Ось про що розповідає невелика за своїм обсягом книга "Рут". Рятуючись від голоду, ізраїльтянин Елімелех з дружиною Но-омінь та двома синами переселився до сусідньої країни Моав. Тут його сини одружились на жінках моавітянських Рут і Орт. Невдовзі Елімелех і його сини померли, і Ноомінь вирішила повернутися на батьківщину, запропонувавши невісткам залишитися у їхніх батьків. Орта вирішила прислухатися до її поради, а Рут сказала свекрусі так: "Не силуй мене, щоб я покинула, щоб я вернулася від тебе, куди підеш ти, туди піду й я, де житимеш ти, там житиму і я. Народ твій буде мій народ, а Бог твій — мій Бог. Де помреш ти, там помру і я, і там буду похована. Нехай Господь зробить мені так, так нехай додасть, і тільки смерть розлучить мене з тобою". (Рут 1:16—17). Ноомінь і Рут після смерті чоловіків жили в злиднях, і тому Рут вирішила скористатися стародавнім звичаєм, за яким вона мала право під час жнив збирати колосся, що залишилося на полі багатого родича. Вона прийшла на поле Боаза, який належав до роду Елімелеха. Боаз наказав своїм слугам не перешкоджати їй, а коли вона, здивувавшись запитала: "Чому знайшла я милість в очах твоїх, що ти прихилився до мене, хоч я чужа?" — у відповідь почула, що він чув про те, що вона залишила свою батьківщину, аби не залишати самітньою свою свекруху.

Коли Рут розповіла свекрусі про своє перебування у Боаза і про їхню розмову, Ноомінь порадила їй скористатися старовинним законом левірату, за яким член роду мав право одружитися на вдові свого родича, щоб не загинуло його ім'я. Боаз дав на це згоду. Він викупив наділ Елімелеха і проголосив, звертаючись до старійшини та всього народу: "Ви свідки, що набув усе, що Елі-мелехове, і все, що Кілйонове та Махлонове (синів Елімелеха — авт.) з руки Ноомінь. А також маовітянку Рут, Махлонову жінку, набув я собі за жінку, щоб поставити ім'я померлому між братами його" (Рут 4:9—10).

Коли у Рут народився син, вона, за звичаєм, принесла його до Ноомінь, щоб та визнала його своїм" і жінки раділи радості старої: "Він буде тобі потішителем душі та на виживлення твоєї сивини, бо породила його твоя невістка, що любить тебе, що ліпша тобі за сімох синів" (Рут 4:15).

Розповідь про щиросердну, добру, працьовиту Рут сприймається як свого роду моральне повчання про те, що добро завжди торжествує, що чесність одержує заслужену винагороду. Та в цій розповіді є й більш глибокий зміст, зрозуміти який можна лише звернувшись до історії. Книгу "Рут" дослідники датують IV ст. до н.е. Це був час після вавілонського полону, коли релігійний реформатор, один з редакторів Тори жрець Ездра проголосив: "Ми споневірилися нашому Богові, бо взяли ми чужинок із народів цього краю (імперії Артаксеркса — авт.) за жінок... А тепер складемо заповіт нашому Богові, що випровадимо від себе всіх жінок та народжене від них" (Езд.10:2—3). Всі, хто не виконував цієї настанови, прирікались на конфіскацію маєтку та на вигнання з громади. Книга "Рут" протистоїть безжалісним законам жреців. її автор навмисне переносить описувані ним події в XI ст. до н.е., щоб згадати про канонізованого іудаїзмом царя Давида, який походив від маовітянки. Цим він підкреслює безпідставність проповідуваної жрецями погорди до інших народів.

Есе (франц. — спроба, нарис) — літературно-науковий, публіцистичний жанр, твір, що відзначається довільним, невимушеним трактуванням теми. У Біблії зустрічається багато саме філософських есе. Вона бере на озброєння філософські теми і тлумачить їх згідно з своїм змістом. Найцікавішим філософським есе і є, на наш погляд, книга Еклезіястова (грец. — проповідник) із Старого завіту. її автор обрав форму монолога, що дозволяє повніше проникнути у внутрішній світ героя — мудреця, котрий шукає відповіді на запитання: що таке людина, для чого вона живе на світі? Підкреслюючи, що проповідник був "сином Давидовим, царя в Єрусалимі", автор нібито дає йому слово для розповіді про самого себе. І ось звучать слова людини, пресиче-ної всіма можливими життєвими благами: "Поробив я великі діла: поставив для себе доми, задля себе посадив виноградники, запровадив для себе садки та гаї і понасаджував в них усіляких дерев овочевих. Наробив я для себе ставів, щоб поливати із них ліс дерев, що виростали" (Екл.2:4).

