Ще в XXI ст. до н.е. в Дворіччі виникла держава шумерів — одного з найдавніших народів, відомих в історії. Вони були землеробами, скотарями, ремісниками, воїнами. В XIX ст. археологи знайшли на території стародавнього Шумеру не лише залишки будівель, знарядь праці, а й глиняні таблички, вкриті клинописом. Одним із тих, хто працював над їх розшифровкою, був російський учений Михайло Васильович Нікольський. Два томи виданих ним документів містять тексти 855 табличок, що дають можливість відтворити різні сторони давньої цивілізації, зокрема релігійні уявлення шумерів.

Шумери, як і інші народи старожитності, шанують богів, які уособлюють сили природи. Колись існував первозданний хаос, який представляв чудовиська Апсу, Мумму і Тіамат. Потім були створені всі інші боги, які стали порушувати спокій своїх прабатьків. Один з них — бог морів Єа вбив Апсу. Тіамат вирішила помститись юним богам. Вона створила одинадцять чудовиськ, на чолі яких виступила в похід. Ніхто з богів не наважився боротись з нею, лише бог міста Вавілона став до бою з Тіамат. Він взяв із собою потоп, блискавку, сім вітрів, одягнув одяг жаху, а голову увінчав погибельним блиском. В такому грізному вигляді він ступив на бойову колісницю. Мардук переміг Тіамат, розрубав її тіло навпіл і з цих половин створив небо й землю. Потім він створив стоянки для великих богів — небесні світила, визначив шляхи руху для всіх зірок і планет. Тоді ж він встановив чотири пори року і дванадцять місяців, підпорядкувавши кожному три зірки. Покінчивши з впорядкуванням космосу, Мардук створив на землі рослини і тварини, і у свої володіння вступили бог неба Апсу, бог землі Ендліль і бог води Єа. Вінцем творіння Мардука стала людина. Він зліпив її з глини, змішаної з кров'ю одного з чудовиськ, котрі супроводжували в битву грізну Тіамат. Як встановили вчені, цей міф датується XVIII ст. до н.е.

Серед шумерійських табличок були знайдені також і тексти епосу про богатиря Гільгамеша. Герой епосу Гільгамеша — цар міста Урука — наділений надзвичайною силою й розумом. Разом із своїм другом напівлюдиною-напівтвариною Ендіку він врятував рідне місто від страшного бика, якого наслала на землю Урука богиня кохання Іштар, не добившись взаємності Гільгамеша. Невдовзі, після урочистого бенкету на честь цієї перемоги, Ендіку помер, і Пльгамеш замислився над таємницею смерті. Він вирішив присвятити своє життя пошукам безсмертя для себе і свого народу.

Пльгамеш вирушив на край землі, де жив його предок Ут-напіштім, ім'я якого означає "той, хто посіяв вічне життя". Він став єдиним з людей, якому боги подарували безсмертя.

Пльгамеш вирішив дізнатися від нього про шлях до вічного життя, і Утнапіштім після довгих умовлянь розповів свою історію.

Колись на березі Євфрату стояло місто Шуррупак, де він жив. Розгнівавшись на людей за їхні гріхи, боги вирішили влаштувати потоп і знищити їх. Та добрий бог Єа попередив про це свого улюбленця.

У визначений богами час почалася буря. І тоді вони злякались, відступили на небеса. Вони вили від страху, як пси, Іштар кричала. Шість днів і ночей не стихала буря, вода заливала землю. А потім все стихло.

Корабель Утнапіштіма пристав до гори Нісір, вершина якої показалася над водою. "Гора Нісір затримала корабель і не дала йому хитатись... Коли настав сьомий день, я виніс голубка і випустив його. Полетів голуб, покружляв, сухого місця не було, і він повернувся. Потім я виніс ластівку і випустив її. Полетіла ластівка, покружляла, сухого місця не було, і вона повернулась. Тоді я виніс ворона і випустив його. Полетів ворон і побачив, що вода відступила, і не повернувся".

Довідавшись про те, що Утнапіштіму вдалося врятуватись і що допоміг йому в цьому Єа, бог землі Єнліль розгнівався і вирішив покарати обох. Проте Утнапіштім сміливо звернувся до нього, доводячи, що вчинок його — жорстокий і несправедливий, адже не всі люди були грішниками, для чого ж він знишив усіх? Енліль погодився з цим і, змінивши гнів на милість, вирішив наділити мудру людину безсмертям.

