. Українська православна церква

Історія української православної церкви — це невід'ємна складова частина історії православ'я взагалі. Руська церква, яка виникла внаслідок хрещення Русі в 988—991 pp. існувала і розвивалася не лише на українських землях. Згодом вона поширила свій вплив на всі величезні простори колись великої єдиної країни — від берегів Тихого океану до Балтики і від памірських вершин до берегів Льодовитого океану.

Отже, основні етапи і зміст історії Руської церкви — це також етапи історії Української православної церкви. Але при цьому необхідно виділити окремо період з середини XV ст. до середини XVII ст. З кінця XIV ст. українські та білоруські землі опинилися під владою литовських і польських феодалів. Побоюючись впливу Руської церкви на українське та білоруське населення, тодішні можновладці за допомогою ієзуїтів спромоглися відокремити від неї кілька єпархій і створити з них окрему, Литовсько-Київську митрополію з підпорядкуванням її Константинопольському патріархату. Внаслідок вимушеного ослаблення зв'язків з Росією, вона врешті-решт була майже повністю втягнена в унію. Але не всі єпископи Київської митрополії погодилися на унію і юридично ще продовжували своє існування. В 1610 р. патріарх Феофан, перебуваючи на Україні, висвятив ше кількох православних єпископів і тим самим канонічно відновив Київську православну митрополію.

Після возз'єднання України з Росією (1654 р.) відбулося і церковне об'єднання (1686 p.). Київська митрополія перейшла з юрисдикції Константинопольського патріарха до патріарха Московського і всієї Русі. Внаслідок поділів Польщі у XVIII ст. значна частина Правобережної України була об'єднана з Лівобережною, і унія фактично втратила силу: колишні уніати Волині, Поділля, Холмщини, а також Білорусії повернулися до православ'я. Унія збереглася завдяки зусиллям монархії Габсбургів лише на тих українських землях, які потрапили до складу Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Закарпаття).

В березні 1946 р. за рішенням Львівського собору Брестську унію 1596 р. було скасовано і колишні уніатські єпархії возз'єдналися з Українською православною церквою. Уніати на Закарпатті повернулися до православ'я в 1949 р. Проте процес переходу колишніх уніатів на західно-українських землях у склад Української православної церкви не був безболісним. Особливо для тих віруючих, які залишилися в унії. Всупереч законодавству про свободу совісті вони були позбавлені права утворювати і реєструвати свої релігійні громади. Вони існували нелегально. Виникли гострі суперечки між уніатами і православними за право користування храмами. З середини 80-х рр. XX ст. ці конфлікти переросли у фізичні сутички, справжні бійки. Підтримувані певними політичними силами, а подекуди місцевими органами влади, уніати силоміць відібрали у православних храми у Львові, Івано-Франківську, Тернополі та в багатьох інших місцях і селах Галичини. Іронія долі: знову силовими методами в західноукраїнських областях було утворено Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ).

Не простою була історія православ'я на Буковині. Цей край ще за київського князя Олега (882—912 рр.) належав до Київської Русі. Християнська релігійна організація на Буковині входила до складу Київської митрополії, так би мовити, матері Української і Російської церков. Після занепаду Києва (1241 р.) Буковина довгий час була під іноземною владою. Але в краї зберігалася православна релігійна організація. Існувала Буковинська митрополія. В 1926 р. вона увійшла до складу Румунської православної церкви на правах єпархії і, врешті, після другої світової війни возз'єдналася з Українською церквою.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення на Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату. Тому деякі критики стверджують у зв'язку з цим, що УПЦ ввібрала в себе все негативне з епохи сталінщини й застою, а тому є однією з твердинь імперського мислення, ворогом національних цінностей і не може вписатися в духовне життя, суверенної української держави. Але тисячолітньої історії Української православної церкви аж ніяк не можна перекреслити, або замінити її на історію інших українських церков (греко-католицької, автокефальної та ін), які були утворені значно пізніше і походять з одного і того ж кореня.

У 90-ті роки XX ст. перед Руською церквою постала дилема: зберегти свою централізовану організаційну структуру чи зберегти православ'я з національним забарвленням. Московська патріархія висловилася за останнє. В січні 1990 р. Архієрейським собором РПЦ було прийняте "Положення про Екзархати Московського патріархату" (їх існувало чотири — Український, Східноєвропейський, Західноєвропейський і Американський). Три закордонні екзархати за рішенням собору було скасовано, закордонні єпархії безпосередньо були підпорядковані Патріарху та Синоду.

Поряд з існуючим Українським було утворено Білоруський екзархат. Вони отримали й інші офіційні назви: Українська православна та Білоруська православна церкви. Справа була не лише в назвах. На території республіки ліквідовувалися ставропігії (церковні підрозділи з прямим підпорядкуванням Патріархії), був утворений Синод, який отримав вищу законодавчу, виконавчу та судову владу.

У серпні 1990 р. Україну відвідав патріарх Алексій II і, ознайомившись з релігійною ситуацією в республіці, схвалив пропозицію про надання УПЦ самостійності. Рішення з цього приводу було прийняте на Архієрейському соборі РП Ц 25—27 жовтня 1990 р. В патріаршій грамоті сказано: "...бути віднині Православній Українській церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні".

Будучи самостійною в управлінні, УПЦ зберігає усі православні канони, православну віру взагалі, канонічний зв'язок із вселенським православ'ям, а її предстоятель залишається постійним членом священного Синоду РПЦ.

Канонічний і частково організаційний зв'язок з РПЦ дає формальний привід для звинувачень УПЦ з боку різноманітних політичних угруповань у тому, що вона, мовляв, незалежна лише на словах, що вона є витвором адміністративно-командної системи тощо. Особливо великий тиск на УПЦ роблять греко-католицька та так звана автокефальна церкви, а також їх "спонсори" з Руху, УРП та інших політичних угруповань.

Література

1. Гольциер И. Культ святых в исламе. М., 1938.

2. Додихудоев Х.А. Очерки философии исмаилизма. Душ., 1976.

3. Дорошенко Е.А. Шиитское духовенство в современном Иране. 2-е изд. М., 1985.

4. Джадалла И.А. Течения в исламе: причины возникновения и роль в общественно-политической жизни. М.. 1992.

5. Ислам. Энциклопедический словарь. М., "Наука", 1991.

6. Кудрявцев В.В. Лекции по истории религии и свободомыслия. Минск, 1997.

7. Лубский В.И. Священные книги мусульман как историко-литературный памятник. Киев, 1992.

8. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право. Київ, 1997.

9. Ю.А.Калінін, В.ЬЛубський. Релігієзнавство. Київ, 1996.

10. В.С.Поликарпов. История религий. Лекции и хрестоматия. Москва, 1997.

11. А.А.Радугин. Введение в религиоведение. Москва, 1996.

12. Токарев С.А. Религия и истории народов мира. М., 1986.

13. Релігієзнавчий словник. А.М. Колодний., Б.О. Лобовик. Київ, 1996.