикальних теологів, згідно з якими в інтерпретації Ван-Бурена — помер не Бог, померло слово "Бог". Невимовність "Бога" за допомогою мови, в трактовці Хайдеггера, порівнюється з запереченням можливості мови філософської теології в логічному позитивізмі.

Роль філософії в обгрунтуванні релігії багатозначна і непроста. Значний вплив персоналізму, зокрема філософії Муньє, на формування певної релігійної практики, релігійні політичні рухи, на ідейну течію "християни за соціалізм" та "марксисти-християни". Не без впливу персоналізму формувалась "філософія звільнення" та "теологія звільнення". Ідеї персоналізму присутні в рішеннях Другого Ватиканського собору. Слід додати, що цей зв'язок дійсно просліджується, причому, крім персоналізму, можна назвати також і екзістенціоналізм, а також деякі різновиди релігійної антропології. Підкреслимо, що певна релігійно-політична практика формувалась під вирішальним тиском філософських ідей.

Звернімо увагу на заклик Н.Леша до сучасних теологів отримати глибокий урок марксистського заперечення Ідеалізму. З одного боку, це говорить про значне посилення впливу марксизму навіть серед прямих його супротивників, а з другого — про нерозуміння ними основних Його положень чи свідомої їх фальсифікації.

Справа в тому, що далі Н.Леш обґрунтовує свій заклик тим, що християнство знаходиться в опозиції до ідеалізму. В цьому ж збірнику підлягає критиці концепція трансферабільності, згідно з якою прихильники різних конфесій, і навіть невіруючі, можуть володіти притаманними їм моральними нормами. Ця концепція робить навіть атеїстів моральними людьми, і отже, вона не може бути прийнята апологетами релігії.