Утнапіштім довго не хотів говорити, що саме дарувало йому безсмертя, але нарешті відкрив, що вічне життя дарує трава із колючками, яка росте на морському дні. Він дістав чарівну траву, яка називалась "хай стара людина стане молодою", і вирушив додому. Одного разу він зупинився біля озера, щоб скупатись, а траву залишив на березі. Запах трави почула змія. Вона тихенько підповзла і з'їла чудесну рослину. В ту ж хвилину з неї enana стара шкіра і змія стала молодою. А люди назавжди втратили надію на безсмертя.

Лейтмотивом цієї прекрасної поеми є думка про те, що всі спроби досягти безсмертя марні. Єдине доступне людині безсмертя — це пам'ять нащадків про її добрі діла.

Культура стародавнього Шумеру стала основою, на якій розвинулися культури інших народів семитського кореня, зокрема євреїв.

УІ тис. до н.е. в Індії набула поширення релігія, що має назву брахманізму. З'явилася її священна книга Веди. Спочатку гімни й перекази, що увійшли в цю книгу, існували в усній традиції, передавалися з покоління в покоління в жрецьких родинах. Записані вони були за тисячу років до нашої ери. До складу Вед входять чотири збірники — Рігведа, Самведа, Яджурведа і Ахта-раведа, в яких відбилися релігійні вірування жителів давньої Індії, котрі визнавали існування 3399 богів.

У Рігведі — першій частині Вед — звеличується могутність Бога-творця. Найбільш шанованими божествами у послідовників брахманізму вважалась трійця: Брахма — творець Всесвіту, вище божество, Вішну — охоронець світу й Шіва — бог-руйнівник. Легенда розповідає, що Брахма народився із золотого зародка, який знаходився в яйці, а потім силою думки розділив його на дві половинки — срібна стала небом, а золота — землею. Сам Брахма також розділився на дві частини — чоловіка й жінку. Життя Брахми триває 100 божественних років, що відповідають звичайним земним рокам; потім він знищується разом із створеним світом. Настають 100 божественних років хаосу і після цього народжується новий Брахма. Руйнівником світу виступає грізний бог Шіва. Одне з його імен — Махакала — "великий чорний". Іноді Шіву зображають у вигляді величезної потворної Люзани з намистом із черепів, що танцює бхайрав — танець гніву і руйнування. Добрий бог Вішну вбирає в себе знищений світ і занурюється в сон. Він стає Нараяною — це ім'я означає "той, що лежить на водах", і засинає на спині величезної змії Шеші, що плаває в світовому океані. Коли Вішну-Нараяна прокидається, з його пупка виростає лотос, а з лотоса виходить новий Брахма, котрий створює новий світ.

Крім Брахми, Шіви й Вішну послідовники брахманізму шанували також й інших богів (у слов'ян його відповідником був Перун).

Матір'ю богів, вищим уособленням материнства виступала богиня Адіті.

Шанували давні жителі Індії й грізного бога війни Індру, який колись, очевидно, був племінним богом скотарів-аріїв. Його вважали також володарем сонця й світла. Давній міф розповідає, що він у двобої переміг страшного дракона Врітру, який уособлював грозову хмару.

Рігведа говорить, що боги створили першу людину — Пуруші: "Тисяча рук у Пуруші, тисяча ніг, тисяча очей; він цілком покриває землю і він ширший за неї на десять пальців... Пуруші — це все, що є й що буде". В одному з її розділів, що має назву "Гімн Пуруші", розповідається, що боги принесли в жертву цю першолюдину, розсікли її тіло на частини і з них створили весь видимий світ: з розуму створили місяць, з ока — сонце, з рота — вогонь. Вуста Пуруші стали брахманами, жрецями; руки — кшат-ріями, воїнами; стегна — вайш'я, землеробами; ноги — шудра, недоторканими. Як бачимо, цей міф повинен був пояснити, як виникли різні групи населення давньої Індії — касти. В міфі відбився певний паралелізм між космічною і соціальною ієрархією — суспільство за своєю будовою уподібнюється космосу.

У Ведах, так само, як і в інших книгах, міститься не лише виклад