Приповісті — один з видів усної народної творчості, стислий влучний образний вислів. Відзначається великою смисловою завершеністю, повчальністю і відносною самостійністю, часто дво-плановістю композиції. Приповісті, як правило, побудовані за принципом антиномії — протиставлення добра і зла, радості й смутку тощо. Приповісті — поширений жанр у біблійному тексті, не кажучи про книгу приповістей соломонових, де сама назва підкреслює зміст. Ось, наприклад, що приповісті говорять про працю, як основу людського існування:—

"Хто обробляє землю свою, той хлібом насичується, хто ж марницею гониться, той позбавлений розуму" (Пр.12:11).—

"Роботяща рука пануватиме, а лінива даниною стане" (Пр. 12:24).—

"Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її й помудруй: нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя; вона заготовляє літом свій хліб, збирає в жнива свою їжу. Аж доки, лінюху, ти будеш вилежуватись, коли ти зо сну свого встанеш? Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, — і прийде, немов волоцюга, твоя незаможність, і злидні твої, як озброєний муж!" (Пр.6:6—11).

Приповісті стверджують перемогу добра й справедливості над злом і неправдою:—

"Хліб з неправди солодкий людині, та піском потім будуть наповнені уста її" (Пр.20:17).—

"Хто вухо своє затикає від зойку убогого, то й він буде кликати, та не отримає відповіді" (Пр.21:23).—

"Хто сіє кривду, той жатиме лихо" (Пр.22:8).—

"Хто яму копає, той в неї впаде, а хто котить каміння — на нього воно повертається" (Пр.26:27).

Велику увагу книга приповістей приділяє проблемам моралі. Вона говорить про необхідність зберігати чистоту серця й думок, володіти своїми пристрастями:—

"Хто стереже свої уста й свого язика, той душу свою зберігає від лиха" (Пр.21:23).—

"Ліпший від силача, хто не скорий до гніву, хто ж панує над собою самим, ліпший від завойовника міста" (Пр. 16:32).—

"Ліпший черствий кусок зі спокоєм, ніж дім, повний учти м'ясної з сваркою" (Пр. 17:1).

Мудра людина, говорить книга, опікає юність, шанує старість, поважає батьків, говорить про основу міцної сім'ї:—

- "Окраса юнацтва — його сила, а пишність старих — сивина" (Пр.20:29).—

"Корона для старших — онуки, а пишнота дітей — їхні батьки" (Пр.17:6).—

"Хто кляне свого батька та матір свою — погасне світильник йому серед темряви" (Пр.20:20).—

"Ліпше жити в куті на даху, ніж з сварливою жінкою в спільному домі" (Пр.21—9).—

"Хто жінку чеснотну знайшов, знайшов той добро". (Пр.18:22).

Отже, як бачимо, книга приповістей відобразила мудрість, набуту досвідом поколінь. Однак ця пам'ятка несе на собі відбиток не лише пошуків вічних моральних істин, а й відбиток того часу, коли вона створювалась. Звичайно, такий поділ Біблії за жанрами можливий лише через ретроспективний погляд. Ми знаємо, що процес становлення жанрів був дуже складним і тривалим, але елементи цих жанрів знаходимо у Святому Письмі. Тому й не дивно, що саме воно надихало багатьох письменників, які брали за основу своїх творів не тільки сюжетну, а й жанрову лінії Біблії.

Література

1. Гольциер И. Культ святых в исламе. М., 1938.

2. Додихудоев Х.А. Очерки философии исмаилизма. Душ., 1976.

3. Дорошенко Е.А. Шиитское духовенство в современном Иране. 2-е изд. М., 1985.

4. Джадалла И.А. Течения в исламе: причины возникновения и роль в общественно-политической жизни. М.. 1992.

5. Ислам. Энциклопедический словарь. М., "Наука", 1991.

6. Кудрявцев В.В. Лекции по истории религии и свободомыслия. Минск, 1997.

7. Лубский В.И. Священные книги мусульман как историко-литературный памятник. Киев, 1992.

8. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право. Київ, 1997.

9. Ю.А.Калінін, В.ЬЛубський. Релігієзнавство. Київ, 1996.

10. В.С.Поликарпов. История религий. Лекции и хрестоматия. Москва, 1997.

11. А.А.Радугин. Введение в религиоведение. Москва, 1996.

12. Токарев С.А. Религия и истории народов мира. М., 1986.

13. Релігієзнавчий словник. А.М. Колодний., Б.О. Лобовик. Київ, 1996.