"Хто чув, звідки прийшло буття? Боги виникли вже після нього. Хто ж може сказати, звідки воно виникло?"

"Немає остаточного звільнення, і немає ніякої душі в іншому світі", — говориться в іншому гімні Рігведи.

Не дивно, що ці ідеї були розвинуті в багатій філософській спадщині Стародавньої Індії, зокрема у вченні локаяти. Послідовники цієї філософської течії заперечували загробне життя, вчення про переродження душ. "Якщо їжа, запропонована мертвим, може нагодувати, чому тоді не готувати їжу для тих, хто перебуває в далекій подорожі, віруючи в те, що вона втамує їх голод?" — писали вони.

У IV—V ст. до н.е. у Північній Індії виникла одна з сект брахманізму — буддизм, який виступав з різкою критикою проповідуваної старою релігією кастової системи. . На межі II—І тис. до н.е. на території нинішньої Середньої Азії і Закавказзя виникла релігія, яка від імені свого напівлеген-дарного засновника Заратуштри (Заратустри, Зороастра) називається зороастризмом. Зороастрийців іноді називають також вогнепоклонниками, оскільки вони шанують вогонь. В основі зороастризму лежить ідея вічної боротьби добра і зла.

Прихильники цієї релігії вважають, що Заратуштра жив в VIІ— VI ст. до н.е. Він нібито був створений Агура-Маздою як духовна сутність, в такому стані шість тисяч років перебував у дереві життя. Потім одержав тілесну сутність і був осяяний неземним світлом істини. Агура-Мазда дарував йому своє одкровення — Авесту (давньоперськ. — "закон"), яку Заратуштра передав своїм учням.

За часів Олександра Македонського існувало два списки Авести, один з яких зберігався в Персеполі, в архіві, який загинув разом з містом під час пожежі. Другий потрапив до греків і був ними перекладений. Після завоювання Ірану арабами він опинився під загрозою знищення фанатиками-мусульманами, і тому вірні своїй релігії прихильники зороастризму переховували Його, а згодом залишили свою країну, переселились до Індії, і так врятували священну книгу. Цих переселенців називають персами, вони становлять невеликі громади.

Рукописи Авести потрапили в Європу у XVII ст., але стали відомі лише в XIX ст. Вперше на європейську (французьку) мову Авесту було перекладено й видано в 1771 р. Авеста розповідає, що спочатку існували два генії, наділені різною діяльністю: Агура-Мазда —добрий дух і Ангра-Майнью — злий дух. Агура-Мазда мав своє світле воїнство — агурів, Ангра-Майнью був провідником злих духів пітьми — девів. Між обома воїнствами точиться одвічна боротьба — як вічна боротьба між світлом і пітьмою, днем і ніччю, добром і злом, життям і смертю.

Центром Всесвіту зороастрійці вважали землю. Перед кінцем світу на землю прийде спаситель Саошіант — син Заратуштри або його нове втілення. Він народиться від непорочної діви, переможе Ангра-Майнью і встановить вічне царство Агура-Мазди для всіх знедолених і скривджених. Потрапити в це царство зможуть лише ті, хто за життя додержувався усіх настанов Агура-Мазди і хто у життєвих бурях зберіг найдорогоцінніший скарб — чисту совість. Саме вона визначає посмертну долю людини. Якщо людина вела праведне життя, ЇЇ чекає у підземному царстві рай "нескінченного світла".

В середовиші єврейського народу сформувалась одна з найдавніших монотеїстичних релігій — іудаїзм. Його іноді називають релігією Мойсея — від імені легендарного пророка, якого нібито обрав сам бог Яхве, щоб через нього відкритися обраному ним народу

Легенда розповідає, що Мойсей народився під час перебування євреїв у єгипетському полоні. За наказом фараона, який боявся збільшення чисельності цього народу у своїх володіннях, бабки-повитухи повинні були вбивати всіх немовлят, які народжувалися у єврейських жінок. Тому мати Мойсея протягом трьох місяців переховувала дитину, а потім вирішила покласти її в просмолену корзину і пустити на хвилях Нілу. На березі цієї ріки, в густих очеретах корзину з немовлям знайшла донька фараона. Вона вирішила врятувати дитину. Взяла хлопчика у свій палац і дала йому ім'я Мойсея, що нібито означає "взятий з води". Коли Мойсей став дорослим, він вбив єгиптянина, який знущався над євреями, і змушений був тікати з Єгипту в землю мадіамську. Тут він одружився, у нього народився син.

Одного разу, коли Мойсей пас овець біля гори Хорив, йому з'явився бог Яхве в палаючому терновому куші. Він доручив Мойсею вивести євреїв з єгипетського полону в землю Хана-анську, багату молоком і медом. Сорок років блукали євреї по палаючих пісках пустелі, багато чудес явив їм Мойсей, щоб виконати свою пророчу місію.

Через Мойсея Яхве уклав з народом Ізраїлю угоду, обіцяючи йому допомогу і покровительство, якщо він буде виконувати волю Божу і закони, встановлені Богом. Ці заповіді Божі були нібито вибиті на кам'яних таблицях — скрижалях, які вручив Яхве Мойсею на горі Синай. Заповіді Божі забороняли ізраїльтянам шанувати інших, крім Яхве, богів, зображувати їх, робити з них кумирів (ідолів), промовляти ім'я Боже без нагальної потреби. Євреї повинні були також шанувати день суботній, оскільки Бог за шість днів створив небо, землю і все суще на ній, а на сьомий день відпочивав. Яхве заповідав ізраїльтянам шанувати батька й матір, не вбивати, не займатись перелюбством, не давати неправдивих свідчень, не жадати майна ближнього.

Мойсей сорок років був поводирем богообраного народу, проте інколи він сумнівався у своїй пророчій місії. За це бог Яхве покарав його: старий Мойсей здаля зміг побачити обітовану землю ханаанську, ступити ж на неї йому не судилося. Він помер у віці ста двадцяти років, і нікому не відоме місце його поховання. А провідником замість нього став Ісус Навін, який і завершив його справу. Ця легенда міститься в книзі, яку прихильники іудаїзму вважали священною і називали Соферім. До її складу входило 39 книг, об'єднаних в три великі групи: Тора — "вчення", На-буїм — "пророки", Катубім — "писання". Іудаїзм, який проголосив єдиного бога Яхве, сформувався у боротьбі з політеїзмом.

Згідно з християнськими легендами і вченням богословів, основоположником цього віровчення був євангельський Ісус Христос, народжений дівою Марією від Духа святого. Коли йому минуло тридцять років, він почав проповідувати новий релігійний закон, а своєю смертю мученика на хресті спокутував гріхи людські. Потім Христос воскрес і піднісся на небо для того, щоб згодом вдруге прийти на землю і звершити суд над живими й мертвими. Зібрання легенд про Христа склали частину Біблії, відому під назвою Нового завіту.

Наука інакше розглядала богословську версію щодо походження християнства. Вже твори античних письменників Лукіана, Цельса, Порфирія та Юліана, які жили в період виникнення християнства, свідчать про безплідність євангельських легенд. В епоху середньовіччя, коли християнство стало ідеологією феодальної Європи, будь-яка критика богословських розповідей про Христа була фактично виключена. Але як тільки-но в надрах феодалізму почали складатися передумови для виникнення нового, капіталістичного способу виробництва, критика християнського богослов'я набирає рішучого й систематичного характеру. Велику роль у цій критиці відіграли діячі французького просвітництва Ж.Мельє, Ф.Вольтер, Д.Дідро, П.Гольбах, С.Маршаль.

Винятково важливу роль у критиці євангельських текстів відіграв один із визначних представників лівих гегельянців Б.Ба-уер, котрий спочатку стояв на ортодоксальних християнських позиціях, але згодом, незважаючи на ідеалістичний характер своєї філософії, дійшов висновку, що християнство не занесене ззовні в готовому вигляді і нав'язане греко-римському світові, а є продуктом цього світу.

На час виникнення християнства рабовласницький спосіб виробництва, вершиною розвитку якого було створення світової Римської імперії, переживав глибоку кризу. Головна опора воєнної могутності імперії — вільні селяни і ремісники, не витримуючи конкуренції дешевої рабської сили і праці, розорювались і декласувались. Ослаблення воєнної могутності держави призвело до скорочення притоку нових рабів, головним джерелом яких були безперервні завойовницькі походи. Рабовласницькі верхи намагалися компенсувати скорочення кількості рабів посиленою експлуатацією та жорстоким пограбуванням вже завойованих країн, а це в свою чергу призводило до загострення класової боротьби, до широких повстань рабів і підкорених Римом народів. Серед них особливою силою відзначилося повстання рабів в Італії під керівництвом Спартака (73—71 рр. до н.е.). Проте жоден з класів, які боролися тоді з Римською імперією, і передусім раби, що становили більше половини населення країни, не був здатний знайти вихід з кризи рабовласницького ладу, створити новий, більш високий тип виробництва.

Все це прирікало повстання рабів і підкорених народів на неминучі поразки. Звідси песимізм, розгубленість, апеляція до небесних сил — погляди і настрої, що завжди виникають у таку епоху, коли весь старий лад "перевернувся" і коли маси, виховані в дусі звичаїв, традицій, вірувань цього ладу, сприймають крах його як крах всього світопорядку. В епоху кризи Римської рабовласницької імперії такі погляди і настрої, в свою чергу, сприяли поширенню містики і занепадництва, месіанських ідей, пов'язаних з вірою в прихід божого рятівника, який має принести людям чудодійне визволення. Поява легенд про месію-спа-сителя не була пов'язана з